Ми не збудували це місто, ми прийшли на все готове. В якійсь мірі ми його відібрали, привласнили. Ми ні в чому не винні. Ґарантом нашої невинуватості є тотальна амнезія, яка стала львівським повітрям. Ми завзято забули, що це не наше місто, що воно нам дісталося не завдяки нашим старанням і не по заслузі. Воно просто в одну мить скинуло, наче змія, свою історичну шкіру, оголилося до останнього ребра – і обросло нами, новими навіть не власниками, а привласнювачами.  

  Потопельники – справа рук самих потопельників.     При роботі люблю вмикати музику: вона відволікає від предмету й інколи надає можливість відсторонено знайти правильне рішення. Ввімкнув чомусь Вакарчука (хоча хотів сестер Тельнюк), але – так сталося. Сиджу й слухаю:        Нам очі ніжно закрили, губи медом змастили,      Душу кинули просто так...  

​   (переклад див. тут; на малозрозумілі слова спробуйте навести мишку — може виплисти пояснення)   Млади руски писателє зоз хторима сотрудзуєм по природи своєй редакторскей роботи, часто, пре конфузию у своїм виразу знаю обвинїц нє себе, алє руски язик. Гуторя – руски язик худобни же бим виражел думку на нїм.  

  За останнім за 2015 рік опитуванням Центру Разумкова, Росію агресором вважають 71,1% українців, ДНР і ЛНР терористичними організаціями 64,9%, війну на Донбасі загарбницькою війною Росії проти України 50,4% (a propos 25,9% вважають, що це боротьба США і Росії за сфери впливу).  

​   Розпочну з того, що одразу ж поділюся з вами короткою тезою про виховання, над якою хочу детальніше поміркувати у цьому короткому тексті. Отже, основне завдання виховання полягає у вихованні вільної людини і реалізується воно через дарування свободи іншому.  

  Комп вклєк... І сталося так, як у тому анекдоті: став я, мовляв, імпотентом – і зрозумів, яке насправді цікаве життя навколо!   Отож, комп здох, перестав вмикатися. А, пся кров, усі плани на вихідні полетіли... а я ж іще відмовився від привабливих пропозицій виїзду на природу. Шашлички, балачки з колєгами. Надав перевагу творчій праці, а комп – здох.  

  Черговий грудень – місяць народження Миколи Фітільова, про якого не втомлюємося згадувати останні роки, особливо у зв’язку з Україною-Європою. Незважаючи на те, що він був винятково людиною літератури та насамперед літературним, а не політичним діячем. Цього року роздуми про письменника перемішані з рефлексіями величної події – нагородження автора з українським корінням Світлани Алексієвич Нобелівською премією з літератури.  

ФАКТОР ДОВІРИ У РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА    

  Кожен чув ці розмови на тему «як в нас погано, нічого не робиться, тотальна корупція, жодних змін, жодних реформ і відсутність якоїсь надії на світле майбутнє чи краще життя». В громадському транспорті, на роботі, в черзі до лікаря, в магазині, та навіть за гостинним столом в родинному колі. Відповідь, або варіант вирішення завжди простий — посадити (або розстріляти) всіх депутатів, міністрів і президентів і, звичайно, новий Майдан.