«Неймовірно, — сказав я однокласникові, — він міг би просто так виколоти людині око напильником!».
«Не міг би, — відповів мені однокласник, — він боїться покарання».
Ще коли у мене були уроки праці у школі, десь так у класі восьмому, мене вразило те, що мій ровесник цілком серйозно — і це було переконливо не лише зі слів, але й зі звучання, інтонації, постави — сказав, що хотів би виколоти комусь-там око напильником для металу. Він тримав його у руках, крутив ним.
Я повірив. Мій однокласник — ні.
Ми обоє були праві. Підліток нікого б не покалічив, адже знав, що ми живемо у такому місці, в такий час, у таких обставинах, що якщо ти виколупуєш комусь око, то за це тебе можуть доволі жорстко покарати. А ще, якщо не повезе, і лох із вийнятим оком здохне, то тебе засудять за цю смерть.
Але якби ми жили за інших обставин, у інший час та іншому місці, де б не було кари за такий вчинок, де б сам цей вчинок не був би поганим, то мій ровесник із задоволенням виколупав би комусь око.
Адже вбивати — це нормально. Мені здається, що для людства це навіть більш нормально, ніж не вбивати. Людина — це такий вид, який уміє це робити, і досить витончено. Тож для цього виду ссавців убивство — не лише їжа, виживання, влада, добробут, земля, а ще й розвага. Чого б не помучити, наприклад, слабшого?
Адже навіть здійснення справедливості — так званої справедливості — страту засудженої особи люди уміли й уміють робити витончено: покласти на живіт відро із щуром й розігріти метал, щоб щур виліз через тіло, прогризши у ньому хід; прив'язати руками й ногами до дула великої гармати й вистрілити; залити олово у рот чи вийняті попередньо очі; повісити; розірвати слонами чи кіньми на кілька шматків м'яса; розіп'ясти на хресті й перебити коліна, щоб не було як опиратися ногами й задихнутися; кинути у воду із піраньями на розтерзання; прив'язати лежачого до землі, щоб неймовірно міцний та швидкорослий бамбук пробив тебе за ніч і населив, як голка кусочок голландського сиру; поламати усі великі кістки тіла і закрутити людину так, щоб п'яти торкалися до потилиці й залишити помирати у страшних муках; посадити на палю; швиденько розпанахати живіт, витягнути нутрощі й спалити, щоб людина встигла це побачити перед смертю…
Проте із березня 1792 року почали масово застосовувати ґільйотину. Її використання, врешті, було запропоноване заради того, щоб позбавити засудженого тортур і страждання. Це тобі не відрубування голови кільканадцятьма ударами тупої сокири і не довга та мучівна смерть через повішання. «Контакт між законом, або ж тим, хто його виконує, і тілом засудженого зменшено до блискавичної миті», пише у книзі «Наглядати і карати» Мішель Фуко.
Проте до нашого теперішнього розуміння прав людини все ще далеко: «Ґільйотина має застосовувати закон не так до реального тіла, … як юридичного підданого, у якого поряд з іншими правами відбирають і право на існування».
Ми все ж еволюціонували, притлумили трохи свою дику й жорстоку натуру. Дивуємося, чого Бог був такий жорстокий раніше, казав: «Око за око, зуб за зуб». Та тому що раніше якщо ти мені вийняв би око, то я би прийшов зі своїми хлопцями і порубав би тебе і всю твою родину на шматки і спалив би твою хату, а може, й село. А так — «око за око». Ну, ок, ти мені око, я тобі око. І це вже дуже гуманно.
Звичайно, убивство сусіда чи одноплемінника було поганим завжди. Проте убивство ворога та злочинця — довго було нормальним. У Середньовіччі облога міста ворогами могла супроводжуватися тим, що вояки на мурах показово відрубували голови полоненим нападникам, а нападники — відрубували голови полоненим оборонцям. А страта злочинця — це видовище й окремий вид розваги. І кінець цієї розваги-видовища відбувається із скасуванням тортур.
Смертна кара поступово замінюється тюрмою: Фуко зазначає, що відбулася відмова карати тіло — щоб людина мала можливість виправитися, подумавши в ув'язненні. До середини ХІХ століття тортури майже зникли. В'язниці, колонії, каторги — це місця, призначені не для фізичного страждання, хоч воно і присутнє. Але це страждання опосередковане, воно є наслідком позбавлення свободи, відібрання прав. Система має благородну мету: через безліч наглядачів, психологів, духівників виправити людину і вписати її у систему.
Утім не можна сказати, що гуманізацією займалися якісь інституції. Адже закони передбачали смертні покарання, і церква свого часу займалася інквізицією. Але тепер церква вважає інквізицію помилкою, а у законодавствах навряд чи можна було б знайти покарання у вигляді відсікання голови. Протест проти надмірної кари й тортур висловлювали з другої половини ХVІIІ століття філософи, теоретики права, юристи, судді та третій стан.
Тож всі вони хотіли, щоб смертю карали лише вбивць. Адже, наприклад, в Англії станом на 1760 рік налічувалося 160 злочинів, за які карали на смерть.
У США, де у багатьох штатах здійснюють смертні вироки, це намагаються робити безболісно. Тортури й муки перед смертю — на відміну від минулих століть — не передбачені. Тож справа таки у наших з вами метаморфозах.
Хоча я переконаний, що насправді серцевина людства залишилася така ж, як і впродовж попередніх тисяч років: завжди були особи жорстокі й особи милосердні. Та й прагнення у людей, таке враження, зовсім не міняються.
Але у людства змінилася обгортка, зокрема наше спільне загальнолюдське сприйняття смерті та вбивства. Можливо, людство старіє і все менше хоче бачити прояви смерті та нагадування про неї. Може, це наслідок лише довготривалих переконувань суспільства тими чи іншими світлими умами, які доказували, зокрема, що мучівна смерть — деструктивна, адже привчає народ до крові. І зі століття у століття жорстокості в суспільстві ставало менше. Принаймні вона зникала з фасадів і закривалася у людському єстві за допомогою законів та норм поведінки.
Американський просвітник, політичний діяч, противник рабства, прихильник освіти для жінок та реформ пенітенціарної системи Бенджамін Раш у 1787 році писав: «Я не можу не сподіватися, що вже наближається час, коли шибениця, ганебний стовп, ешафот, батіг, колесо вважатимуть в історії тортур за свідчення варварства тих або тих сторіч та країн і докази слабкого впливу розуму й релігії на людську душу».
Минуло шістдесят років, і в Брюсселі відбувся Другий пенітенціарний конґрес, на якому Ван Менен «пригадав часи свого дитинства як давноминулу добу»: «Я бачив землю, де всюди бовваніли колеса, шибениці, ганебні стовпи; я бачив скелети, огидно розіпнуті на колесах».
Система покарання сконцентрувалася в основному навколо ув'язнення. Влада була зацікавлена у тому, щоб не лише перевиховати індивіда, а й зробити його покірним собі через залізну дисципліну, паноптизм і релігійний вплив. Хоч процес перетворення в'язниці в інституцію відбувся на зламі ХVІІІ–ХІХ століть, проте Мішель Фуко зазначає, що саме тоді закон визнав її головним покаранням, спрямованим на перетворення індивідів на потрібних та корисних внаслідок ретельної праці над їхніми тілами, і наблизив правосуддя до «гуманності».
Тож вбивство тепер — вже не є нормальною річчю. Принаймні у звичайних обставинах. Адже у незвичайних обставинах, таких як події на Майдані, здійснити масові розстріли чиновників чи силовиків кортіло великій кількості навіть гуманних людей.
Але для мене досі залишається загадкою те, чи людство було жорстокішим колись, можливо, через більш строгі, голодні та небезпечні умови життя; чи воно досі є таким, як було колись, але лише довготривалі норми поведінки й моралі призвичаїли його до сякої-такої гуманності, вираженої через закони й суспільну мораль.
Хоча суспільна мораль і навіть закони інколи не є надто гуманними. А ще — суспільство часто доволі жорстоке щодо тих, хто нібито не вписується у норми. Навіть якщо особа не робить нічого поганого, може, навіть добре, однак таке, що не було передбачено законом, не є обумовлено. Може, якби у світі існували лише порядні люди, то закони були б інакшими або їх взагалі не було б. Бо нащо закон порядній людині? Нащо такій людині казати, що красти — не можна. Вона ж і так не вкраде. Але не всі відмовлятимуть собі у крадіжці, якщо вона не буде заборонена. Так само, як не кожен відмовить собі у задоволенні виколупати комусь око. Якщо за це не буде покарання.
Парадокс, але виходить, що система потрібна передовсім порядним особам, аби їх захистити.
А ще цікаво, що система якраз часто тримається на схильних до насильства, нерідко аморальних людях, які, проте, віддані закону.
Деякі мої однокласники збиткувалися над слабшими. У нас у класі була вічна жертва. Така-собі «дивна людина», замкнена. Як же не викидати її портфель через вікно, не кидати у неї м'ячем та не обзивати. Одного разу, коли у мене в голові було ще забагато тирси, я під впливом загальної думки написав якесь-там негарне слово на папірці поряд з прізвищем тієї особи. Мене дуже вразило те, що однокласник, який постійно знущався із слабших, і з тієї особи зокрема, узяв папірець, підійшов до вчителя, щось йому пробурмотів і показав на мене пальцем. Після цього до школи викликали батьків, і мені довго розказували, що так робити не можна. Найприкрішим було те, що я справді це знав та й це мені притаманним не було. Просто, що називається, «зробив здуру».
Смішно було за кілька років. Коли цей крутий пацан і за сумісництвом стукач дуже образився на мене після того, як разом зі своїм товаришем забрав мій щоденник і написав кілька зауважень. Це зауваження побачили дівчата, і як то часто буває, взяли ініціативу у свої руки й холоднокровно здали щоденник на огляд одному із вчителів. У хлопців почалися проблеми. Вони образилися, називали мене «галімим стукачем».
Такі досвіди вчили мене у школі більше, ніж значна частина уроків. Я вже не дивувався, коли ті ж два хлопці — найбільші прогульщики — прийшли на заняття, коли всі домовилися прогуляти. Коли всі прогулюють — «енку» не отримує ніхто. Коли приходять дві людини, пропуск записується усім відсутнім.
Тож я знаю, що людство дуже жорстоке, що у ньому є люди, які викололи б вам по приколу очі. Знаю, що людство, натомість, придумало безліч систем зі всякими спецслужбами, доносами, контролем, ментами, катами й іншим, аби уберегтися від дикості, яка сидить у людському єстві. Знаю, що такі типажі, які можуть вчитися з нами у школі, можуть бути патріотами й цькувати москалів, а якби москалі прийшли сюди, вони б швидко склали список тих, «хто занадто рідко переходив у публічному просторі на російську» або тих, «хто був проти справедливої допомоги Росії братам на сході України».
А ще я знаю, що всі мої й ваші комплекси й неспроможності бути собою повною мірою, страхи, пов'язані із тим, що подумає суспільство, ймовірна марґінальність та невписування в суспільні норми — це наша плата системі за обмеження чиєїсь сваволі: за те, що нам ніхто не може виколоти по приколу око. Ми платимо системі частиною своєї свободи за відносну безпеку. Тож ми квити: ми їй більше нічого не винні.
01.06.2016