— Я йду, йду, мамо.
— Не йди, не йди сину...
Пішов, бо стелила ся перед єго очима ясна і далека.
Кожді ворота минав, всї білі вікна.
Любив свою дорогу, не сходив з неї нїколи.
У днину вона була безконечна як промінь сонця, а в ночи над нею всї звізди ночували.
Земля цвила і квітами своїми сьміяла ся до него. Він їх рвав і затикав у свій буйний волос.
Кожда квітка кидала єму одну перлу під ноги.
Очи єго веселі, а чоло ясне як керничка при пільній дорозї.
. . . . . . . . . . . . . . . .
Аж людий спіткав.
Вбиті по колїна в землю вони у безтямній многости падали і здоймали ся.
Чорними долонями стручували піт з чола і великими руками ловили ся землї.
Втома валила їх, вони душили за собою свої дїти і ревіли з болю.
Здоймали ся і падали.
А ніч клала їх в сон як каменїв одного коло одного.
Страшними лицями обернені до неба як морем голов проти моря звізд.
Земля стогнала під ударом їх серць, а вітер втїк за гори.
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Він читав ті лиця і велику пісню бою на них.
З їх губів злизав слова, з чолів вичитав мисли, а з серць виссав чуства. А як сонце родило ся в крови і цїлувало поміж довгі вії їх очи, то в єго серцї породила ся пісня.
Розспівала ся в єго душі як буря, розколисала ся як мамино слово.
І став ся сильний і гордий. Вітер нагнув д’ нему всї квіти.
Ступав своєю дорогою дальше.
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вона як полотно під ним угинала ся.
Минав усї ворота, білі вікна помикали.
І знов людий побачив.
Стояли лавою. Перед ними колосисте море золота, поза ними дїти в холодї снопів.
Огонь їх пражив, залїзо плакало в їх руках.
Полинялі пустарі небесні бездушно звисали над ними.
Всї в білих сорочках як на велик-день.
Але снопи пропадали з над дїтий і огонь вжерав ся в їх білі голови.
Вони вгризали ся знов у жовті лани.
Читав їх розпуку і їх безсилу.
По їх чолах копали ся рови один коло одного. Губи їх засихали і білїли. Серця заходили жовчею.
І пісня єго душі згіркла як зігнила пшениця.
Очи єго помутнїли, а чоло єго подабало на скаламучену керничку при дорозї.
Сила єго і гордість впали на тверду дорогу.
Строїв ся.
Пішов своєю дорогою як птах, що своїх крил на собі не чує.
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
На сьвіжій рілї під веселою дугою стояла єго любов. Земля радувала ся її білими слїдами.
Як безсильна дитина протягнув до неї руки.
— Ходи!
— Не можу, бо ти отруя!
Захитав ся, а як прожер свій засуд, то поклав на чорну рілю окрушки своєї піснї і поволік ся дальше. Йшов як тїнь спорохнавілого дуба перед заходом сонця.
Дорога темна як слїпому, молоденькому калїцї.
. . . . . . . . . . . . . . .
Одного дня спотикнув ся на гріб своєї мами.
Заридав сухими очима і впав.
Зарив чоло у могилу і просив маму, аби єго назвала так, як він був ще дитиною.
Одно маленьке слово, аби сказала!
Довго просив.
Потім поклав голову на хрест і почув від него мороз.
Здрігнув ся, поцїлував могилу в маленьку яблінку і поплїв ся без’іменний і самотний.
. . . . . . . . . . . . . . .
— Боже ти подаруй менї решту моєї дороги, бо я не годен вже йти!
І скакав з могили на могилу як осїнне перекотиполе.
Аж як перейшов сто гробів, то сотий перший єго був.
Припав до него як давно до маминої пазухи.
==================
[«Дорога». Новелі. (1901), с.1—4]
24.05.1901