Похорон (1901)

Спереду обдертий хлопчик з біленьким ковнїром під шиєю. У руках держить чорний хрест і все глядить на него. За ним такі самі чотири хлопчики несуть трунву. На її вічку білий, тоненький хресток, а цїла вона синя. В головах трунви прибитий віночок із жовто брудних цьвітів. З отсих самих, що ростуть по при камінях на подвірях каменичних. Такий віночок, як колачик бідного мужика, що дає в церкві за прости біг.

 

За трунвою плете ся кілька жінок. По них не знати, котра молода, а котра стара. В руках тримають малі, погаслі сьвічки. Під пахами несуть на пів зівялі вазоники. То ті марні цьвіти, що нїколи сонця за досить не мають і все з одного боку брудно зелені, а з другого ясно жовті.

 

Під ногами мокре камінє і мрака непорушна висить у воздусї.

 

Одна жінка плаче, а друга їй каже:

 

— Як був здоровий то грав ся цїлий день коло моєї будки. Порпав ся заєдно у тім рівци, що дощ викопав довкола будки і витягав всякі каміньчики. Курятко без квочки, ну, кажу вам, як курятко. І не брешу вам але правду говорю, що кождого дня я вибирала черствійші булки і кликала єго до будки. Він сїдав коло мене і їв. Як він красно їв!? Ручки такі маленькі, а він ними щипав мацїнькі крішки та в ротик, у ротик. Най Бог запише минї лишень ті булки, що я єму надавала...

 

Жінка плаче дальше.

 

— Осїнь, осїнь єго доконала, сирий люфт  і студїнь. Бо ви цїлий день не бували в хатї, а єго різало без вас тай зарізало. А я приходила до него і сьвіженькі булки приносила, але він вже не їв. Водицї єму треба було раз по раз. Лежав як рибка і все ротик роззявляв. Потім посинїв геть, а пашіло від него вогнем! Якби хто під ним вогонь розіклав, а єго кісточки як полїнця накидав, аби горіли...

 

Йдуть всї помучені, зівялі, сїру мраку хрестом прорізують.

 

— Але він умер відай від тої канапи, що на нїй лежав. Відки ви таку канапу дістали ? Бігме, така як гріб з подертих міхів. На такій канапі може здоровий умерти. Яби бояла ся тої канапи, якбим сама з нею лишила ся. Втеклабим або порубалабим, нї, я би її в хатї не тримала!

 

— То канапа єго тата, він на нїй родив ся, то спадок. Як вибирав ся з першого поверха то нам її лишив.

 

— А деж він тепер ?

 

— Не знаю...

 

Маленький похорон завертає в другу вулицю. Чорний хрест обвив ся сивими цяпочками мраки, хлопчики померзли і баби ледво лїзуть.

 

Йдуть серединою улицї як подерті тїни, чужі і не знакомі з нїким.

 

А цвинтарь буде, лиш єго крізь сїру мраку не видко.

 

 

=========================

«Дорога». Новелі. (1901), с.64—50

24.05.1901