Сорок років тому ми з моїм братом Сергієм були виключені з комсомолу із шикарним формулюванням: «За аполітичну та аморальну поведінку, не гідну звання радянського студента». На комсомольських зборах із розгляду нашої «персональної справи» однокурсники пригадали нам усі наші провини за п’ять років спільного навчання.   – Ось він, – показав на Сергія комсорг групи, – говорив мені, що вони з братом дивляться американські фільми.  

  Микола Міхновський. Суспільно-політичні твори. – Київ: Смолоскип, 2015. – 464 с.  

  Книги у моїй невеличкій домашній книгозбірні вже мало не півстоліття послідовно наростають виразними кільцями, за якими можна простежити мої захоплення різних часів.   Images via the Public Library of Cincinnati and Hamilton County  

  Чотири десятиліття тому помаранчі не можна було купити ні в магазині, ні на базарі — хіба що отримати в «спецрозподільниках» чи «дістати по блату». Однак якось напередодні Нового року їх несподівано завезли до кількох овочевих магазинів, по одному в районі, і почали продавати «участникам Великой Отечественной войны» за затвердженими у райкомах партії списками та «ветеранськими» посвідченнями.  

  Історія країни та континенту не є фатально залежною від їхньої географії, бо людське завзяття здатне перетворювати усталені ментальні краєвиди, і спостерігати за цими трансформаціями — неабияка інтелектуальна втіха.  

Майдан. Свідчення. Київ, 2013–2014 роки. За редакцією Леоніда Фінберга та Уляни Головач. – Київ: Дух і Літера, 2016. – 784 с.    

  Оля Гнатюк. Відвага і страх. – Київ: Дух і Літера, 2015. – 542 с.  

  Незбагненна та невблаганна доля, писав Дмитро Чижевський, іноді ставить людині або нації величне завдання, яке здається понад їхні сили. Проте водночас це завдання підносить їх до себе, а доля несподівано дарує кожній із них шанс упоратися з ним, і цю ласку долі філософ назвав милістю або благодаттю. Якщо же, застерігав він, у людини чи нації бракує живої волі своєчасно скористатися цією милістю, то благодать зникає, доля застигає, і двері історії зачиняються.  

​  

  Пам’ять – це згущений досвід осілості. Він запечатаний у культурних символах нації та закодований в її мові, він живить її генія, з нього проростають її уявлення про себе та про своє минуле, про своє місце у часі та просторі, про межі свого та чужого. Із цих уявлень інтелектуали мурують ідентичність нації – водночас і люстерко, в якому вона бачить себе, й окуляри, крізь які вона сприймає світ.