Якби друзі не чкурнули в Штати, легковажно залишивши мені свого сина на три тижні, то цілком можливо, що про нинішній День Конституції я б узагалі забув. А так змушений був учора вранці прориватися крізь гурт сонних батьків, що скупчилися на східцях біля входу в дитячий садок. Вони уважно читали якесь оголошення. Тягнучи за руку набурмосеного хлопчака, я краєм вуха перехопив зміст їхньої розмови.  

Професор Джошуа Такер — експерт у питаннях моделей політичної поведінки, зокрема електорального впливу цінностей, соціальних мереж чи протестних рухів. Експерт промінентний, але для нас незвичний: якщо він у чомусь не впевнений, то чітко про це зазначає, і тільки після цього застереження міркує, як у таких випадках застосувати свої — направду глибокі — знання.    

    Росіяни ніяк не второпають, чому західні українці їх люто ненавидять. Вони ж нібито їх визволили. Так визволили, що третина пропала розстріляна в тюрмах, вислана на Сибір і в Казахстан.   Правда така, що від рук росіян загинуло українців далеко більше, ніж від рук німців. А однак є якась певна кількість тупоголових, які все ще по-дружньому ставляться до Росії.  

​  

​   Минулого року вишні закінчилися швидко – як і завжди, все якось швидко приходить та відходить. Інша справа – налаштування та встигання це щось прожити: трускавки, а згодом афини зі сметаною та цукром, порічки свіжі і в компоті, малину, зібрану біля лісу чи куповану.  

​   Тема, звичайно, бездонна, але я зараз маю намір її для себе закрити. Тобто не тему української мови в Україні, а тему українізації України. Згоден, звучить дурнувато: «українізація України». Але тут уже нічого не вдієш: які реалії, таке й звучання.  

    У нас склалася доволі дивна ситуація, коли певна частина громадян продовжує загравати з Росією в її ж інтересах, а їм за це нічого не буває. Їхніх загравань ніхто не помічає. А особливо – заперечення російської агресії, бо це, мовляв, усе наші внутрішні чвари.   Я чомусь дивлюся на це як на державну зраду – заперечення російської агресії має оцінюватися на законодавчому рівні. Так само, як і заперечення Голодомору чи Голокосту.  

  Парадокс полягає в тому, що українці – обдарована нація, що легко навчається іншим мовам, і водночас ніяк не спроможеться вивчити власної.  

​   “Люба Ольго, чому, зазвичай, коли ми їдемо трамваєм абсолютно самі і є цілком зрозумілим, що  ніхто не може нас зловити на безбілетному проїзді, ми все ж – нехай і після певного внутрішнього вагання – оплачуємо квиток?”                            (Вацлав Гавел «Листи Ользі»)