Моє слово
Присвячую Євгенії К.
Білими губами у-півголос буду Вам казати за себе. Ні скарги, ні смутку, ні радости в слові не чуйте!
Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий.
З білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили.
І я ходив тихонько, як біленький кіт.
Я чув свою подлість за тихий хід і кров моя дитяча з серця капала.
А спав я у наймленій хаті посеред брудних туловищ, сплетених розпустою.
Листочок білої берези на сміттю.
— — — — — — — — —
Я скинув мамину сорочку. Мій дитячий світ і далеке покоління мужицьке лишилося за мною.
Передо мною стояв новий світ, новий і чорний.
Я ловився за його поли, а він згірдно глядів на мене.
Як жебрак маленький.
Я занімів був з болю. І мовчав я довгі, довгі роки.
Мої слова невимовлені, мій плач недоплаканий, мій сміх недосміяний!
Лягли ви на мене, як лягає чорне каміння зломаного хреста на могилу в чужині!
— — — — — — — — —
Я найшов товаришів.
Вони погодилися з новим світом. Я говорив їм про мій покинений і про новий, що кривдив нас.
Казали, що брешу.
А я рвався і падав у болото із знесилля і не уступав.
Сказали, що я брехун іще раз. І покинули мене.
А як я плакав, то мама ридала:
— Ти сам з собою будь, бо пани тебе не приймуть, не покидати було мене.
І лишився я, як корч лугу серед поля.
— — — — — — — — —
Я сидів посеред піль.
Мої думки снувалися довгими скибами плодючої ріллі. Сссали землю і годували мене самотою.
І ще приносили солений піт і тихі пісні, що снувалися за орачем, за плугом і за погоничем.
І поїли мене тим спокоєм, що мріє над ярмами волів у плузі.
Бачив я ще маленькі вогники між маленькими пастухами і вівці по полю.
— — — — — — — — —
Я тут буду, як буйний вітер, панувати, заспіваю свою пісню!
Я сотворив собі свій світ.
Праворуч мене сине поле і чорні скиби і білий плуїг і пісня і піт солений.
Ліворуч чорна машина, що з червоного рота проклоном стогне.
А в серці моїм мій світ шовком тканий, сріблом білим мережаний і перлами обкинений.
У своїм царстві.
— — — — — — — — —
Буду свій світ різьбити, як камінь.
Слово своє буду гострити на кремені моєї душі і, намочене в труті-зіллю, пускати буду наліво...
І слово своє ломати буду на ясні сонячні промінчики і замочу його в кождій чічці і пускати буду направо.
А свій камінь буду різьбити все, все! Аж на могилу свою його покладу, як мертву красу.
А вишня в моїх головах візьме всі мої болі на свій цвіт.
— — — — — — — — —
А в своїм світі я жию, жию!
Як безумний бриду хмарою своєї фантазії.
Сто раз розпускаю сили своєї душі, аби далекими світами відшукали мені щастя моє.
По тихім ставу моєї минувшини пливуть неводи сердечних моїх бажань, аби виловити всі ясні хвилі життя мого.
Але неводи рвуться і не годні нічого зловити.
Вертають до мене помучені і без нічого — як мужики з лану.
І я смутний дрімаю на хмарах.
— — — — — — — — —
А як грім трісне, то я здіймаю чоло вгору наново.
І лечу, лечу на чорних хмарах...
Золотою стрілою прорізую світляні висоти.
В чорний чупер ховаються звізди, як у чорну хмару.
Студені хмари від моїх очей теплим дощем спускаються на землю.
Але сонця дійти я не годен.
І падаю з високости вдолину.
Як старий жовнір дерев’яними ногами блукає, так я блукаю.
— — — — — — — — —
А крила гояться і я знов лечу до сонця, до щастя.
І знов ріжу зводи небесні і падаю.
— — — — — — — — —
Я був щасливий.
Коли я глядів дитиною на мамині очі, як по них сунулися тихесенько пречисті хмарки щастя — я був щасливий.
А тепер на ті очі смерть долоню поклала.
А я шукаю щастя під небом і падаю...
=================
«Твори» (1942), с.130—133
06.06.1942