Хто не знає – «клюмба» це спонтанне збіговисько марґіналів, які після перших демократичних виборів 1990 року не знайшли собі конструктивного заняття і продовжили безсенсовні мітинґи і безконечні дискусії на центральній клумбі — місці зародження нової української демократії. Синонім деструктивної примітивної спільноти.  

 

Чисто український варіант інтерпретації.     Пізня весна інспірує роздуми про велич у першу чергу в зв’язку з Іваном Франком, потім у зв’язку з Миколою Хвильовим. Події цьогорічного травня, нові люди, що з’явилися, так би мовити, на п’єдесталі за життя, вкотре відкривають цю тему, неначе нову, неначе ніколи й не велося у нас бесіди про велич і великість, значущість та все протилежне до цих якостей. Так разюче по-новому, що диву даєшся.  

​   «Неймовірно, — сказав я однокласникові, — він міг би просто так виколоти людині око напильником!».   «Не міг би, — відповів мені однокласник, — він боїться покарання».  

  Я інколи дивуюся, як люди, що не є фахівцями в тому чи іншому питанні, все ж намагаються висловитися. Справа навіть не у фаховості, а в звичайній поінформованості. Якщо хтось вважає себе публічною особою, то варто все ж було б ознайомитися з історією перш, ніж молоти дурниці.   Святослав Вакарчук чудовий співак, але не раз уже висловлювався так, що це викликало глибокий смуток і щире побажання для нього краще співати, аніж щось говорити.  

  Декомунізація – один з найвагоміших здобутків нашого часу. Відразу за нею чи то пак в її ж руслі йде заборона компартії. Переважна більшість українців не надає цьому всьому великого значення, бо переважна більшість мислить іншими категоріями, для яких близькі твердження опоблоку: декомунізація нас не нагодує, є справи й важливіші.   Звісно, що не нагодує. Але вирве нас із лабет Москви і наблизить до Європи.  

або «УКРАЇНА ОЧИМА РОСІЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ»   ​   Частина 1  

  Профанувати усталене і корисне, доцільне і виважене, апробоване – винятковий талант роду людського. Ні, спохватився я – не єдиний. Спочатку людство схильне щось сакралізувати. І довго цьому “чомусь” поклонятися. Аж тоді приходить арістофанівська фаза профанації. Це як садомазохізм – два звироднілі крила прекрасної любові.  

  Історія країни та континенту не є фатально залежною від їхньої географії, бо людське завзяття здатне перетворювати усталені ментальні краєвиди, і спостерігати за цими трансформаціями — неабияка інтелектуальна втіха.  

  Парадокс демократичної революції полягає в тому, що її робить активна меншість для того, щоб забезпечити волевиявлення пасивної більшості. І велика рідкість, коли це реалізоване демократичне волевиявлення відповідатиме інтенціям революціонерів.