Май (1942)

Данило чекав коло білої брами, дивився в панський город, як злодій, і не важився зайти.

— Ніби я знаю, ци суда можна йти, а як вібіжит та даст у писок, а я відки знаю, шо не даст?

То були біленькі рівненькі стежки по панськім городі і він за них боявся бійки, бо лишень ними він міг до двора дістатися. Покищо чекав коло брами.

Всі мужики, багато їх міліонів, вміють чекати довго і терпеливо. Як пан є в канцелярії, то вони чекають стоячи. Аби їх було не знати як багато, то не дадуть за себе найменшого значка життя. Стоять тихонько, тварі їх поволеньки бовваніють, а вираз з лиця зсувається десь на плечі, під сорочку. В стоячім сні вони півпритомні і безмежно байдужі, а урядник посеред них подобає на чорну мушку, що в густий мід залізла. Крайньому, тому найближчому до урядницького стола, найгірше, бо він не може запасти в цілковитий сон. Він щохвилини розтягає очі аж під чупер і оглядається неспокійно. За ним пролуплюють очі і оглядаються сусіди і неспокій крайнього бушує аж до останнього, до того, що сперся до печі. Той крайній, як вітер на ниві, все неспокоїть всі колоски від дороги аж до суголовків.

Як пана нема в канцелярії, то вони сідають. Добро для них півгодинки спочити, добро, як хоть одна рука або одна нога відпочине. Злізаються накупу і присідають собі всякі частини тіла. Одні капелюхи тримають осторожно, аби не зім’ялися. Як вже добре стиснуться, то починають до себе шепотом говорити:

— Якби так трохи покурив люльки?

— Лишіт гет!

— А тютюн маєте купований?

— В мене на городі росте.

— Не говоріт, бо ще хто почує та...

Тоді всі запихають руки в пазухи і засувають свої скрутки з-переду пазухи аж за плечі, бо ану ж яка нужда пошукає! Шепоти стихають, лиця деревіють, слина випливає з губів, а голови падають удолину. А як лучиться між ними який нетерплячий, то він, так як той крайній, не дасть всім спокійно на підлозі посидіти. Бо або рука йому затерпне, або якась біда його в сам хребет так ушпилить, що він не видержить і порушиться. За ним заворушаться сусіди і гармонія взаємного натиску пропадає. Починається уклад ніг і рук наново і знов якась біда її руйнує.

— Такі люде нетерп’єчі, шо Господи! — скаже якийсь витривалий і зараз таки замкне очі.

Отак вони всі чекають, та так чекав і Данило коло брами, хоть був сам один. На нього спадала сонність і байдужість, і думки його мішалися одна поза другу. Як він йшов до пана, то мав дуже ясний плян. Побачивши його, він мав скинути капелюх з голови і йти проти нього, так як бузьок по млаці ходить, обережно, поволеньки, аби панського камінчика не вразити. Як наблизиться вже дуже, то має витріщити очі на пана і дивитися так, аби пан собі погадав: „Це якийсь дуже бідний"! Потім приступить до руки, поцілує її з обох боків, дотулиться чолом долоні і трохи подасться назад. Спустить плечі в долину, шпурне капелюх поза себе на землю, обітре рукавом губи і стане говорити:

— Я прийшов до пана найматиси. Переднівок дуже прикрий, дітий маю четверо, а на то лишень латка города. Найматиси мусю, а роботу кожду знаю, бо я — заробний чоловік. Та просю Божої ласки та й панцкої, аби-м си погодили та аби пан дали мині корец орнарії таки зараз, аби дати жінці межи діти, а до служби я можу зараз ставати.

Перше слово пана буде:

— Ти відай злодій?

— Я, пане, ще чужого стебла не порунтав.

— Чого брешеш, лайдаку, а то ж подумана річь, аби мужик не крав?! Хиба ти не мужик?

— Я цалком простий мужик, але я чужого не люблю кивати.

— То-с певне піяк?

— Я з горівков собі не захожу, бо нема відки!

— Гавкаєш як пес, та ти би вмер без горівки!

— Без горівки не вмер би, а без хліба та й можна!

— Ти змудра мині відповідаєш, бо ти був у криміналі, та там тебе розуму навчили.

— А най мене Бог боронит! Я половину віка свого збув, а ще моя нога в арешті не була.

— А нашо ж ти кілько дітий натеребив?

— То Бог, пані, дає діти.

— То піп тебе такого навчив?

— Я з попом собі не захожу, бо то гроші коштує, я й до церькви не хожу, бо не маю в чім.

— То ти радикал та й не даєш попови з себе шкіру здирати?

— Я аби хотів шо попови дати, то не дам, бо не маю, а він аби хотів здерти, то не зідре, бо не має шо здерти. Ми таки не cходимоси...

Він знав наперед, що пан мусить чоловіка з болотом змішати, що мусить посміятися, аж потім він прийме на службу. Йшов певний себе, аж коло брами приперся. То був двір на другім селі і він не знав, куди заходиться до нього. А двір до того стояв на полі і не було кого спитатися. І Данило чекав, його ясний плян затемнювався, він чухався в потилицю і несміливо заглядав у город.

Вони тими стежками ходе собі на спацєрок, бо, аді, як усипали піском.

Його очі блукали довго, аж спинилися на павуні, що блискотів перед двором.

— З оцего фоста мав би якис ґрейцір, аби так забіг та обома руками замотався в него... Не знати, ци мнєсо єго добре їсти?

Він оглянувся по хатах.

— Цес має того поля доста та й робит коло хліба добре. Ба, де він тото все подіває?

Його думки розліталися на всі боки.

— Весна така красна, така красна, шо раз!

Чим далі, він нічого не спостерігав. Сидів, як стовп, і чув, що буде спати. Аби не датися, він роздирав очі, потирав рукою лице і виглядав на нещасливого борця, що от-от здасться на ласку і неласку ворога. За часок звалився одним боком до берега і, видко, хотів так урядитися, аби ніби спати, а ніби чекати. Потім потягнувся цілий і замкнув очі. Не проспався ще одної цілої мінути, як щось йому шепнуло:

— Спи, спи під панцков брамов, та фірман так упереже батогом, шо кров сикне!

Він зірвався, перестрашився, оглянувся довкола себе і станув, як підстрілений. Стояв секунду, махнув рукою і пішов від брами на лан. Заліз у траву і розложився до доброго сну. Привижався йому пан і його руки і білі стежки. Пан йому десь казав, аби поклав капелюх на голову, але він не хотів.

— Я, проши пана, бідний чоловік, я не можу покласти капелюха на голову, бо я бідний, такий бідний чоловік...

Солодкий сон нагонив ті привиди і він спав спокійно.

Сонце реготалося над ним, посилало до нього свої проміні, пестило його, як мама рідна. Квіти цілували його по чорнім нечесанім волоссю, пільні коники його перескакували. А він спав спокійно, а чорні ноги і чорні руки виглядали як прироблені до його цеглястого тіла.

===========

«Твори» (1942), с.198—203