Профанувати усталене і корисне, доцільне і виважене, апробоване – винятковий талант роду людського. Ні, спохватився я – не єдиний. Спочатку людство схильне щось сакралізувати. І довго цьому “чомусь” поклонятися. Аж тоді приходить арістофанівська фаза профанації. Це як садомазохізм – два звироднілі крила прекрасної любові.
Отож, профанувати усталене і корисне, доцільне і виважене, апробоване – просто талант роду людського. Ну, може схильність. Лікарство ж на всі ці девіації єдине й універсальне, ще від часів античності: aurea mediocritas – золота середина.
От хоча б узяти гарне гасло “солідарності трудящих”.
Старі люди оповідали, та й сам знаю, як ще за моєї пам'яті люди у галицьких селах солідаризувалися, коли треба було відгуляти весілля (разом працювали – готували страви, будували шатра і браму, разом танцювали, разом і прибирали); охрестити дитину, спорядити з честю покійного, врешті, громадою – від кожного за здібностями – звести і добудувати хату...
Потім ця солідарність набула цілком нового змісту. Тепер уже “солідаризувалися” на селах у пивбарі, а в містах, після демонстрації своєї “солідарності” вздовж центральної вулиці – у парках і скверах, залишаючи за собою явні і виразні сліди свого солідаризування...
Мене вразило питання, поставлене не так давно тому відомим телеканалом – ішлося про недавнє минуле, про Чорнобильську трагедію – що є причиною цієї катастрофи: людський фактор чи недосконалість конструкції?
Мене вразила й відповідь на це питання. Напевно, вона максимально об'єктивна, беручи під увагу некоректне формулювання проблеми. Відповідь була: людський фактор.
А я собі подумав, що насправді отой “людський фактор” вкотре порятував своїми смертями тоді – В ЧАС ЧОРНОБИЛЮ – не лише НАШУ (!) ВЛАДУ, а й цілу Європу від отої влади та її зазіхань.
Слово вкотре вжите тут не випадково.
Отож, правильна відповідь на це недолуго-популістськи сформульоване питання мала би, як на мене, звучати так: людський фактор недосконало–звироднілої конструкції СРСР.
Недосконало-звироднілої – щоби не сказати злочинної. Як я колись написав, ідеться про культивовану традицію. А не про культурну традицію. Але це – емоційні ремінісценції на не так давно минулі події, зокрема, описані тут.
Власне, продовжуючи ту тему і намагаючись осмислити, що і як можна було би зробити, щоби хоча би на якийсь відсоток ще відвернути остаточне звершення екологічної катастрофи в Україні.
Остаточної катастрофи: екології природи, культури, мови, духу врешті-решт.
Наша давно ЗВИРОДНІЛА – ще за часів ще не минулої сьогодні імперії – ВЛАДА, спадкоємиця і правонаступниця УРСР, СРСР і “такого тощо” щодня і щогодини нищить свою ОЙКУМЕНУ. Свою (?) землю, свій народ, свою культуру, мову.
Промовиста фраза з фільму про Чорнобильську катастрофу: “Сади вертоліт на поле! – Та ж куди – там же пшениця! – Та яка пшениця, ти ***! Там вже все заражене!”.
Там вже все заражене!
Одержання „профіту”, одержання тут і сьогодні вигоди, одержання особистої вигоди тут і сьогодні навіть (і насамперед) ціною інших – не співвітчизників, а „ЛОХІВ” (і це мене виправдвує, бо „лохи” не мають права на існування) – стає основою мого CREDO, бо стає основою мого добробуту на принаймні десятиліття.
Це одержання „профіту” не залишає абсолютно жодного шансу – ні, не для „лохів” – не лишає жодного шансу для нормальних стосунків поміж членами суспільства (незалежно від їхнього етнічного, культурного etc. походження) незалежно від того, чи дійсно хочуть вони це суспільство створити для себе і своїх дітей, яким тут жити.
Ми повинні були давно вийти на протест і вимагати нормального – ГІДНОГО – життя у цій країні (пардон, на цій території) – на основі адекватної оплати праці.
Ми повинні були обороняти наше життя, гідне життя.
Ми виходимо на протест і жертвуємо життям за ідеали. Неначебто стаємо повноцінними людьми.
А потім виявляється, що черговий Майдан створив прецедент у радянській юридичній системі, коли довголітнє ув'язнення дисидентів замінене карою смерті через розстріл. Миттєво і результативно.
Ми рятуємо собі подібних, жертвуючи життям і стаємо повноцінними людьми.
А потім виявляється, що ми самі, пожертвувавши життям і здоров'ям, не є повноцінними людьми без “бумашкі”.
Ми переломлюємо хліб у храмі, зокрема на Великдень, і приймаємо Бога у себе. Стаємо повноцінними людьми.
А потім виявляється, що наш храм – не той, і мова наша не та. Не до того ЖЕКу ми приписані.
А один день у році – 26 квітня – ми переживаємо таїнство смерті. Маґію смерті імперії. Без посту і контемпляції.
Проте цей день, на жаль, НЕ ДАЄ НАМ НАДІЇ НА ВОСКРЕСІННЯ.
От, іду київським Майданом, центром Києва... і не знаю, чи мені переступати через окреслені на тротуарі силуети загиблих, чи їх обходити...
Чи, звично крокуючи оптимістичним поступом до власної мети, не звертати уваги на ці білі контури болю? Було – та й загуло, а “нам своє робить”?..
Історія час від часу підкидає нам знамення хоча б у своєму календарному числовому вияві. Коли збігаються певні дати, свята. Треба лиш його зауважити і спробувати правильно витлумачити.
Проте повернуся до тези про солідарність трудящих.
Колись я написав про “дві мови, три культури, п’ять церков”, спробувавши у такий спосіб метафорично визначити стан суспільства в сучасній Україні. Це означає, що кожен із десятка українців має власні особисті пріоритети, ідеали й надії, що цілком природньо. Проблема лише в тому, що не існує об’єднавчого фактора для цих десятьох людей. Колоніальна державна система успішно втілила в життя громадян УРСР свій основоположний принцип „divide et impera”.
На зміну реальній солідарності людей доімперської, досовєтскої епохи прийшла совкова профанація. Пивбарна.
Отож, як я можу сподіватися, що наша політична еліта й іже з нею виборні будуть солідаризуючись зі мною, своїм виборцем, ухвалювати прагматичні й дієві закони? Як можу надіятися, що вони, а також постсовкові посадовці будуть мислити реалістичними категоріями?
Колись, чвертьстоліття тому, на моє здивування щодо законослухняності австріяків і впорядкованості їхнього буття (а це був мій перший виїзд за межі соцтабору) віденський науковець мені відповів: „Та ж кожен із них розуміє, що він „начальник” до часу і що він працівник у маркеті лише шість годин на добу. А решту часу – такий же громадянин і споживач, як і всі решта. Ото й поводяться відповідно до визначених законом і нормами моралі норм співжиття...”.
Так, усі ми трудящі: здобуваємо хліб свій в поті чола свого. Проте кожен на своїй ниві. Як казав незабутній Сковорода Григорій (той, що на 500-гривневій купюрі): “Вас Бог одарил ґрунтами, но вдруг может то пропасть, А мой жребій с голяками, но Бог мудрости дал часть”.
Думаючи так, згадав про Біблійну мудрість, що після виходу із полону єгипетського має пройти сорок років. Тридцять із них уже пройшло.
Тридцять – від Чорнобильської трагедії – найбільшої “пляґи єгипетської” нашого часу.
Отож, нам лишається всього десять років до нашої мети?
Набравши сміливості через відчуття такого неоднозначного року і збігу сакрального і профанного у цьому-таки році, я раптом уявив собі сливе цілком утопійне і мрійне:
1. Будемо обирати депутатів тепер не за краватку, піджак і ніс (тобто, не на основі фейс-контролю, котрий най-більше нашим жінкам-жіночкам побається), а за... за ПРОГРАМУ!
Тобто, за те, що вони нам (аж страшно сказати!) запропонують.
Тобто – НІ!: не заасфальтувати дорогу під домом, будинком, чи в селі... (далі за текстом), а таки – що вони запропонують, яку програму зміни нашого нинішнього “суспільства” (не хочу наголошувати на походженні-етимології слова “суспільство” від старогрецького “сус”), тобто як вони збираються, мають намір, і в який конкретний спосіб намагатимуться це наше нинішнє “суспільство” змінити своєю законотворчою працею. Змінити на краще.
Тобто: який вихід із нашої “безвихідної” ситуації нам запропонують. Але – в межах демократичної системи цінностей і законотворчої юридичної системи.
Якщо зануритися в історію, то пригадується мені такий прецедент у нашій, українській законотворчості:
“Усе те лихо – утиски і грабунки бідного посполитого люду – корениться у честолюбстві захланних доробкевичів. Не маючи на те прав, ані заслуг, а лише ненатлі жадобою власного зиску, вони заходяться купувати військові і посполиті посади, здобуваючи гетьманську прихильність принадами хабарів і таким робом допинаються поза вільними виборами проти права і слушності до найвищих гідностей – полковничої булави й інших посад.
Тому суворо постановляємо, щоб ясновельможний гетьман не лакомився на жодні подарунки чи обіцянки і нікому не доручав полковничої булави чи інших військових і посполитих посад з огляду на особисті стосунки і щоб силою на ті посади нікого не нав'язував...
Такого ж порядку належить дотримуватися і полковникам: не обирати сотників чи інших урядовців за хабарі чи на основі особистої прихильності – нехтуючи вільним голосуванням всієї сотні, а також не усувати їх з посад внаслідок особистих незгод”.
Та це Конституція 1710 року (пункт X), така “люба” всім нашим депутатам.
Це – перше.
Доки не побачу у системі тез оприлюдненої (і фахово – юридично, фінансово тощо – мотивованої) програми пропозицій виборного у депутати – і не просіть: не прийду, і не проголосую.
Навіть, якщо будуть криком кричати про наші “заборгованості” і “субсидії”, про наші “можливості” і “перспективи” (або й “мажлівості” і “субсідіі”).
Не прийду, як і оті голландці.
2. Якщо вже оберемо (на основі їхніх економічно, юридично і праґматично ОБҐРУНТОВАНИХ “посулів”, – але щоби я повірив, поділив, помножив і переконався), то необхідно, щоби був КОНТРАКТ помежи мною, виборцем, і виборним. Де буде чорним по білому написано, що він мені обіцяє (а радше пропонує, як своє “ноу-хау”) і за що я його обираю.
Ото – друге.
3. А третє – щоби був (таки щоби був!) такий закон в Україні, щоби можна було того виборного відкликати.
Юридичний закон.
І то щоби чітко-конкретно було вказано, за який період – 100 днів, чи місяць, а чи й шість (себто півроку) – треба його спитати: а що зробив із того, що обіцяв?
Не зробив, що обіцяв – відкликаємо.
Бо й нащо мені в господарці курка без яєць? Бо й нащо мені в господарці корова без молока? А депутат без хісна? Я ж його оплачую зі своєї кровної зарплати.
А можна ж іще ці постулати поширити:
“Коли у звільненій від московської неволі нашій Вітчизні нарешті запанує мир, має бути призначений і проведений спеціально визначеними для того комісарами генеральний перепис усіх громадських маєтностей, що ними наділені приватні власники.
Наслідки цього перепису подати у присутності гетьмана на розсуд високої Генеральної ради, ухвала якої твердо визначить, хто має право, а хто не повинен користуватися угіддями і маєтностями Війська, а також, – які податки зобов'язані сплачувати піддані посесорам”.
Знову Конституція 1710 року, пункт XII.
Або й таке – найцікавіше:
“Тому по звільненні нашої Вітчизни з московського ярма, коли у ній нарешті запанує мир по нинішнім лихолітті, найясніший гетьман повинен у всіх підвладних йому містах запровадити такий лад, щоб народ не пригнічувався недоречними повинностями в міру покращення стану держави.
Для того у громаді кожного міста треба обрати і привести до присяги підскарбія, підлеглого полковому підскарбію, який би мав під своєю орудою і опікою усі військові прибутки і видатки і правдиво вносив би їх у облікові книги.
Якщо по щорічному обрахунку тих видатків він буде поміченим у боргах і незаконних розтратах, – то їх слід відшкодувати з власних коштів підскарбія, щоб повернути місту”.
Конституція 1710 року, пункт XIV.
Якщо наші предки були такими мудрими ще три століття тому, то чому би нам не прислухатися до їхніх порад і висновків нині, коли нам залишається всього лиш десятиліття – за вишніми пророцтвами і заповідями – блукати пустелею пострадянського простору, мріючи щодень про “манну небесну”?
18.05.2016