У селї стала ся новина, що Гриць    Летючий утопив у ріцї свою дівчинку. Він хотїв утопити і старшу, але випросила ся. Відколи Грициха вмерла, то він бідував. Не міг собі дати ради з дїтьми без жінки. Нїхто за него не хотїв піти заміж, бо коби то лишень дїти, але то ще й біда і нестатки. Мучив ся Гриць цїлі два роки сам з дрібними дїтьми. Нїхто за него не знав, як він жиє, що дїє, хиба найблизші сусїди. Уповідали вони, що Гриць цїлу зиму майже не палив у хатї, а зимував разом з дївчатами на печи.  

Семен та Семениха прийшли з церкви тай обідали — мачали студену кулешу у сметану. Чоловік їв, аж очи вилазили, а жінка почтиво їла. Раз по раз втирала ся рукавом, бо чоловік кидав на ню цяточками слини. Таку мав натуру, що цьмакав і пускав слиною як піском у очи.   „Не можеш ту башту трохи приперти, не мож хлїба ззїсти...“   Семен їв і не припирав башти. Трохи єго жінка вколола отим словом, але він возив далї сметану з миски.   „Чмакає як штири свини. Боже, Боже, таку маєш ґьамбу нехарапутну як у старої конини.“  

Як Катруся приходила до памяти, то мама сїдала коло неї і жалібно говорила.   „Катрусе, доки ти, небого, меш слабувати ? Гроші минули си, других заробити не заробиш, хотьби-с і підвела си. А я повідносювала гроші по ворожках. Тай з того нема нїякої користи. Правда, ворожка угадала за все, як дома дїє си, яка тобі біль, але корінє нїчо не помагає. Відай тобі таки нема віходу...“  

(ЗОНЕЧЦЇ.)   Стара Тимчиха гріла ся на приспі протів сонця. Поперед ворота проходили люди і нїхто з бабою слова  не заговорив. .„Славайсу“ — „На віки слава“ лиш кілько бесїди і розмови.   „Старого лиш озми та закопай ! Шкода тої лижки страви, шо ззїст, та того кута пе́чи, шо залежит. Всїм великий у очах, нїхто слова не заговорит, ци бісе, ци чорте. Таки не варт старому жити тай решта !“   Прийшли єї на гадку слова старого Тимка.  

У тій хатинї, що лїзе під горб як перевалений хрущик, лежала баба. Мішок під боком, а чорна, тверда подушка під головами. Коло баби стояв на земли кусень хлїба тай збанятко з водою. Дїти як ішли на роботу, та лишили бабі, аби мала що їсти й пити. Бідно дїяло ся, та не було що лїпшенького бабі добирати. А сидїти коло слабої у горячий час, то, Бог видїв, не було як.   У хатинї бренїли мухи. Сїдали на хлїб тай їли, залїзали в збаня тай воду пили. Як понаїдали ся, то сїдали на бабу. Лїзли в очи, в рот. Баба постогнувала, але мух не могла відгонити.  

Митро латав жоночі чоботи. Не латав, а зчиплював до купи. Гріх би було давати таке дрантє до  шевця, тай за ґрейцірь скупо. А жінка боса, босїська, води внести до хати не було в чім. Тому Митро вже від ранку взяв ся до чобіт. Сидїв коло лави протів вікна, обклав ся старим шкуратєм, воскував нитки на дратву і бісив ся як пес.   „Бігме, кину в пічь, шпурну у вогонь тай збуду си! Шкіра здривіла, ни́тки не прімкнеш, бо прірве си — вікинь на гній тай плюнь тай вже !“  

Лесь своїм звичаєм украв від жінки трохи ячменю і нїс до коршми. Не нїс, але біг до жида, і все обзирав ся.   „Ого, вже біжит з бахурами, бодайже-сте голови поломили ! Коби забічи до коршми, бо як допаде, тай знов буде рейвах на цїле село.“   І побіг з мішком на плечах. Але жінка з хлопцями доганяла. Вже перед самою коршмою хапнула за мішок.   „Ой, не тїкай, ой, не біжи, не розноси мою працу змежи дїтий !“   „А ти, мерзо́, знов хочеш робити веймірь на всї люди! Лице би-с мала!“  

(ЮРЧИКОВИ.)   У суботу рано вибігла Михайлиха за поріг хати і заговорила до себе дзвінким голосом :   „Ба, не знав, де бахур подїв си? Дес воно ландає, дес воно нишпорит по дворі як курка. Ану, ци би ти єго вдержьила у хатї? Счесала бих бахура, тай нема.“   За хвилю пійшла до стодоли подивити ся, чи коло Михайла нема бахура.   „Ото, в тебе також розум ? ! Не наженеш хлопця до хати, але коло себе тримаєш на студени. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне шо аж!“  

То як часом майстер напив ся в саму міру нї за мало, нї за богато, то розказував одну подїю зі свого житя. Всї, що були у коршмі, слухали єго з увагою, навіть і жид слухав.   „Та я вам, мой-ня, не буду нї цеї нї тої городити. Був єм майстер, був єм ґазда — цїле село прикаже. Тепер я лайдак, най і це село прикаже — марного слова не скажу. Не скажу, бо шо правда, то не гріх. Але як то воно на мене впало ? За оце ви питайте...  

Коло довгого стола сидїв Іван тай Проць. Котили по столї завзяті слова і схиливши ся слухали, що стіл говорить. Нарікали тай пили. Проця жінка била, а Іван єго вчив бути паном жінцї.