(Присьвячено Сафатови Шміґерови).
I.
Сїльський богач Андрій Курочка сидїв коло стола і обідав, — не обідав, а давив ся кождим куснем. Домашна челядь входила до хати, вносила заболочені цебри, сварила ся, метушила ся і виносила їх між худобу. Богацькі дїти і слуги були брудні і марні. Вони двигали на собі необтесаний і тяжкий ярем мужицького богацтва, котре нїколи не дає анї спокою, анї радости нїякої. Сам богач найгірше томив ся у тім ярмі, найбільше проклинав свою долю і безнастанно підгоняв своїх дїтий і наймитів.
Коло него на лаві, під вікном, сидїв його довголїтний робітник, старий Федір.
— Я нїколи не маю такої щасливої години, аби я спокоєм кусень хлїба прожер. Бігаю та вганяю та лиш дес уздрите, а я впаду тай здохну! А минї-ж оца їда має йти в смак, як я знаю, що вони без мене в стодолї нїчо не робльит? Лиш аби нажерти си та день трутити! Що вже чужим казати, як свої дїти — тай вони не хотьи робити! Я, бігме, не знаю, як цес нарід має на сьвітї жити ? Всьо піде на жебри.
І халасував, аж йому очи вилазили.
— А ви чого, Федоре надходили ?
— Ви не знаєте, які наші ходи? Зима йде, а я босїський, та дайте ми два леви на відробок.
— А ви-ж годнї робити? Вже ваша робота скіньчила си, Федоре.
— Най бим і не робив, лиш коби хто дав їсти за дурно.
— Це не! Сегодни задурно нема їсти, сегодни і за роботу не варт дати їсти, така та робота! А казав-єм вам: найміт у мене дївку, були би-сте тепер мали свої гроші.
— Коли-ж бо не хотїла тай пішла до двора.
— Таже певне, хто не хоче робити, тай пхає си до двора, бо хоть їсти трішки, але мож вальити си. Бідні люде такі настали, що лиш аби раз на день їв, але аби нїчого не робив, тай тогди рай! Як робє, так мают, так їм Бог благословит. Сегодни би у вужевку скрутити си, аби шос мати... Та тих два леви я ще вам дам, що буду з вами робити, може якос відтрутите, але більше не приходїт і не бануйте, бо не дам. Самі видите, що ваша робота нї-почому.
— Та я, Андрію, мусю си коло людий тулити, а деж я си подїю?!
— Дївайте си, де хочете, а межи ґазди ви вже не здатні. Шукайте собі служби у Жида або в пана — там робота лекша.
— Ви мене файно радите! Як я силу коло вас лишив, аби я на старість ішов Жидам воду носити.
— За дурно-сте минї не робили.
— От, бувайте здорові.
І Федір вийшов з хати.
— Ну, та цї жебраки всьо би забрали! Таке воно кашливе та заслинене, що цїпа в руках не годно удержьити, тай ще воно кокошит си! Іди на зломану голову, гадає, що я гроші кую або краду!
Федір чалапав до своєї хати та не переставав шептати.
— А я-ж, Андрійку, де силу пустив ? Ци я її проданцував, ци я її пропив ? Таже вся вона сїла в тебе, на твоїм подвірю. А я-ж Андрійку, де силу пустив?
В хатї скинув чоботи тай ляг на постїль. Лежав до самого вечера і без вечері заснув. Але ще кури не піяли, як він зірвав ся, гримнув клубами до дощок, знов ляг і знов зірвав ся. Через маленьке віконце глядїла на него осїння ніч. Десь то і не ніч, але чорна жура, що голосила по вуглах хати і дивила ся на него сивавим, немилосерним оком. Воно його так сцїпило, що він не міг рушити ся і показувало йому нїби образи на віконцї, нїби привиди у повітрі.
Ото, сидить він між маленькими Жидиками, дозирає їх, пістує, а вони його тягають за чупер, плюють у лице...
... То знов клячить він у церкві, у тім кутї, де жебраки чолами о підлогу гримають. Він гримає ще голоснїйше, а всї жінки йдуть до него і дають кожда по бохонцеви хлїба. Він їх кладе в пазуху, кладе і стає такий широкий, що люде розступають ся. А йому стид, стид, а чоло так болить !...
О, він іде городом Курочки — не йде, а скрадає ся під стодолу. Витягає снопок зі стріхи, насипає в него з люльки ватерки і тїкає, тїкає... Чує поза собою, як коли очима видить, що з під стріхи вилизує ся маленький, червоний язичок, вилизує ся і ховає ся...
— Ой, йой! йой!
Той язичок запік його у самий мозок. З усеї сили він освободив ся з невидимих вязів, зірвав ся і подивив ся у віконце. Воно як кат прошибало його на скрізь. Знов звалить і буде мордувати своїми образами. Настрашив ся, не бачив нїякого виходу, звертїв ся, аби десь утекти. І перед ним як би якісь ворота отворили ся, йому стало лекше і він борзенько подав ся у них.
II.
Може мав шіснацять лїт, як ішов зі свого села. Такої ясної днини, такого веселого сонця він нїколи вже не бачив. Воно пестило зелені трави, синї лїси і білі потоки. Оглянув ся за селом. Коби хто прийшов і сказав одно слово, тай вернув би ся, ой, тото вернув би ся!
— Він мене бє, катує, їсти не дає, нїчого на мене не покладе — лунав його голос по зелених травах.
— Бода-же вас, тату, земля не прожерла !
І ще скорше пішов. Минув сїльські поля, поминув ще два села і з горба побачив місто, що вилискувало ся проти сонця, як змий блискучий...
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Усї дивували ся його силї і бояли ся. Жиди не потручували, а робітники не побирали на сьміх і не робили збитків. Шпурляв міхами як галушками. Отак день від дня то з брики до шпіхлїра, то зі шпіхлїра на брику.
— Хребет ми тріскає від тих міхів!
— Пий горівку, та затерпне.
І справдї від горівки хребет затерпав, як би рукою відняло.
А в недїлю і сьвята йшов з товариством до шинку. Ті шинки стояли за містом, між селом а містом. Хто не мав уже примістя в селї, той вандрував насамперед тут, а хто не мав що в містї робити, то вертав ся також сюди. Бо то не було анї село, анї місто.
Бували там забави по тих шинках!
Зразу пани з міста перед водили. Розповідали про свої давні достатки, про те, кілько з цїсарської каси що першого гроший побирали, які шати носили. Мужики слухали, частували горівкою з великої пошани. Але як трохи підпили ся, то виломлювали ся з під їх моральної власти і тодї панам приходило ся круто.
— Ану, пани, охота! Хапайте си за шиї та гуляйте нам тої польки, най ми видимо, як то межи таким великим панством водит си?
Пани гуляли, мусїли, мужики обстпупали їх колесом і реготали ся, аж корчма дуднїла.
— Гопа дзїсь !
— Іще раз!
— По лїгоньки, плавно враз!
— Гов, доста! Тепер пийте горівку, забирайте свої панцкі воши по кишенях тай марш із коршми, бо мужики хотьи собі самі межи собов погуляти!
І пани як заяцї висували ся.
— Я тих панів умію ріхтувати, то таке легоньке як пірє: подуй, — воно полетїло.
— Мой, Юдо, давай вудку, давай піво, давай гарак, бо ми си знаємо!
Жид борзенько накладав усего на стіл і зараз відбирав гроші.
— Ти, Безклубий, ти чого ревеш? за клубом? Пий тай запри собі ґямбу, бо в мене забава!
Безклубий іще гірше заревів.
— Тихо, бо бю!
— Не́-руш?
— А то котрий, мо?!
— А ти що за пан?
Федір устав із за стола і тріснув того напастного в лице.
— Ти в недїлю переш? Та то гріх!
І ударом лавки звалив Федора на землю. Зробили ся дві партиї. В корчмі все заворушило ся. Жид утїк, горівка булькотїла на землю, столи і лавки почервонїли від крови і поломані падали. А в болотї зі слини, горівки і крови лежали обі партиї і стогнали. Лише Безклубий сидїв у куточку і ревів як віл — не знати за ким і за чим ?
Незабаром прибігала полїция і тверезила голодняків. З гіркою бідою підоймала на ноги, потім одним махом звалювала з ніг. Голодняки падали як дуби, а підносили ся як глина. Як їх протверезили, то провадили до арешту.
Їхав дорогою поміж полями на брицї міхів. Пшеницї і жита як золоті і срібні гаї під легким вітром до себе клонили ся. По золотї і по сріблї плавали легенькі, чорні хмарки, як тонка шовкова сїть. Море сонця у морю безмежних ланів. Земля під колосєм лящіла, співала, словами говорила.
— Мошку, на важки, бо йду собі геть!
Зіскочив з брики і пішов межами поміж житами. На вечір зайшов до Андрія Курочки.
— Ти певне або злодїй або лайдак, бо добрий не йде із свого села і не блукає сьвітами!
— Мете видїти. Тато шо по панчинї не пропили, то голодних років попродали тай приймили зятя до сестри тай умерли, а зять доти бив, аж-єм утїк від хати.
— А у вас, у Бойків, бачу, коровами орют?
— Нї, то відай ще за нами є Нїмцї, та вони коровами орют.
— Та скинь постоли та вінеси кожушину до хорім, абис не напустив нендзи, тай льигай.
А церква у вас така, як у нас ? і ксьондз є ?
— Так саме як у вас.
— Та буду видїти, як-си вдаш. Не будеш порушливий, а роботи не меш бояти си, тай тьи найму.
Наймив ся. Село пізнало його, що не злодїй, що робітник добрий, що добре на себе старає і приймило за свого. А він пізнав, як котре поле називає ся, чиє воно, чи вимокає, чи висихає, котре в селї найлїпший злодїй, котре найбільший богач — і зробив ся сїльський.
Послужив кілька лїт, а добрі люде зачали його радити, аби став ґаздою.
— Ти не будь дурний, а як дає кавалочок города, а дївка годна і постарана, тай бери. А маєш гроші заслужені, а ще приробиш, тай клади собі хату. А най вона буде як куча, але твоя ! А ци дощ, ци зима, ци таки так нема роботи, то вже ти не кукаєш із за богацкого вугла і не гниєш по яслах, бо ти маєш свій кут. Слухай мене старого...
. . . . . . . . . . . . . . .
Оженив ся, будував хату і тріскав від роботи, від своєї і чужої. Носив дошки на плечах з міста, відробляв старі сніпки, що взяв на стріху і заробляв гроші то на вікна, то на двері. Два роки минуло, заки поклав хату. Хатчина маленька, непоказна, виглядала між другими хатами, як би хто пустив межи громаду гарних птахів маленьку, кострюбату курочку. Але Федорови вона і така була мила...
. . . . . . . . . . . . .
Минуло кільканацять років, а перед Федорову хатчину принесли люди червоні хоругви.
В хатї на лаві лежала його Катерина — велика і груба, аж страшна. Федір тримав коло себе двоє дївчат: Одинайцятилїтну Настю і восьмилїтну Марійку і все їх питав ся: шо мемо, доньки, без мами дїяти? Котра з вас дьидеви обід зварит?
А як жінку ложили в трунву, то він заридав.
— Беріт її полегоньки, бо в неї тїло дуже зболене. Ой, Катеринко, я ще не встиг добре з тобов наговорити си, а ти огнївала си тай пішла собі від мене.
Він припав до небіжки і цїлував її в лице.
— Люде, люде, я до неї нїколи слова не заговорив, я за роботов за ню забув тай за бесїду. Прости минї, Катеринко приятелю мій добрий.
Плач жінок вибіг із хатчини далеко на село.
— Вона, люде, як пішла за мене, то так як під воду пірнула, нїхто її вже не видїв межи людьми. Аж тепер вірнула межи вами — на лаві. Я до неї нїколи марного слова не заговорив, мацїцького!...
. . . . . . . . . . . . . . .
І ще минуло кілька лїт. Одного вечера прийшла зі служби Настя. Федір глянув на неї і зблїд.
— Насте, небого, а ти-ж сама, а чоловік твій де?
Настя заридала, заголосила, а він слова більше до неї не сказав. Аж як її відпровадив до міста на службу і розходив ся з нею, та тодї заговорив.
— Дай тобі Боже, дитинко, як найлїпше, але диви си, абис дитини не стратила, бо стиду вже не покриєш, а гріха неспасеного докупиш си. Та переказуй, як тобі тут буде...
. . . . . . . . . . . . . . . . .
А роки йшли, не стояли. Федір не випускав із рук цїпа цїлу зиму, чепіг не викидав цїлу весну, а коси цїле лїто. Кости болїли, кінцї їх стерали ся і пекли. Але недїля ставала на поратунок, бо в недїлю він ішов під вишню, лягав на зелену траву, а вона висисала в землю той біль. Та прийшов такий час, що недїля не годна була направити того, що будні днї попсували, а трава не могла виссати того болю, що запік ся в старих костях. А ще вселив ся кашель, що не покидав його нї коло коси, нї коло плуга, нї коло цїпа...
. . . . . . . . . . . . . . . .
Розвидало ся, віконце побілїло, а Федір вернув ся з далекої вандрівки свого минулого житя. Вмив ся, помолив ся і збирав ся йти до двора.
— Найму си у пана від весни, озму на чоботи і трохи арнариї тай якось я перезимую, заки піду до служби.
III.
По селї білі, вузенькі стежки всї хати до купи повязали, лишень Федорова хата стояла поза сїтею стежок як пустка. Федір зимував як ведмідь. Рано вставав на годину, аби затопити і зварити собі їсти, а потім цїлий день і цїлу ніч перележував на печи. Чим дальше заводило ся в зиму, тим він сходив на дитинячий розум.
— Тепер, Федоре небоже, встань та укрій собі гріночку хлїба, але тоненьку, панску, бо-с, вижу, зголоднїв.
Він сьміяв ся, злазив з печи і краяв хлїба та дивив ся до вікна, чи вона тоненька, панська.
А темних, зимових ночий він голосно, на всю хату, говорив страшні речі.
— Село вімерло що до лаби, а я собі гадки не гадаю, у тот бік не дивлю си!
Але власні слова переймали його переляком, він пітнїв зі страху і скакав з печи до віконця, аби переконати ся, чи в корчмі є сьвітло? Успокоївши ся він вертав на піч.
А як пробуджував ся в ночи зі сну, то не міг спамятати ся, забував за себе і аж як гримнув кулаками до сволока, то приходив до памяти.
Тої зими його хатина заполонила ся опирями, привидами і марами. Вони гуляли по хатї як збиточні дїти. Вилїтали до сїний і вистуджували хату, вибігали крізь піч на стрих і товкли ся аж стеля лупала ся, дзвонили у вікна, аби його заманити на двір. Він не давав ся, намагав ся не бояти ся, тодї вони вибігали на піч і щипали його, душили і в рот онучі запихали. Одної ночи злетїли ся до хати всї чорти. Гуляли аж хата дрожала, а вітер такий здоймили, що він замерзав на печи. Потім позасїдали поза стіл і повивалювали з утоми язики такі самі, як той маленький язичок, що він його поклав під Курочкову стодолу. Він лежав як мертвий, аж як кури запіяли, то він ледво підняв ся і зачав молитви говорити. Але і при молитві вони йому не давали спокою. Він не міг нагадати таких молитов, що їх найлїпше знав, він забував навіть хрестити ся. Ті мари так його змордували, що як прийшла весна, то він ледво дихав і побілїв як папір.
— Треба брати гроший відки голова, та посьвитити хату, бо тут нечисте злїзло си з цїлого села на купу. Віпили́ з мене кров, шо вітер нї з ніг ізгонит!
Як весняне сонце заблисло, то він смарував чоботи, латав сорочки і плїв волоки до постолів і тїшив ся, що раз уже піде до служби.
— Уберу си, вбую си файно тай до двора! Проши вельможного пана, мелдую си до панцкої служби.
— Добре, Федоре, — десь відповідав йому пан, — ти, вижу, слушний чоловік, коли ти подлуґ припісу мельдуєш си.
І Федір латаючи сорочку солодко усьміхав ся.
IV.
Федір стояв насеред панського гумна і сумно дивив ся за рядом плугів, що висотував ся з брами як ланцюх, у котрім зелїзо споювало мясо людське з мясом волів.
— Уже моє оранє скінчило си! Старе вогниво, тай вікинули, бо ланцюх серед дороги урвав би си!
Похитав головою тай пішов до стодоли брати свиням зерна. Через цїлий день на гумнї було тихо. Лишень від наймицьких хаток доходили крики бабів і плач дїтий.
Як би хто з села повибирав що найгірші хатки, а до них загнав що найобдертїйших мужиків і найжовтїйших жінок і додав ще голої дробини — дїтей і все те поставив близько себе на купу, то мав би правдивий образ тих хаток із їх мешканцями.
Федір з гумна дивив ся на ті хатки і щось заперечив головою.
— А де-ж я би там ішов у таке пекло! Я собі буду спати у стайни, тепер зими нема. Не піду я там у тоту пропасть.
Вечером пішов до стайнї. Коло ясел стояли воли двома довгими лавами і лїниво жували сїно. Коло кождих чотирох сидїв погонич і дозирав, аби під себе не викидали. Між тими лавами сидїли на землї плугатирі і сївачі. Латали собі постоли, стягали мотузками сердачини і направляли істики. Кождий коло чогось нипав. Коло них присїв Федір. Воли один по одному падали на солому, за ними перевертали ся в ясла погоничі, а за погоничами йшли плугатирі. В стайнї запановував тяжкий відпочинок, що по утомі з’ораних ланів паде на стайню як тяжкий камінь. Федір також засунув ся перед воли.
— Свинарю, мой, а марш з перед волів межи свинї! Ще тобі лужко стелити! Твоя Марійка добре нас ріхтує. Тїкає си як сука з фірманом, та відавує йому шо найлїпше, та ще й ти прилїз на нашу голову? Марш з перед волів!
Федір вилїз із ясел і ляг під брамою на вязку соломи. Забута кривда в тій хвилї пробудила ся.
— Гріх меш мати за мене, Андрію, гріх...
Стайня стогнала, позївала, зі сну говорила. Так тяжко дихала, ак би десь глибоко, в землї, душили ся тисячі людий.
— Моли си за мене, най мене Бог хоронит, най мене направит на лїпший розум, бо тьи спечу у вогни як пацюка, бо меш три дни попів за своїм богацтвом згортати...
Над раном і він скотив ся у чорну пропасть стаєнного сну.
V.
Федір потім нїколи не ходив до стайнї і не говорив з наймитами. Спав у стодолї і не показував ся на очи. По Великоднї Марія віддала ся за фірмана і переходила з ним на службу до другого пана. Федір вийшов з ними за браму і попрощав ся.
— Маріє, а памньитай, шо я хату при людих Насти відкажу, аби ти її не вігонила, бо вона, сарака, одна одиниця!
І вернув ся. В хлїві, аби нїхто не бачив заплакав.
— Тепер жий з ким хочеш!
Тої днини впив ся і прийшов до стайнї.
— Мой, скарбовяне, тепер нї не вігонїт, бо вже моя Марія помандрувала.
— Хто би вас вігонив, от льигайте та спіт, як-сте набрали повну голову.
— Певне, шо пєному добре спати, так і Бог приказав. Але ти кажеш іти спати, а я тебе питаю си, де я маю іти спати? Як ти така мудра голова то ти минї скажи, де маю іти спати ?
Він аж носа Процевого дотулив ся так близько присунув ся зі своїм питанєм.
— Де впадете, там будете спати.
— А як би я так у яселца, га?
Він злобно засьміяв ся.
— Я в ясла, а ти мене за гирю, та в шию, та буком: а марш старий псе!
Погоничі повилїзали з ясел, аби дивити ся на комедию.
— Бий з ясел, бо ти тут гнив тай маєш зогнити, бо ти не знаєш, шо то є чоловік — ти віл, ти хати нїколи не видїв! Ти порьидного чоловіка з ясел буком! Але ти мене запитаєш си: а де ти, васпан, до тепер був? А я тобі кажу: був-сми межи людьми, любо минї було. Але ти кажеш: а чогож тебе люде від себе прігнали ? Отут ґудз! А я тобі на це нїчо не скажу, лиш три слові: нема у людий Бога. А ти голова розумна тай усе вже знаєш...
— Ідїт, старий, спати, не гнїть бандиґи, а завтра підемо в село на вибір, та ми тих богачиків трохи намнемо.
— Я на вібір піду і людем усю свою кривду скажу, але в ясла не піду, бо я там не маю гнити. Я знаю лїпше ґатунок як ти, я більше сьвіта видїв як твій пан. Але чикай, я тобі буду казати як на протокулї. Я був помийник жидівский, я вальив си попід жидівскі лави, по всїх кременалах. А Бог най пише гріх, а я не бою си, я за все відповім, так відрубаю, як першому лїпшому. А мене хто на розум учив, га? Коли мене лиш чим видїли та тим били! Не бі-си, я вікажу, я вівєжу си шо до крішки. Но, але дав минї Бог такий розтулок у голові, шо я привернув си назад до нашої віри. Як-єм уздрів його ласку небесну по полю, як жито просило си під серп і земля аж цьипала: йди, Федоре, бери з мене хлїб, — а я лишив Жида серед дороги тай пішов до божої роботи. Дьикую Господеви і до сегодни!
Він хрестив ся, цїлував землю і бив поклони.
— Прийшов я межи наші люди, а минї сьвіт розтворив си! То-то-м з ними гарував! Оженив-сми си, поклав хату з цего мозиля. Вже має минї бути добре. Але гріхи треба відпокутувати, Бог буком не бє! Умерла минї Катерина, но, нїц, його воля, його розказ. Тїшу си дїтьми, годую, забігаю — вігодував, а люди взьили тай знївечили. Пішла моя Настя нї сяк нї так, пішла знов по Жидах, а Марія, адї, помандрувала з отим Ляхом. Ме бідити. Але нїц, най нї Бог скарає, як шо кажу. Кара має бути!
— А я лишив си босий! Іду я до него у таку плюту: дай минї ґрейцїрь, най ноги вбую. А він минї каже: йди до Жидів. Прийшов я до вас, а ви минї: марш! А кудиж я маю тепер іти?! Карає Бог, карают люде, караєте ви, а я кількі карі не годен вітримати!
— Ідїт, дїду, в ясла, ми вас просимо.
— Най буде кара на мене, я си приймаю, але по правдї!
Він роздер сорочку в пазусї, скинув її і шпурив під воли.
— Тепер диви си, яку минї шкірочку богачі лишили. Та чим тут жити? Ашо-ж тут є вже карати ?!
Він голий перевернув ся на землю. Наймити його прикривали, чим мали найлїпшим.
VI.
Коло громадської канцеляриї стояли дві купі. Одна обдерта, чужа на селї, апатична, друга чиста, біла, охоча — наймити і ґазди.
З одної і другої купи хтось викликуваний заходив до канцеляриї і голосував. Економ аж захрип, бо кождому наймитови мусїв називати пана, війта і Жида. Жандарми снували ся і усьміхали ся, як коли би мали перед собою дїточу забавку.
— Ну, хлопцї, тепер уже вібралисте пана, сїдайте тай мете пити горівку — сказав економ. Ґазди здоймили галас.
— Ото вушивцї, ото жебраки, ото худоба панцка!
— Мой-ня, чуєте, як богачі рипє?
— Най рипє, а ми пиймо горівку.
— Та пийте грань, пийте кров свою, злодюги!
— Ми горівку волїємо!
— Ото нам пани вішукали право, аби голодники розбоєм ішли на село!
— Ти, читальнику, ти гадаєш, шо я не був у читальни? Таже і там бідний нарід стоїт коло порога. За столом сидит ксьондз, старші братя, богачики, а дьик чітає тоти казета, а ви покивуєте головами як воли, нїби шос ви с того розумієте. А то один з другим такий дурний, хоть му око віколи! То така читальня ваша, шо богач за столом, а наймит коло порога. Так у церкві, так у канцїляриї, так усюди. Та ми маємо з вами бути ?
— Хлопска голова не до письма, а зад не до крісла!
Наймити зареготали ся.
— А тихо-ж ви, невмивані, вперед вуши повібивайте, а потім учіт ґаздів розуму!
— Мой, ти, Курочко, то ти також за людьми? Таже ти гірше Жида! Чого горланиш?! Небі-си, твоє богатство піде марне. А нагадай собі, як я служив у тебе, та мене від твої роботи хороба нагріла. А ци ти минї за цїлий тиждень вінїс букаточку хлїба або води напити си? Та ти з людьми тримаєш? Я в тебе всю силу лишив, а ти мене вігнав босого на зиму! Таже ти гірше Жида, бо то рахує си не наша віра. Але пустьи твої дїти тото богатство, що з него слїду не буде! Ти кальвіне!
Курочка гримнув Федора в лице, та так, що його обілляла кров і він впав.
— Хлопцї, ану богача трохи намньицкаймо!
Ймили наймити Курочку, постояли за Курочкою ґазди, потекла кров...
VII.
Федір лежав у своїй хатинї на постелї. Очи його горіли як грань від червоних язичків, що тисями огників розбігали ся по тїлї і смажили його на вуголь. Ті язички як блискавки лїтали по всїх жилах і вертали ся до очий, Гриз кулаки, бив чолом до стїни, аби вогонь з очий випав.
Запалив ся, чув, що з него бухає поломінь, ймав ся руками за очи. Один страшний крик, надлюдський зойк! Язички вилетїли з тїла і прилипли на шибках віконця. Зірвав ся. Віконце червонїло як сьвіжа рана і лляло кров на хатчину.
— Все моє най вігорит! Все шом лишив на єго подвірю.
Він скакав, танцював реготав ся.
Віконце дрожало, трясло ся і що-раз більше тої крови напливало у хатчину.
Вибіг на поріг.
Звізди падали на землю, лїс скаменїв, а десь з під землї добували ся стеклі голоси і зараз пропадали Хати ожили, дрожали, смажили ся в огнї.
— Я чужого не хочу, лиш най моє вігорит!
=========================
«Дорога». Новелі. (1901), с.25—42
24.05.1901