Санчати (1942)

(Хлоп’яча зимова сценка)

ІВАНКО

МАРІЯ, його сестра

МАМА їх.

(Мужицька хата взимі. Мама і Марія сидять на лаві під вікном. Мама пряде куделю. Марія вишиває плечика. На печі з-за горну видко малу ніжку, відти падають на припічок маленькі трісочки).

В ХАТІ.

Мама: Ти знов майструєш, майстре? Я то тебе, мой, намайструю! Аби-м де ніж сховала — все найде. Але коби-с си втєв та аби-с плакав, то ж то спарю.

Іванко: Ая! Таки зараз?

Мама: Но, но!

Марія: Аякай, аякай, але як скау дєдиви, шо з кошниці драниці витєгаеш та санки майструєш, то вони тебе облуп’є.

Мама: То він санки майструє, цес кустрюбатий майстер?

(Підлізає на піч та й відбирає санчата. То дві драничці споєні поперечкою і затесані, як копила від саней).

Мама: А то стариґан, вже би худібку обійшов, а він сидит у попелі та санки віроб’єє. А потім, сновида, лізе в сніг та й кашлає і спати не дає.

(Іванко зсувається з печі, в одній руці великий ніж, а в другій друга поперечка від саночок та крізь плач):

Іванко: Чікайте, чікайте, не куп’ю вам червоних чобіт д’Великодню.

Мама: (Усміхається). Не треба мині твоїх чобіт.

Марія: Та най майструє, мамо, бо ме ландувати лавицами та павуків шукати та й стіни обшуровувати.

Мама: На! Майструй, але якби-х ті надворі вздріла, та й амінь ти зроб’ю.

(До Марії)

Мама: Але всему то ти, сивуле, винна, бо даєш му чоботи, а воно плентаєси по надвірьку.

(Іванко сідає серед хати та й теше другу поперечку).

Мама: Дівко, ня, може би-с собі найшла яку роботу? Вішиваєш та вімережуєш як безробітна.

Марія: Таже в зимі нема сапаня, не знати, шо робити?

(Прикладає плечика до рукавів)

Марія: Дивіт-ко си, як файно!

Мама: Файно, файно, але чєс корови доїти.

(Виходить)

Іванко: Маріє, пусти надвір, лиш трошки.

(Злізає з печі з готовими санчатами).

Марія: Заберешся! Треба мині ганьбу за тебе відбирати?

Іванко: Чіка, чіка! А волічку тобі не звивавсми? А видиш? Пусти, пусти!

Марія: Про мене, але мама наб’ют.

Іванко: Ая! Зараз таки.

(Витягає з-під постелі сестрині чоботи і влізає в них та й шкрьомбає по хаті).

Марія: Ой, ти, шкрьомбо, підвіяна! Ходи най онучі навию на ноги, бо заков’єзниш.

(Саджає Іванка на коліна і вбирає).

Іванко: Маріє, борзо, бо мама надійдут.

Марія: Годи́!

(Завиває братові голову червоною платиною і вбирає в кожушинку. Іванко так убраний йде до дверей).

Марія: Таже груди голі, чикай, най ті защінкаю.

(Защінкує. Іванко виходить).

НА СНІГУ.

Дві вишні за хатою обсипані снігом. Горбик. Іванко попід вишні бреде снігом та все оглядається на санчата. Паде в сніг, „агій“ — каже та встає. Бродить по снігу та все глядить на санчата і знов паде. „Та бо“, — говорить і підоймається. Стоїть, витягає руку з рукава і шпортає пальцем в снігу, конче хоче здоймити звіздочку біленьку, що блищить в снігу. Пробує кілька разів — не можна. „Заєдно втече“, — говорить та й кладе змерзлий палець у рот і другою тягне санчата. Бродить ще хвилину: „Я вже йду до хати“. Заходить в задні двері.

ЗНОВ У ХАТІ.

Мама: Ци ти, дівко, маєш розум, ци ти вістаріла єго, шо пускаєш дитину у сніг. Посинів і замерз, як кочен. Але, біг-ме, скажу дедиви, най го і вб’є. — Дуже змерз?

Іванко: Так щипа́є в пальці, шо е!

Мама: Видиш, дівко, видиш твій розум. Таже розбери го. Та води дай, най му запарі відийдут.

Марія: Видиш, чорте, лиш ганьби наслухайси за тебе.

(Термосить ним).

Мама: Борзо, борзо, бо дєдя йде до хати.

(Обі скоро розбирають Іванка, він лізе на піч, а мама ховає саночки під постіль).

=============

«Твори» (1942), с.123—126