Давнина (1901)

Вони всї троє вже на могилї, вже давно над їх гробами вишнї цвитуть і родять і хрести дубові у їх головах похилили ся. Померли давно: дїд Дмитро, баба Дмитриха і дяк Базьо.

Дїд Дмитро поклав на ґрунт чотирох синів. А як їх поклав. то лишив ся в старій хатї сам з бабою. Не лишень з бабою, але з волами, з коровою і кількома морґами поля. То коло хати і коло волів ходив дїд, у хатї порала ся баба, а поле сїяли сини, а збирали бідні люде за сніп і за третину. Дїд ходив коло волів, напоював, чесав, замітав стайню і подвірє і витинав коло плотів бодяки. Але найстарша єго робота то була така: Він вилїзав на стаєнний стрих і перекидав там старі плуги, борони, драбинки, ярма; деревнї отої не мало призбирало ся за пятьдесятьлїтне ґаздованє. І все щось він з того стриху скидав на землю і волік перед хату на мураву. Оглядав, пробував і направляв. Се була єго найлюбійша робота. Він відай нагадував собі давнї лїта коло тої роботи і тому відай так вона єму прийшла в смак. Як не чесав волів, то певно майстрував коло старого ярма або коло старого плуга.

Воли годував три роки. По трьох лїтах вигонив їх у місто на ярмарок. Брав за них чотири сотцї, за двіста риньских купував другі, молоді воли, а дві сотки ховав у стару податкову книжку і замикав до скринї.

Збіжа не молотив по кільканайцять років і подвірє єго було закладене доокола стіжками. Найстарший стіжок був чорний, той під ним сивий, менший від сего сивавий, тогідний білий, а сегорічний жовтий як віск.

Що місяця він смотрив ті стіжки, чи миши їх не поїли або чи не стухли. Витягав з них кождого жменю стебілю і нюхав і дивив ся, чи володка не зсїчена. Як котрий треба було змолотити, то кликав молотників і знов ховав гроші в податкову книжку і замикав на колодку.

До церкви ходив що другої недїлї, бо перепускав ся зі старою: вона на першу Богородицю, він на другу, вона на великдень, а він на Різдво. У свою недїлю вилїзав на хатний стрих і скидав відти до сїний великі чоботиска і маленькі. Великі були єго парубоцькі, слюбні, ще з молодих лїт ґаздованя; маленькі були єго синів, як ще у него росли хлопцями. З тими чобітьми від сїдав на приспу і витирав їх шматиною від пороху і смарував дьогтьом. Одні вбирав до церкви, а решту складав рядочком проти сонця, аби масть зайшла. А бабі наказував, аби вона не лишень чесала воли, але аби давала позір на чоботи, бо десь пес може затягнути. В церкві бив поклони, давав на тацку заплїснялі ґрейцарі і спочений виходив враз із людьми.

— Дїду, ви забудете говорити — казали люде.

— Моя верства вімерла і на войнах погибла, я не маю з ким говорити.

Як вернув ся до дому, то їв або хлїб з чосником або солонину, як не було посту. Солонини в коморі стояло три бочцї. В одній трилїтна, жовта і мягка як масло, се дїдова бочка, в другій дволїтна, пів жовта, пів біла, се бабина бочка, а в третій сегорічна біла як папір, се була дїточа, бо дїти лиш сьвіжу солонину любили. По обідї дїд ішов дивити ся до волів, потім викидав чоботи і чобітки на стрих і йшов під вишню спати. Отак дїдови сотав ся день по дневи мирно і супокійно. Нїколи єго зуби не болїли, анї нїяка слабість не терла і через цїле житє не бачив він коло себе ворожки.

Баба Дмитриха то була вогонь не жінка. Любила дуже бесїдувати, розмови розводити, бо не могла без того анї їсти, анї спати. До старого вона навіть не приступала, він мовчав заєдно, а як стара хотїла лиш три слові з ним забалакати, то він покидав стару борону або снасть і утїкав від неї.

— Оце то старе доробало гадає, що го цулувати буду.

І плювала і йшла до воріт або над став шукати жінок ласих на розмову. А дїд вертав до своєї роботи і бурмотїв під носом:

— Видко дїло, що вже постаріла си і лице як шкіра на старім чоботї і волосє як молоко, а язик не постарів си. Сто корцїв на днину перемолола би тай щеби дивила ся, чи нема де других сто...

Бабі не дав Бог доньки. Вона все надїяла ся за молодих лїт дївки і старала для неї віно. Доньки таки Бог не дав, а баба наткала та нашила тілько, що грядки під полотнами та коверцями вгинали ся. Дїд нераз аж говорив зі злости, кому вона тілько катраня нашиває та натикає?

— Іди, старий, іди, не говори минї, бо я твоє дрантє, що черваки на стриху переїли, кину у вогонь. Лиш ти минї втеркай си до моїх грядок тай я зайду тай твої плуги і вози всї у піч!

Дїд скулював ся як воробець і тїкав від баби, бо деж він годен з бабою на край вийти!

А баба сїдала собі на лаву проти грядок і говорила сама до себе:

— У кождї перекладинї є всего однако, там і там і там. Кожда невістка най собі озме хоть цу, хоть ту, бо кожда однака. А пєта перекладина на церькву за старого і за мене, цеї не руш минї жадна, бо бих руки обтьила!

В недїлю пополудни приходили до баби всї невістки з внуками. Такі чорнобриві як гвоздики, такі червоні як калина. Баба садила їх за стіл, давала сегорічної солонини і балакала з ними і кудкудакала як квочка між курятами.

— Як умру, то кожда собі заберете одну перекладину з грядок, бо кожда однака, бо ви в мене однакі — мої дїти. Але, якби дїд аж по минї умер, то абисте жадна не важили си нитки взьити. Він би так забанував, щоби зараз умер. Тай чоловікам наказуйте, аби вони єму із поду найменшої крішки не брали, бо він то так любит, що без того днини не годен бути. Вони би єго зарізали. Най пан Бог сохрапит! А як я вмру, то маєте всї штири надомнов голосити чудними голосами, красними словами! Тай дїд як умре, тай єму маєте голосити ще краснїщими голосами, ще чуднїщими словами. Він вам лишит гроший, що мете грати си в них...

Баба плакала, а невістки собі плакали, потім баба кожду цїлувала і вела до другої хати показувати коверцї. На подвірю грали ся з дїдом внуки, кождий мав від баби булку або яблоко і пильно дивив ся на яворовий, старий ярем. Дїд показував їм на ярмі різьблені плуги, воли, погоничі і казав, що вони також незабавки будуть іти в поле орати.

Як сонце заходило, то невістки з внуками йшли до дому, а баба їх виводила за ворота і там ще довго з ними говорила.

А третий межи ними дяк Базьо. Він не був їм анї сват, анї брат лишень сидїв з ними через город. Баба Дмитриха все носила єму обідати і вечеряти, бо він був одинокий і старий. Та відай нїколи не їв він бабиного обіду, бо все був пяний.

— Базю, чого ви тілько тої горівки пєте? таже вона у вас колис запалит си !

— Бабко, Митришко, як я не маю пити, коли менї книжки в голові як заяцї бігають! Кождий стих, кожда титла пре ся, аби її співати або читати, а менї голова розскакує ся. Всї зберуть ся як хмара малих дїтий і хотять у одні вузенькі двері пропхати ся і дати себе чути. А моя голова, от яка маленька, ще й обстрижена, та де їх подїти ? Добре, що ви свої дїти порозкладали по городах, а мої всї на купі. Та мушу я їх горівкою напоїти, аби вони помили ся тай минї дали трошки супокою !

Баба журливо похитувала головою.

— Ото, яка наука страшна, то не цїпом махати!

І давала Базеви знов гроший на горівку. За то він не одної недїлї приходив до бабиної хати і читав сьмішні книжочки. Сини і невістки помирали зо сьміху від Луця Заливайка та від індика, що лишень тілько має розуму, що в хвостї.

А одного разу Базьо прочитав їм таку страшну книжку, що баба і невістки розплакали ся зі страху, а сини геть посоловіли.

„Земля не дасть плодов своїх, на скоти ваші пошлю заразу і погибнуть вам, а люде ваші потоплю. Дощі не упадуть на землю, а земля будет як камень і не видасть плода із себе“...

Базьо і сам побачив, що трохи перебрав мірку і найшов у тій книжцї такі слова:

„Кто сей лист при собі має або часто читає або з прилїжностею слухає або переписує, той сподобить ся ласцї божой.. В котрім домі той лист находить ся, там анї вогонь, анї вода, анї гром, анї нїякая злая річ зашкодити не може“...

Се трохи додало духа і Базеви і бабі і невісткам. Вони зараз дали дякови гроші, аби їм тоту книжку купив. За бабою і невістками подали ся всї жінки з села і подавали дякови гроші, аби і їх хати були заасекуровані від вогню і грому. Дяк книжки накупив, ще й нову бунду собі справив за одним заходом і нову порцелянову люльку. Потім що недїлї читав тоту книжку все в иньшої ґаздинї і брав за то дві шустцї на горівку і колач аби мав чим закусити. Вже небогато єму хибувало, аби всї хати обчитати, бо лишило ся лишень кілька бідних хаток під лїсом, як Базьо заслаб. Кинуло єго в дрощі, потім у горячку, потім, уповідають люде, що з рота вийшов маленький, синий вогник і Базьо Богови віддав свою душу. Відай горівка в нїм запалила ся. Досить того, що всї жінки за ним плакали і голосили як за братом рідним.

Баба Дмитриха не довго банувала, бо сама в осени пішла за дяком у ту далеку дорогу. Дїд Дмитро таки не попасав довго без баби, бо й собі на весну помандрував на могилу.

Люде за них давно забули, бо то вже не нинї, як вони померли. Лишень читальники нераз їх згадують, як зговорять ся за початок читальнї.

— То сам початок читальнї заходит ще від старого дїда Митра і від баби Митрихи і дяка Базя. У їх хатї зачав дяк перший раз читати книжечки. Ще й тепер дес по під сволоками заткнені „Божі листи“ та „Луцї Заливайки“, але тепер нїхто вже їх не читає, минули си...

— Ой, минули си.

— І тота трояка солонина минула си.

— Ого, конем не здогониш!

=======================

[«Дорога». Новелі. (1901), с.8—14]