Очікуючи вишень

 

Минулого року вишні закінчилися швидко – як і завжди, все якось швидко приходить та відходить. Інша справа – налаштування та встигання це щось прожити: трускавки, а згодом афини зі сметаною та цукром, порічки свіжі і в компоті, малину, зібрану біля лісу чи куповану.

 

Коли ти поза містом, то всі ці плоди майже поруч, на відстані годинної прогулянки, якщо взагалі не на кущах у саду. Але в місті плин літа такий, як рух вагонів у порохотягоподібній трубі метро: смокче несамовито, і якщо цілеспрямовано не вийти там, де задумав, пронесешся – хоч бери та й чекай наступного року.

 

Разом з тим, ми – хочемо того чи всіма фібрами не хочемо – почуваємося зобов’язаними вийти на кожній зі стацій: потрібно кілька разів купити полуниці, вишні, черешні, малину, чорниці, потім перейти до динь і кавунів, але між тим не забути про сливи, груші, персики й абрикоси. І зовсім прикро робиться, якщо не з’їсти трохи винограду, бажано кілька разів. І це не кажучи вже про такі речі, як морозиво і квас. Поза тим, сумно стає і тоді, коли пропустив влітку всілякі можливі пікніки, вилазки на ріку, не кажучи вже про далеку та тривалу поїздку за кордон чи у віддалені частини країни.

 

І літо – це дуже наочний каталізатор цього психозу: все встигнути, обов’язково скористатися всіма нагодами, бо інакше приходить відчуття незреалізованості, марноти, безуспішності, програшності, вторинності, гіршості та меншовартості.

 

“Ти мусиш поїхати до Києва на той семінар”, – казала мама моїй товаришці. І та плакала. Картала себе, що життя дає їй стільки нагод і можливостей, які необхідно використати, але вона не хоче. Не хоче використовувати їх усі. А тих семінарів, майстер-класів, відкритих університетів та лекцій, майстерень та інших заходів, де можна навчитися всього завгодно й апґрейднути себе до нечуваного рівня, перейти на новий левел, отримавши при цьому незлічиму кількість хіт-пойнтів та бозна ще чого іншого, просто незлічима безліч.

 

“Не хочеш – не їдь”, – заспокоювали ми її.  Проте дівчину терзали сумніви, вагання, мучили докори сумління. Її попросту накрило: зле марнувати нагоди. Так зле, що часом – панічно хапаючись за них – можна не встигнути обдумати, чи потрібна ця нагода тобі.

 

А якщо б таки вдалося придивитися, то виявиться, що серед усього того розмаїття насправді так мало речей конче необхідних саме тобі. Навіть ті, що на перший погляд є для тебе корисними, часом просто повторюють і переповідають почуте раніше: ровер не перевинайдений, нові принципи давно впроваджені, і щоб чергова лекція могла дати слухачеві щось свіже – хоча б настільки, щоб не було жаль витратити на це настільки нестерпно слизького нині часу – має минути бодай трохи довший період.

 

Це як музей чи картинна галерея. Рано чи пізно ти ловиш себе на думці, що все це ти вже десь бачив. Звісно, кожен експонат новий. Але чогось, що принципово вплине на тебе, з кожним музеєм все менше. Хоча, пропускаючи повз себе невпинний потік варіацій вже відомого, можеш між тим, безумовно, пропустити щось разючо відмінне і свіже.

 

Однак відсіюючи, відкидаючи та відсікаючи, залишаєш собі більше того, що тепер найцінніше – просто часу з собою. І жодних трускавок, динь чи малини – лиш улюблені вишні.

 

Одна знайома бабуся, що родом із Бойківщини, розповідала про своє дитинство. Сім’я була порівняно заможною, хата мала найкращу підлогу і найліпший дах у селі. До них приходили люди, бо вдома була олійниця, якою вичавлювали чорну олію із льону. Але влітку в них, як і в інших дітей, були лише – якщо не враховувати винятків – дикі кислі яблука. Інколи діти палицею збивали одне-два, їли аж кривилися – таке квасне було. Але, казала та бабуся, що так тішилися, такі вже щасливі були від тих яблук, яких зараз би до рота не взяв.

 

Тож якщо можливість відчувати щастя – це лінія, межа, границя між тобою звичайним і тобою щасливим, то колись тобі треба було зробити один невеличкий крок – і ти переступав чарівний струмочок можливості опинитися у стані щасливості. Тепер – замість струмка кислих яблук у якості цієї лінії – є море плодів та можливостей, тільки перепливши та споживши які, досягнеш щастя. Проблема лише у двох речах: море невпинно збільшується, і ти, крім того, вже навіть тепер не завжди можеш доплисти до протилежного берега, лише ступивши на який, відчуваєш доконаність отого невловного почуття щастя.

 

20.06.2017