Присвячено Сафатові Шміґерові
Сільський багач Андрій Курочка сидів коло стола і обідав, не обідав, а давився кождим куснем. Домашня челядь входила до хати, вносила заболочені цебри, сварилася, метушилася і виносила їх між худобу. Багацькі діти і слуги були брудні і марні. Вони двигали на собі необтесаний і тяжкий ярем мужицького багатства, котре ніколи не дає ані спокою, ані радости ніякої. Сам багач найгірше томився у тім ярмі, найбільше проклинав свою долю і безнастанно підганяв своїх дітей і наймитів.
Коло нього на лаві, під вікном, сидів його довголітній робітник, старий Федір.
— Я ніколи не маю такої щєсливої години, аби я спокоєм кусень хліба прожер. Бігаю та вгонєю, та лиш дес уздрите, а я впаду та й здохну! А мині ж оца їда має йти всмак, як я знаю, шо вони без мене в стодолі нічо не роблє? Лиш аби нажертиси та день трутити! Шо вже чужим казати, як свої діти та й вони не хотє робити! Я, біг-ме, не знаю, як цес нарід має на світі жити? Всьо піде на жебри.
І халасував, аж йому очі вилазили.
— А ви чого, Федоре, надходили?
— Ви не знаєте, які наші ходи? Зима йде, а я босіський, та дайте ми два леви на відробок.
— А ви ж годні робити? Вже ваша робота скіньчиласи, Федоре.
— Най би-м і не робив, лиш коби хто дав їсти задурно.
— Це не! Сегодни задурно нема їсти, сегодни і за роботу не варт дати їсти, така та робота! А казав-єм вам: найміт у мене дівку, були би-сте тепер мали свої гроші.
— Коли ж бо не хотіла та й пішла до двора.
— Таже певне, хто не хоче робити, той пхаєси до двора, бо хоть їсти трішки, але мож валєтиси. Бідні люди такі настали, шо лиш аби раз на день їв, але аби нічо не робив, та й тогди рай! Як роблє, так мают, так їм Бог благословит. Сегодни би у вужевку скрутитиси, аби шос мати... Та тих два леви я ще вам дам, шо буду з вами робити, може якос відтрутите, але білше не приходіт і не бануйте, бо не дам. Самі видите, шо ваша робота ніпо-чому.
— Та я, Андрію, мусю си коло людий тулити, а де ж я си подію?!
— Дівайтеси, де хочете, а межи ґазди ви вже не здатні. Шукайте собі служби у жида або в пана, — там робота лекша.
— Ви мене файно радите! Як я силу коло вас лишив, аби я на старість ішов жидам воду носити.
— Задурно-сте мині не робили.
— От, бувайте здорові!
І Федір вийшов з хати.
— Ну, та ці жебраки всьо би забрали! Таке воно кашливе та заслинене, шо ціпа в руках не годно удержєти, та й ще воно кокошитси! Іди на зломану голову! Гадає, шо я гроші кую або краду!
Федір чалапав до своєї хати та не переставав шептати.
— А я ж, Андрійку, де силу пустив? Ци я єї проданцував, ци я єї пропив? Таже вся вона сіла в тебе, на твоїм подвірю. А я ж, Андрійку, де силу пустив?
В хаті скинув чоботи та й ляг на постіль. Лежав до самого вечера і без вечері заснув. Але ще кури не піяли, як він зірвався, гримнув клубами до дощок, знов ляг і знов зірвався. Через маленьке віконце гляділа на нього осіння ніч. Десь то і не ніч, але чорна жура, що голосила по вуглах хати і дивилася на нього, сивавим, немилосердним оком. 'Вона його так сціпила, що він не міг рушитися, і показувала йому ніби образи на віконці, ніби привиди у воздусі.
Ото сидить він між маленькими жидиками, дозирає їх, пістує, а вони його тягають за чупер, плюють у лице...
То знов клячить він у церкві, у тім куті, де жебраки чолами о підлогу гримають. Він гримає ще голосніше, а всі жінки йдуть до нього і дають кожда по бохонцеві хліба. Він їх кладе в пазуху, кладе і стає такий широкий, що люди розступаються. А йому встид, встид, а чоло так болить!...
О, він іде городом Курочки, — не йде, а скрадається під стодолу. Витягає снопок зі стріхи, насипає в нього з люльки ватерки і тікає, тікає... Чує поза собою, — як коли очима видить,— що з-під стріхи вилизується маленький, червоний язичок, вилизується і ховається...
— Ой, йой, йой!
Той язичок запік його у самий мозок. З усеї сили він освободився з невидимих в’язів, зірвався і подивився у віконце. Воно, як кат, прошибало його наскрізь. Знов звалить і буде мордувати своїми образами. Настрашився, не бачив ніякого виходу, звертівся, аби десь утекти. І перед ним якби якісь ворота утворилися, йому стало легше і він борзенько подався у них.
II
Може мав шіснадцять літ, як йшов зі свого села. Такої ясної днини, такого веселого сонця він ніколи вже не бачив. Воно пестило зелені трави, сині ліси і білі потоки. Оглянувся за селом. Коби хто прийшов і сказав одно слово, та й вернув би ся, ой, то-то вернув би ся!
— Він мене б’є, катує, їсти не дає, нічо на мене не покладе — лунав його голос по зелених травах.
— Бодай же вас, тату, земля не прожерла!
І ще скорше пішов. Минув сільські поля, поминув ще два села і з горба побачив місто, що вилискувалося проти сонця, як змій блискучий...
. . . . . . . . . . . . . .
Всі дивувалися його силі і боялися. Жиди не потручували, а робітники не побирали на сміх і не робили збитків. Шпурляв міхами, як галушками. Отак день від дня то з брики до шпіхліра, то зі шпіхліра на брику.
— Хребет ми тріскає від тих міхів!
— Пий горівку, та затерпне.
І справді від горілки хребет затерпав, якби рукою відняло.
А в неділю і свята йшов з товариством до шинку. Тоті шинки стояли за містом, між селом і містом. Хто не мав уже примісти в селі, той вандрував насамперед тут, а хто не мав що в місті робити, то вертався також сюди, бо то не було ані село, ані місто.
Бували там забави по тих шинках!
Зразу пани з міста перед водили. Розповідали про свої давні достатки, про то, кілько з цісарської каси щопершого грошей побирали, які шати носили. Мужики слухали, частували горілкою з великої пошани. Але як трохи підпилися, то виломлювалися з-під їх моральної власти і тоді панам приходилося круто.
— Ану, пани, охота! Хапайтеся за шиї та гуляйте нам тої польки, най ми видимо, як то межи таким великим панством водитси?
Пани гуляли, мусіли. Мужики обступали їх колесом і реготалися, аж корчма дудніла.
— Гопа дзісь!
— Єще раз!
— По-лігоньки, плавно враз!
— Гов, доста! Тепер пийте горівку, забирайте свої панцкі вуши по кишенях та й марш із коршми, бо мужики хотє собі самі межи собов погуляти!
І пани, як зайці, висувалися.
— Я тих панів умію ріхтувати, то таке легоньке, як пірє: подуй, а воно полетіло.
— Мой, Юдо, да́вай вудку, да́вай піво, да́вай гарак, бо ми си знаємо!
Жид борзенько, накладав всего на стіл і зараз відбирав гроші.
— Ти, безклубий, ти чого ревеш? За клубом? Пий та й запри собі ґямбу, бо в мене забава! Безклубий ще гірше заревів.
— Тихо, бо б’ю!
— Не-руш?
— А то котрий, мо?!
— А ти шо за пан?
Федір устав із-за стола і тріснув того напасного в лице.
— Ти в неділю переш? Та то гріх!
І ударом лавки звалив Федора на землю. Зробилися дві партії. В корчмі все заворушилося. Жид утік, горілка булькотіла на землю, столи і лавки почервоніли від крови і поломані падали. А в болоті зі слини, горілки і крови лежали обі партії і стогнали. Лишень Безклубий сидів у куточку і ревів, як віл, не знати за ким і за чим.
Незабаром прибігала поліція і тверезила голодників. З гіркою бідою підоймала на ноги, потім одним махом звалювала з ніг. Голодники падали, як дуби, а підносилися, як глина. Як їх протверезили, то провадили до арешту.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Їхав дорогою поміж полями на бриці міхів. Пшениці і жита, як золоті і срібні гаї, під легким вітром до себе клонилися. По золоті і по сріблі плавали легенькі, чорні хмарки, як тонка шовкова сіть. Море сонця у морю безмежних ланів. Земля під колоссям лящіла, співала, словами говорила.
— Мошку, на важки, бо йду собі гет!
Зіскочив з брики і пішов межами поміж житами. На вечір зайшов до Андрія Курочки.
— Ти певне або злодій, або лайдак, бо добрий не йде із свого села і не блукає світами!
Мете видіти. Тато шо по панчині не пропили, то голодних років попродали, та: й приймили зєтя до сестри, та й умерли, а зєть доти бив, аж-єм утік від хати.
— А у вас, у бойків, бачу, коровами орют?
— Ні, то відай ще за нами є німці, та вони коровами орют.
— Та скинь постоли та вінеси кожушину до хорім, аби-с не напустив нендзи, та й легай. А церьква у вас така, як у нас? І ксьондз є?
— Так саме, як у вас.
— Та буду видіти, як си вдаш. Не будеш ворушливий, а роботи не меш боятиси, та й ті найму.
Наймився. Село пізнало його, що не злодій, що робітник добрий, що добре на себе старає і приймило за свого. А він пізнав, як котре поле називається, чиє воно, чи вимокає, чи висихає, котре в селі найліпший злодій, котре — найбільший багач — і зробився сільський.
Послужив кілька літ, а добрі люди зачали його радити, аби став газдою.
— Ти не будь дурний, а як дає кавалочок города, а дівка годна і постарана, та й бери. А маєш гроші заслужені, а ще приробиш, та й клади собі хату. А най вона буде, як куча, але твоя! А ци дощь, ци зима, ци таки так нема роботи, то вже ти не кукаєш із-за богацкого вугла і не гниєш по яслах, бо ти маєш свій кут. Слухай мене старого...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Оженився, будував хату і тріскав від роботи, від своєї і чужої. Носив дошки на плечах з міста, відробляв старі сніпки, що взяв на стріху, і заробляв гроші то на вікна, то на двері. Два роки минуло, заки поклав хату. Хатчина маленька, непоказна, виглядала між другими хатами, якби хто пустив межи громаду гарних птахів маленьку, кострубату курочку. Але Федорові вона і така була мила...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Минуло кільканадцять років, а перед Федорову хатчину принесли люди червоні хоругви. В хаті на лаві лежала його Катерина, — велика і груба, аж страшна. Федір тримав коло себе двоє дівчат: одинадцятилітню Настю і восьмилітка Марійку, і все їх питався: „Шо мемо, доньки, без мами діяти? Котра з вас дєдеви обід зварит?“
А як жінку ложили в трунву, то він заридав.
— Беріт її по-легоньки, бо в неї тіло дуже зболене. Ой, Катеринко, я ще не встиг добре з тобов наговоритиси, а ти огніваласи та й пішла собі від мене.
Він припав до небіжки і цілував її в лице.
— Люде, люде, я до неї ніколи слова не заговорив, я за роботов за ню забув, та й за бесіду. Прости мині, Катеринко, приятелю мій добрий!
Плач жінок вибіг із хатчини далеко на село.
— Вона, люде, як пішла за мене, то так, як під воду пірнула, ніхто єї вже не видів межи людьми. Аж тепер вірнула межи вами... на лаві. Я до неї ніколи марного слова не заговорив, маціцького!...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І ще минуло кілька літ. Одного вечера прийшла зі служби Настя. Федір глянув на неї і зблід, — Насте, небого, а ти ж сама, а чоловік твій де?
Настя заридала, заголосила, а він слова більше до неї не сказав. Аж як її відпровадив до міста на службу і розходився з нею, та тогди заговорив:
— Дай тобі, Боже, дитинко, якнайліпше, але дивиси, аби-с дитини не стратила, бо встиду вже не покриєш, а гріха неспасеного докупишси. Та переказуй, як тобі тут буде..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А роки йшли, не стояли. Федір не випускав з рук ціпа цілу зиму, чепіг не викидав цілу весну, а коси ціле літо. Кості боліли, кінці їх стиралися і пекли. Але неділя ставала на порятунок, бо в неділю він йшов під вишню, лягав на зелену траву, а вона висисала в землю той біль. Та прийшов такий час, що неділя не годна була направити того, що будні дні попсували, а трава не могла виссати того болю, що запікся в старих костях. А ще вселився кашель, що не покидав його ні коло коси, ні коло плуга, ні коло ціпа...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Розвидалося, віконце побіліло, а Федір вернувся з далекої вандрівки свого минулого життя. Вмився, помолився і збирався іти до двора.
— Наймуси у пана від весни, озму на чоботи і трохи арнариї та й якос я перезимую, заки піду до служби.
III
По селі білі, вузенькі стежки всі хати до купи пов'язали, лишень Федорова хата стояла поза сіттю стежок, як пустка, Федір зимував, як ведмідь. Рано вставав на годину, аби затопити і зварити собі їсти, а потім цілий день і цілу ніч перележував на печі. Чим дальше заводилося в зиму, тим він сходив на дитячий розум.
— Тепер, Федоре, небоже, встань та укрій собі гріночку хліба, але тоненьку, панску, бо-с, вижу, зголоднів.
Він сміявся, злазив з печі і краяв хліба та дивився до вікна, чи вона тоненька, панська.
А темних, зимових ночей він голосно, на всю хату, говорив страшні речі.
— Село вімерло шо до лаби, а я собі гадки не гадаю, у тот бік не див’юси!
Але власні слова переймали його боязню, він пітнів зі страху і скакав з печі до віконця, аби переконатися, чи в корчмі є світло? Успокоївшися, він вертав на піч.
А як пробуджувався вночі зі сну, то не міг спам’ятатися, забував за себе і аж як гримнув кулаками до сволока, то приходив до пам’яти.
Тої зими його хатина заполонилася опирями, привидами і марами. Вони гуляли по хаті, як збиточні діти. Вилітали до сіней і вистуджували хату, вибігали крізь піч на стрих і товклися, аж стеля лупалася, дзвонили у вікна, аби його заманити надвір. Він не давався, намагався не боятися, тоді вони вибігали на піч і щипали його, душили і в рот онучі запихали. Одної ночі злетілися до хати всі чорти. Гуляли, аж хата дрижала, а вітер такий здоймили, що він замерзав на печі. Потім позасідали поза стіл і повивалювали з утоми язики такі самі, як той маленький язичок, що він його поклав під Курочкову стодолу. Він лежав, як мертвий, аж як кури запіяли, то він ледве піднявся і зачав молитви говорити. Але і при молитві вони йому не давали спокою. Він не міг нагадати таких молитов, що їх найліпше знав, він забував навіть христитися. Ті мари так його змордували, що, як прийшла весна, то він ледве дихав і побілів, як папір.
— Траба брати грошей вітки голова, та посвєтити хату, бо тут нечисте злізлоси з цілого села на купу. Віпили з мене кров, шо вітер ні з ніг ізгонит!
Як весняне сонце заблисло, то він смарував чоботи, латав сорочки і плів волоки до постолів і тішився, що раз вже піде до служби.
— Уберуси, вбуюси файно та й до двора: Проти вельможного пана, я мельдуюси до панцкої служби.
— Добре, Федоре, десь відповідав йому пан, — ти, вижу, слушний чоловік, коли ти подлуґ припісу мельдуєшси.
І Федір, латаючи сорочку, солодко усміхався.
IV
Федір стояв насеред панського гумна і сумно дивився за рядом плугів, що висотувався з брами, як ланцюг, у котрім залізо споювало м’ясо людське з м’ясом волів.
— Вже моє оранє скінчилося! Старе вогниво, та й вікинули, бо ланцух серед дороги урвав би си!
Похитав головою та й пішов до стодоли брати свиням зерна. Через цілий день на гумні було тихо. Лишень від наймитських хаток доходили крики бабів і плач дітей.
Якби хто з села повибирав щонайгірші хатки, а до них загнав щонайобдертіших мужиків і найжовтіших жінок і додав ще голої дробини — дітей, і все те поставив близько себе накупу, то мав би правдивий образ тих хаток із їх мешканцями.
Федір з гумка дивився на ті хатки і щось заперечив головою.
— А де ж би я там ішов у таке пекло! Я собі буду спати у стайни, тепер зими нема. Не піду я там у тоту пропасть.
Вечером пішов до стайні. Коло ясел стояли воли двома довгими лавами і ліниво жували сіно. Коло кождих чотирьох сидів погонич і дозирав, аби під себе не викидали. Між тими лавами сиділи на землі плугатирі і сівачі. Латали собі постоли, стягали мотузками сердачини і направляли істики. Кождий коло чогось нипав. Коло них присів Федір. Воли, один по одному, падали на солому, за ними переверталися в ясла погоничі, а за погоничами йшли плугатирі. В стайні запановував тяжкий відпочинок, що по утомі зораних ланів паде на стайню, як тяжкий камінь. Федір також засунувся перед воли.
— Свинарю, мой, а марш з-перед волів межи свині! Ще тобі лужко стелити!... Твоя Марійка добре нас ріхтує. Тікаєси, як сука, з фірманом, та відавує єму щонайліпше, та ще й ти приліз на нашу голову? Марш з-перед волів!
Федір виліз з ясел і ляг під брамою на в’язку соломи. Забута кривда в тій хвилині пробудилася.
— Гріх меш мати за мене, Андрію, гріх...
Стайня стогнала, позівала, зі сну говорила. Так тяжко дихала, якби десь глибоко, в землі, душилися тисячі людей.
— Молиси за мене, най мене Бог хоронит, най мене направит на ліпший розум, бо ті спечу у вогни, як пацюка, бо меш три дни попів за своїм богацтвом згортати...
Над раном і він скотився у чорну пропасть стаєнного сну.
V
Федір потім ніколи не ходив до стайні і не говорив з наймитами. Спав у стодолі і не показувався на очі. По Великодні Марія віддалася за фірмана і переходила з ним на службу до другого пана. Федір вийшов за ними за браму і попрощався.
— Маріє, а памнєтай, шо я хату при людих Насти відкажу, аби ти єї не вігонила, бо вона, сарака, одна одиниця!
І вернувся. В хліві, аби ніхто не бачив, заплакав. — Тепер жий з ким хочеш!
Тої днини впився і прийшов вечером до стайні.
— Мой, скарбов’яне, тепер ні не вігоніт, бо вже моя Марія помандрувала.
— Хто би вас вігонив, от лєгайте та спіт, як-сте набрали повну голову.
— Певне, шо п’єному добре спати, так і Бог приказав. Але ти кажеш іти спати, а я тебе питаюся, де я маю іти спати? Як ти така мудра голова, то ти мині скажи, де я маю іти спати?
Він аж носа Процевого дотулився, так близько присунувся зі своїм питанням.
— Де впадете, там будете спати.
— А якби я тут у яселца, га?
Він злобно засміявся.
— Я в ясла, а ти мене за гирю, та в шию, та буком: ,,А марш, старий псе!“
Погоничі повилізали з ясел, аби дивитися на комедію.
— Бий з ясел, бо ти тут гнив та й маєш зогнити, бо ти не знаєш, шо то є чоловік, — ти вів, ти хати ніколи не видів! Ти порєдного чоловіка з ясел буком! Але ти мене питаєшси: „А де ти, васпан, дотепер був?“ А я тобі кажу: „Був-сми межи людьми, любо мині було“. Але ти кажеш: „А чого ж тебе люди від себе прігнали?“ Отут гудз!
А я тобі на це нічо не скажу, лиш три слові: „Нема у людий Бога“. А ти голова розумна та й вже знаєш...
— Ідіт, старий, спати, не гніт бандиґи, а завтра підемо в село на вібір, та ми тих богачиків трохи намнемо.
— Я на вібір піду і людем усю свою кривду скажу, але в ясла не піду, бо я там не маю гнити. Я знаю ліпше ґатунок, як ти, я білше світа видів, як твій пан. Але чикай, я тобі буду казати, як на протокулі. Я був помийник жидівський, я валєвси попід жидівскі лави, по всіх кременалах. А Бог най пише гріх, а я не боюси, я за все відповім, так відрубаю, як першому ліпшому. А мене хто на розум учив, га? Коли мене лиш чим виділи, та тим били! Не біси, я вікажу, я вів’єжуси шо до крішки. Но, але дав мині Бог такий розтулок у голові, шо я привернувси назад до нашої віри. Як-єм уздрів Єго ласку небесну по полю, як жито просилоси під серп і земля аж цєпала: йди, Федоре, бери з мене хліб, — а я лишив жида серед дороги та й пішов до Божої роботи. Дєкую Господеви і досегодни!
Він христився, цілував землю і бив поклони.
— Прийшов я межи наші люди, а мині світ розтворивси! То-то-м з ними гарував! Оженив-сми си, поклав хату з цего мозиля. Вже має мині бути добре. Але гріхи траба відпокутувати, Бог буком не б’є! Умерла мині Катерина, но, ніц, Єго воля, Єго розказ. Тішуси дітьми, годую, забігаю, — вігодував. Я вігодував, а люде взєли та й знівечили. Пішла моя Настя ні сяк, ні так, пішла знов по жидах, а Марія, аді, помандрувала з отим ляхом. Ме бідити. Але ніц, най ні Бог скарає, як шо кажу. Кара має бути!...
Він ймив пушками губи і стиснув, аби проти Бога не говорити.
— А я лишивси босий! Іду я до него у таку плюту: „Дай мині ґрейцір, най ноги вбую“. А він мині каже: „Йди до жидів“. Прийшов я до вас, а ви мині: марш! А куди ж я маю тепер іти?! Карає Бог, карают люди, караєте ви, а я кількі карі не годен вітримати !
— Ідіт, діду, в ясла, ми вас просимо.
— Най буде кара на мене, я си приймаю, але по правді! А ти ж би любив, якби я з твого хліба всю мнєкушку віїв, а тобі лишив саму згорену шкірку? Правда, шо ти би не любив, бо то не по правді?
Він роздер сорочку в пазусі, скинув її і шпурив під воли.
— Тепер дивиси, яку мині шкірочку богачі лишили. Та з чим тут жити, а шо ж тут є вже карати?!
Він голий перевернувся на землю. Наймити його прикривали, чим мали найліпшим.
VI
Коло громадської канцелярії стояли дві купі. Одна обдерта, чужа на селі, апатична, друга чиста, біла, охоча — наймити і ґазди. З одної і другої купи хтось викликуваний заходив до канцелярії і голосував. Економ аж захрип, бо кождому наймитові мусів називати пана, війта і жида. Жандарми снувалися і усміхалися, як коли би мали перед собою дитячу забавку.
— Ну, хлопці, тепер вже вібрали-сте пана, сідайте та й мете пити горівку — сказав економ.
Ґазди здоймили галас.
Ото вушивці, ото жебраки, ото худоба панцка!
— Мой-ня, чуєте, як богачі рип’є?
— Най рип’є, а ми пиймо горівку.
— Та пийте грань, пийте кров свою, злодюги! — Ми горівку воліємо!
Ото нам пани вішукали право, аби голодники розбоєм ішли на село!
— Ти, читалнику, ти гадаєш, шо я не був у читални? Таже і там бідний нарід стоїт коло порога. За столом сидит ксьондз, старші брати, богачики, а дєк чітає тоти казета, а ви покивуєте головами, як воли, ніби шос ви з того розумієте.
А то один з другим такий дурний, хоть му око віколи! То така читалня ваша, шо богачь за столом, а наймит коло порога. Так у церькві, так у канцілярії, так усюда. Та ми маємо з вами бути?
— Хлопска голова не до письма, а зад не до крісла!
Наймити зареготалися.
— А тихо ж ви, невмивані, вперед вуши повібивайте, а потім учіт ґаздів розуму!
— Мой, ти, Курочко, то ти також за людьми?
Таже ти гірше жида! Чого горланиш?! Не біси, твоє богацтво піде марне. А нагадай собі, як я служив у тебе, та мене від твої роботи хороба нагріла. А ци ти мині за цілий тиждень вініс букаточку хліба або води напитиси? Та ти з людьми тримаєш? Я в тебе всю силу лишив, а ти мене вігнав босого на зиму! Таже ти гірше жида, бо то рахуєси не наша віра. Але пустє твої діти тото богацтво, шо з него сліду не буде! Ти кальвін! Курочка гримнув Федора в лице, та так, що його обілляла кров і він впав.
— Хлопці, ану богача трохи намнєцкаймо!
Ймили наймити Курочку, постояли за Курочкою ґазди, потекла кров...
VII
Федір лежав у своїй хатині на постелі. Очі його горіли, як грань, від червоних язичків, що тисячами вогників розбігалися по тілі і смажили його на вуголь. Ті язички, як блискавки, літали по всіх жилах і верталися до очей. Гриз кулаки, бив чолом до стіни, аби вогонь з очей випав.
Запалився, чув, що з нього бухає полумінь, ймився руками за очі. Один страшний крик, надлюдський зойк! Язички вилетіли з тіла і прилипли на шибках віконця. Зірвався. Віконце червоніло, як свіжа рана, і лляло кров на хатчину.
— Все моє най вігорит! Все, шо-м лишив на його подвірю.
Він скакав, танцював, реготався.
Віконце дрижало, тряслося і щораз більше тої крови напливало у хатчину.
Вибіг на поріг.
Звізди падали на землю, ліс скаменів, а десь з-під землі добувалися скажені голоси і зараз пропадали, Хати ожили, дрижали, смажилися в вогні.
— Я чужого не хочу, лиш най моє вігорит!
==============
«Твори» (1942), с.161—180
06.06.1942