Чисто український варіант інтерпретації.
Пізня весна інспірує роздуми про велич у першу чергу в зв’язку з Іваном Франком, потім у зв’язку з Миколою Хвильовим. Події цьогорічного травня, нові люди, що з’явилися, так би мовити, на п’єдесталі за життя, вкотре відкривають цю тему, неначе нову, неначе ніколи й не велося у нас бесіди про велич і великість, значущість та все протилежне до цих якостей. Так разюче по-новому, що диву даєшся.
Врешті, на недоспілість нашого суспільного свідомого цей факт лягає якраз припасовано й органічно, адже ж бо ми тільки вчора, сиріч 26 років тому, щойно народилися, то ж вік нібито немовлячого розуму дозволяє багато чого загальновідомого не знати, на багато що загальноприйняте в цивілізації витріщатися та знизувати плечима.
До чого йдеться? Почнемо з Івана Франка. Велич Каменяра чи не-Каменяра (інтерпретація Тамари Гундорової) вимірюється для когось тим, що він «для геніїв грядущих поле дикеє орав», працював і в праці помер, залишивши заповіт говорити й переконувати навіть тоді, коли перед тобою – німа гора: «Говори!». Для когось же Франко в першу чергу – великий мученик, який потерпав від навісного оточення, котре не усвідомлювало, що творить, убиваючи його морально, а також нещасливих обставин життя. «Велетень праці й терпіння» – таким постає перед нами його життєвий подвиг. Геніальність ані разу не дозволила Франкові стати на боці несправедливості та неправди, насупроти людяності й людини («людській кривді, злості й звірству ані раз не підхлібив»).
Згадувати про самотність Франка в останні місяці життя, про ті мізерні збірки, що робилися громадою задля його підтримання, про те, що помер у злиднях та недогляді, покинутий усіма, – то сипати сіль на рани галичан, дражнити задавнені рани. Все те було за життя. Сьогодні – офіційні почесті, потрібні не йому, покійному, а тим, хто ще потребує, сподіваємось, плодів його духа.
Залишаються завжди нащадки, яких слава родичів по-своєму винагороджує (в українському варіанті – карає, тобто продовжує нищити й дошкуляти так само, як видатного за життя). Ніяких зазвичай привілеїв з боку громади, мовляв, було те давно й нікому не відомо. А так не повинно бути.
Інакше із щойно загиблими на війні: держава виплачує грошову компенсацію родичам, тим самим визначаючи ціну людського життя в грошовому еквіваленті, щось зо сто тисяч гривень. Це мало.
Що зараз важливо ще не забути сказати. Герої, які звідкись у сьогоденні беруться, виникають, як гриби після дощу. Живі-живісінькі. І, головне, несть їм числа. Що вартує на фоні їхніх словесних фонтанів скромне Франкове твердження про значення освіти? Нічого.
Ось ще одне видатне життя – Микола Хвильовий. Зробив вибір – краще померти, аніж жити із кляпом у роті, а ще гірше – служити червоному папі. І це його офіра на вівтар людської свободи – найбільшої людської цінності.
Де його нащадки, родичі? Дочка Іраїда, скромна вчителька хімії на Харківщині. Нещодавно померла. Нічим і ніде не помічена. Час від часу розповідала про батька, яким його пригадувала з дитинства. І все. А шкода, бо пам’ять про великих – це й шанування нащадків, плекання, так би мовити, шляхетних чи елітних ліній.
Жива пам’ять у нас, отже, не така вже й жива, не така детальна, як би повинно бути. За що ми шануємо й пам’ятаємо? Вагаємося, що відповісти. Постамент пам’яті через це не гранітний, а з піску, сипучий. Відтак місце на п’єдесталі то звільняється і зіяє порожнечею, то на ньому виникає штовханина, як на базарі. Чи не через змінність цінностей на нашій грішній землі: сьогодні – одні, завтра – інші? Так і з героями.
Яка ж тут незручність? І що такого? Змінюються ж часи... Сьогодні – Павлик Морозов, завтра – ще хтось, справді щиро готовий віддати все заради. Шпортаємося і шпортаємося, поспішаючи всіх записати в герої, бо цивілізація цинічна й недовірлива, а нам усе лоскоче вуха оте «щиро». Та ж щирість була стовпом радянського режиму: щиро вбивали, щиро садили в тюрми, щиро вдавалися до тортур, аби примусити до щирості. А ми далі розбиваємо лоби в поклонах до щирих.
Отака-то виходить історія, що її без брому не вчитаєш, за словами Володимира Винниченка, прах якого покоїться в Мужені у Франції. До речі, як і за життя на еміграції, в злиднях і хворобах, всіма українцями забутий, так і після смерті – скажімо чесно — нікому не потрібний, окрім купки філологів та поодиноких подорожніх, що раптом проявлять цікавість і завернуть до французького закутка українського державотворця, героя нації, яка його надто швидко з погляду вічності перестала навіть згадувати, не те що шанувати.
І таких поспішно забутих – не перечислити. І померлих в Україні, і тих, живих чи померлих, на чужині. Не потрібен був Українській державі ані Леонід Плющ, який страждав за неї в радянській психушці та жив-зводив кінці з кінцями донедавна у Франції, не потрібен померлий у Москві насильно відлучений від України режисер світової слави Олександр Довженко, не потрібні упокоєні: в Нальчику – Марко Вовчок, жінка, яка упродовж другої половини 19 століття друга після Шевченка представляла українську літературу в світі й хотіла бути похована поруч із ним; у Болгарії – Михайло Драгоманов, у Празі – Олександр Олесь, у Парижі – Симон Петлюра, врешті, у Мюнхені – Степан Бандера. А Мазепа в Румунії? А Орлик у Яссах?
Не потрібен у підсумку ні український Вавель, ні Пантеон, як у Франції, де поховані видатні письменники та діячі різних епох. Бо ніде й ніколи за незалежності не йшлося про повернення в Україну праху бодай одного зі згаданих геніїв. Навіть праху Степана Бандери, як не парадоксально, незважаючи на широке, популярне й не популярне використання його імені заради посад, чинів і слави амбітних модерних діячів. Нашого цвіту по цілому світу – воістину страшним і диким народом треба бути, аби придумати таку романтично-дурнувату відмазку на власне безпам’ятство.
Зате сьогодні героїв – хоч греблю гати! І змінюються вони швидше, аніж фасони піджаків. Наче штампують тих героїв на верстаті. Я про живих, тих, хто претендує на роль вождя, президента, лідера. Хто демонструє готовність стати попереду й вести за собою – знову і знову «щиро», не фахово, кваліфіковано, послідовно – ні, знову тільки «щиро»!
Чи поведуть? Чи зуміють? Натомість хвороба забуття справді видатних пускає все глибші й глибші корені, виїдає поняття честі, гідності, гуманності, величі, врешті, професіоналізму. Наче цих чеснот ніколи на нашій землі й не бувало. Тому сьогодні таке нестерпне відчуття балагану й бридкого лицедійства, де все – фальшиве, підмальоване й оманливе. В тому числі й новоспечені герої, яких, виходить, потребуємо.
Чому? Як твориться така несправедливість? Коротка історична пам’ять – відповість кожен. Чим вона пояснюється? Хто примушує нас швидко забувати великі заслуги померлих, а натомість поспішно шукати тих, кому би поклонятися вже сьогодні? Може, це нерозбірливість критеріїв величі? Може, через те, що сьогодні героїв, як фаст-фуд, подають вже готовими, не з нашої, очевидно, кухні, запакованими в паперові обгортки, а не в золотому обрамленні?
06.06.2016