Присьвячено Богданови Лепкому.
Спав твердо.
Лїс шумів, стогнав, тонкі шепти рвали ся з маленьких галузок і падали разом із змерзлим інеєм. Так якби маленькі дзвоночки падали.
Вітер вив як гнаний пес.
Небо чисте, задубіле, а місяць такий на нїм ясний, як на різдво.
Третильник спав твердо. Головою спер ся на свою купу кукурудзів, а ногами на дві панські. Чорне волося посивіло від інею, руда сардачина побілїла, моцні руки не чули зимна, а лице спалене вітром поцеглїло.
Балакав крізь сон і за кождим словом випускав з уст сніп білої пари. Голос єго йшов з вітром до лїса і бив ся довго від одного дерева до другого.
— Не рунтай тото, бо воно зароблене, ти від мене береш, доброго богача найшов...
Здоймив кулак, але він безсильно зсунув ся на сухе бадиля.
— Я можу працувати, бо маю моцні руки як кінцке копито... Талапну раз тай дух віскочив !...
— Землю цулуй, де си поступиш, бо вона ци твоя ци чужа, то ти з неї жиєш, своя родит і чужа родит... Певне що правда, ой допевне ! Ґрунт то спосіб до всего, як твій є. Він тебе загріє і накриє і погодує і честь тобі поведе...
Закашляв як у великі труби заграв.
— Як немаєш свої ниви, то не маєш куди ходити, не маєш по чім... Нема, нема, о, нема...
Поставив кулак під голови.
— Я довго бідив по чужім поли. Але Бог минї вігодив, дай Боже так кождому. Взєв тай дав. На, тобі, каже, грінку землї, але не пусти, тримай... Зубами держи її, кохай, як коли жінку, що тобі під руку вдала си...
Капелюх впав з голови і з вітром покотив ся.
— Танаску, мой, а скинь капелюх, таже ти перший раз вішов цеї весни у поле — так годит си... Як Бог даст то буде пшеница. Колачі спечемо і дамо таким, що не мають з чого спечи... Дамо, дамо, як нам Бог дає, тай ми дамо, дамо...
Ляг хрестом.
— Межу кортит також зродити колос, бо межа та́ки земля, вона ще лїпше... Я тобі по смерти лишу... Адї як скатерть рівна, лиш чорна. Я тобі накрию у поли цев скатертев стів, а ти меш їсти і Бога молити, шос такого тата мав...
— Весна красна, адї, ори собі, не роби сказів, а воли напій тай повертай си перед сонцем, бо за худобу білший гріх як...
Збудив ся, ще почув своє послїдне слово з просонку. Глянув на небо, потім обернув ся за куражкою, посмотрив долонею по голих грудях, перехрестив ся.
— Така лють зараз з осени ? Ще снїг отут присипле... На дворі зима, а минї така файна весна приснила си... Гай, Якове, лупи кукурудзки, де вже кілько спати !...
==================
[«Дорога». Новелі. (1901), с.57—59]
24.05.1901