Генетика посткомунізму

Професор Джошуа Такер — експерт у питаннях моделей політичної поведінки, зокрема електорального впливу цінностей, соціальних мереж чи протестних рухів. Експерт промінентний, але для нас незвичний: якщо він у чомусь не впевнений, то чітко про це зазначає, і тільки після цього застереження міркує, як у таких випадках застосувати свої — направду глибокі — знання.

— Ви є автором книги «Тінь комунізму: історична спадщина, політичні цінності та поведінка» (Communism’s Shadow: Historical Legacies and Political Values, and Behavior), в якій аналізуйте вплив комуністичної спадщини на політичну поведінку. Ви пишете, що «термін посткомунізм є аналітично корисною категорією для розуміння країн колишнього радянського блоку». Посткомунізм є саме тією реальністю, у якій ми сьогодні живемо. Ми всі знаємо, що таке комунізм, які його політичні й ідеологічні характеристики. Набагато менше відомо про те, що таке посткомунізм. Чи могли б ви визначити цю категорію та її характерні особливості?

— Коли ми пишемо в книзі, що це аналітично корисна категорія, ми намагаємося обґрунтувати вибір країн, які досліджуємо. Ціль книжки полягає в тому, щоби краще зрозуміти, чи ці 45–70 років досвіду життя при комунізмі залишили по собі якусь спадщину. І це велике питання для науки. Було проведено багато хороших досліджень про спадщину комунізму з точки зору інституцій, особливостей економік і демографічних характеристик. Ми поставили собі за мету піти далі і подивитися на ефекти спадку комунізму на політичну поведінку та цінності. Коли стверджуємо, що комунізм є аналітичною категорією, ми стверджуємо, що з наукової точки зору доцільно мислити про посткомуністичні країни як такі, що поділяють низку спільних характеристик. Попри багато відмінностей, наприклад, між Польщею та Угорщиною, Україною, країнами Балтії та країнами Центральної Азії, є багато спільних особливостей марксистсько-ленінської історичної спадщини. Її ключовим компонентом було правління комуністичної партії. Це була однопартійна система, у якій домінувала сильна партія. Іншим компонентом було бажання держави контролювати економіку й обмежувати вільний ринок. Третім компонентом була відданість системі державного соціального забезпечення, включаючи безкоштовну освіту, охорону здоров'я тощо. І четвертим компонентом, який був особливо важливий, був наголос на соціальній рівності. У кожній країні, яка мала історичний досвід життя при комунізмі, було поєднання цих факторів – і ми намагаємося дослідити у книзі, чи вони залишили по собі якийсь спільний спадок.

Коли ми обговорюємо спадщину комунізму з наукової точки зору й аналізуємо певний набір цінностей у стосунку до політичного режиму, може виникнути питання, чи існування цих цінностей призвело до падіння режиму чи, можливо, до його появи з самого початку. Ви не знаєте, у який бік спрямований причинно-наслідковий зв'язок. За винятком Росії, в усі країни комуністичного табору ця ідеологія прийшла в результаті зовнішнього шоку. Внаслідок перемоги червоних у громадянській війні в Росії ця ідеологія була нав’язана країнам колишнього Радянського Союзу, а після Другої світової війни утвердилась і в Східній Європі. А колапс комунізму справді став міжнародною подією. Ми не знаємо, чи комунізм би впав в одних країнах, якби не було його падіння одночасно в інших. Тож, знову ж таки, ми стверджуємо, що з аналітичної точки зору це є для нас важливим відліком можливості науково вивчати ефекти комунізму.

— Чимало країн колишнього комуністичного блоку стали повноцінними демократіями і приєдналися до Європейського Союзу або ж перебувають на шляху до членства в ЄС. Серед пострадянських держав це стосується лише країн Балтії. Інші країни, в тім числі Україна, згідно з оцінками міжнародної аналітичної групи Freedom House, є або «невільними» або «частково вільними». Що, на вашу думку, стало основною перепоною на шляху утвердження демократії саме на пострадянському просторі?

— Мені здається, що це прекрасне запитання. Я хочу, щоби мене зрозуміли правильно. Коли ми говоримо про те, наскільки демократичною є країна, наскільки реформованою є її економіка, скільки у ній корупції, наскільки незалежною є її судова влада, наскільки незалежним є центральний банк, то називаємо ці чинники «інституційними». Ми не ставили собі за ціль простежити вплив комуністичної спадщини на політичні інститути. Натомість нашою метою (і, наскільки мені відомо, тут ми є першими) було проаналізувати вплив комунізму на індивідуальні цінності і на те, як звичайні громадяни думають про політику. Тож коли ви хочете мене запитати, чому демократія утвердилися в Центральній та Східній Європі більше, ніж у колишньому Радянському Союзі, моя відповідь не ґрунтуватиметься на моїх власних дослідженнях, а на прочитаних чудових дослідженнях інших людей.

Я думаю, що це передусім поєднання деяких спадкових ефектів, які походять із досвіду колишнього перебування в межах європейських політичних систем, зокрема Габсбурзької імперії, а також досвіду демократії у міжвоєнний період. Ці фактори стають менше поширеними, коли ви рухаєтеся далі на схід.

У цій площині є чудове дослідження професора Мілади Вачудової, яка описала Європейський Союз як найбільший у світі проект ненавмисного поширення демократії, адже він встановив демократію як один із ключових критеріїв членства. Для багатьом країн у Східній Європі, Балтійському регіоні та на Балканах це стало важливим стимулом не звертати із демократичного шляху, адже це коштуватиме дуже дорого. Іронічно, що це питання і досі постає. Якщо існували стимули зберегти демократію для того, щоби стати членом Європейського Союзу, то чи існують ці стимули тоді, коли країна вже стала членом європейської спільноти? І в нас є велике занепокоєння щодо регресу демократії у таких країнах, як Угорщина та Польща.

Що про це каже наша книга? Ми проаналізували дані опитування понад 200 тисяч респондентів протягом 20 років у всьому світі. Наш головний висновок полягає в тому, що в середньому – і це нічого не каже про кожну конкретну людину – систематично існувало менше підтримки демократії серед громадян пострадянських країн, ніж в інших країнах світу протягом 1990-х та 2000-х років. Серед них систематично існувало також менше підтримки ринкової економіки і було сильнішим бажання отримувати безкоштовні державні блага.

У книзі ми розглядаємо два можливі пояснення цього феномену. Перше ми називаємо реальністю життя у посткомуністичних країнах. Дозвольте навести вам приклад. Уявіть собі, що стан справ у світі такий: що холодніша середня температура клімату, то дужче ви хочете, щоби держава надавала вам безкоштовні соціальні блага. В цьому є сенс, адже в холодних країнах ви потребуєте більшого від держави. Якщо виявиться, що комуністичні країни розташовані далі на північ (власне, так і є), то це пояснюватиме, чому населення цих країн більше підтримує державну соціальну допомогу, ніж в середньому у світі. Але це не буде спадщиною комунізму. Це буде лише реальністю життя там, де географічно розташовані посткомуністичні країни. В них відбулася колосальна за масштабами економічна криза у 1990-х роках. Якщо виявиться, що під час економічних криз люди починають менше підтримувати вільні ринки і більше прагнуть, щоби держава керувала економікою, то, знову ж таки, це буде пояснення, яке не матиме нічого спільного із досвідом життя при комунізмі. Ми, звичайно, тестуємо в книзі значто складніші моделі, ніж ті, які включають лише на один фактор. Ми аналізуємо всі види демографічних, історичних, політичних та економічних факторів.

Однак ми також враховуємо і інше пояснення, яке полягає в тому, що відмінність у цінностях і орієнтаціях зумовлена саме досвідом життя при комунізмі. Є багато досліджень політичної соціалізації, які фокусуються на тому, як цінності передаються від держави до громадян, від батьків до дітей тощо. Можна інтуїтивно подумати, що коли держава має певну ідеологію і хоче, щоб її громадяни прийняли цю ідеологію, то вона залучатиме громадян до різних видів діяльності, щоби спонукати їх прийняти цю ідеологію. Комунізм був особливо активний в цьому сенсі, хоча, звичайно, серйозніше це проводилося в сталіністських режимах і менш серйозно під час перебудови. Тож що буде найточнішим спостереженням досвіду життя при комунізмі? Найточнішим спостереження: що довше ви жили при комунізмі, то більше вам будуть притаманні певні цінності, які, як ми передбачаємо, асоціюються з комунізмом. Серед них можна виділити меншу підтримку демократії, меншу підтримку ринкової економіки і більшу підтримку державних соціальних благ. З такими думками ми поставили собі за мету це дослідити. Складність, однак, полягає в тому, що люди, які довше жили при комунізмі, сьогодні є старшими, а ми аж ніяк не ставили собі за мету досліджувати особливості психології літніх людей у посткомуністичних державах. Але оскільки в нас були дані соціологічних досліджень протягом багатьох років із різних країн, нам вдалося дослідити ці ефекти незалежно від віку респондентів. І ми встановили, що значимим фактором є якраз не реальність посткомуністичних країн – саме досвід життя при комунізмі обумовлює такі цінності. Кожен додатковий рік життя суспільства при комунізмі пов'язаний із меншою підтримкою демократії, меншою підтримкою вільних ринків і більшою підтримкою державних соціальних благ.

Знову ж таки, ми не знаємо, яка ситуація сьогодні. Сьогодні, можливо, є менше підтримки демократії в усьому світі. Можливо, демократію, навпаки, підтримують більше. Однак ми встановили факт, що ці відмінності є сильнішими серед старших людей, ніж серед молоді. Ми встановили, що в середньому молоді люди в посткомуністичних державах не відрізняються від своїх однолітків з інших країн. Тож це наводить на висновок, що з часом ці відмінності повинні зникнути.

Дослідження було проведене ще перед світовою фінансовою кризою та світовим зростанням ідеології націоналізму й антилібералізму. Чи може комуністична спадщина зробити людей більш сприйнятливими до цих антиліберальних віянь? У нас наразі немає відповіді на це питання.

— 26 років минуло з часу розпаду Радянського Союзу. Уже виросло нове покоління людей, які ніколи не відчували на собі ідеологічного засилля комуністичного режиму. Це покоління вже стає політично зрілим і дістається до влади. У своїй книзі ви пишете про «молодших, краще освічених та більш демократично налаштованих громадян». Як бачите майбутнє цієї групи людей? Чи можуть вони стати каталізатором демократичних змін на території колишнього СРСР?

— Знову ж таки, я не ставив собі за ціль дослідження молодого покоління, а дані, які я використовував в дослідженні, були зібрані у 1990–2000 роках. Це означає, що інформації про останнє десятиліття є обмаль. Я вагаюся говорити про речі, які я не досліджував. Тож дозвольте мені просто поміркувати.

Не думаю, що сприйняття демократії цими молодими людьми сильно відрізняється від уявлень про неї в молоді у решті країн світу. Це означає, що вони повинні бути відкриті впливу тих самих сил, які спонукають людей більше чи менше підтримувати демократію в цілому світі.

Враховуючи це, я думаю, що світ зараз входить у цікавий період своєї історії. Після закінчення Холодної війни ліберальна демократія тріумфувала в світі, але піднесення китайської моделі, а також путінського антилібералізму стали для неї серйозними викликами. Молоді люди в посткомуністичних країнах повинні зазнавати тих самих викликів, що й молодь у решті країн світу.

Якщо ви проаналізуйте літературу про політичну поведінку молоді, то, очевидно, знайдете в ній тенденцію, що молодь загалом буває доволі апатичною. Молоді люди навчаються, намагаються знайти роботу, створити сім'ю тощо. З іншого боку, вони можуть бути також більше ідеалістичними й оцінювати дійсність радше з ідеологічного боку, ніж прагматично. Я думаю, ми це бачили під час Євромайдану, а також під час протестів у Сполучених Штатах після обрання Дональда Трампа президентом. Багато молоді є й серед російського руху «Наші». Це – провладний антиліберальний рух.

Утім, молодь цілковито переважала і під час недавніх протестів у Росії. Російські дослідники навіть почали говорити про формування постпосткомуністичного покоління. Адже людей, яким тридцять, турбує передусім економічна ситуація – натомість як люди, яким двадцять, більше переймаються фундаментальними питаннями демократії та корупції.

Дуже важливим питанням є так звана батьківська соціалізація, тобто те, якою мірою комуністична свідомість і поведінкові мотиви батьків передаються їхнім дітям. Досвід Сполучених Штатів у 1960-х, а також під час Нового Курсу у 1930-ті, свідчить про те, що сильні світоглядні зв'язки батьків та дітей часто можуть бути розірвані. Тож ідентифіковані нами ефекти спадщини, без сумніву, з часом слабшатимуть серед будь-кого, хто не мав досвіду життя при комунізмі. Тож ці покоління більше нагадуватимуть покоління в решті країн світу.

Але в цьому контексті нам потрібно задатися питанням, чи молодь у світі в цілому більше чи менше підтримує демократію. В Сполучених Штатах, наприклад, молодь з величезною перевагою голосувала за Гілларі Клінтон з показником майже два до одного. Це вказує на те, що коли схожості зростатимуть, то в майбутньому ви побачите молодих людей, які більше схилятимуться, мабуть, до ліво-ліберальних цінностей. Але в демократії загалом існує тривала традиція, коли люди є ідеалістами в молодості, однак стають консервативнішими в міру дорослішання.

— Соціальні мережі стали важливим інструментом у руках цих людей. Facebook, Twitter, YouTube відіграли важливу роль під час Євромайдану. Чимало дослідників стверджують, що соціальній мережі стали зброєю проти авторитарних і корумпованих режимів. Інші дивляться на цю проблему скептичніше. А як ви дивитеся на проблему зв’язку соціальних медіа, протестів і демократії?

— На мою думку, основна роль соціальних медіа полягає в тому, що вони дозволяють почути голоси людей, яким традиційно не було місця в традиційних медіа. І вони це роблять кількома різними способами. Один із них полягає у самому факті того, що контент соціальних медіа створюють самі користувачі, тоді як наповнення традиційних ЗМІ – телебачення, радіо та друкованих видань – контролюють їхні редактори. Тож якщо вашим поглядам з різних причин не було місця в традиційних медіа, ви раптом отримуєте платформу, яка дозволяє їх репрезентувати.

Крім того, оскільки соціальні медіа долають географічні бар’єри, можете знайти однодумців, коли ваші погляди не поділяє ніхто у спільноті, до якої належите. Саме тому ці інструменти стали напрочуд корисними, якщо ви живете в авторитарних або змагальних авторитарних режимах, в яких держава контролює мас-медіа, і людям дуже важко комунікувати на опозиційні теми. Коли соціальні медіа вперше з’явилися на сцені, професор Стенфордського університету Ларрі Даймонд охрестив їх як «технологію визволення». На мою думку, цей аргумент досі не втратив актуальності. Люди, які виключені з дискурсу у традиційних ЗМІ, з їх допомогою можуть координувати свою поведінку та організувати колективні дії. Євромайдан став класичним прикладом цього.

Проте в політиці ніщо не відбувається у вакуумі. Щоразу, коли одна сторона щось створює, інша розробляє засоби протидії. На мою думку, теза про «технологію визволення» була особливо актуальною, коли соціальні медіа щойно з’явилися, й авторитарні режими ще не бачили загрози з їх боку та не вживали заходів, щоб їм протистояти. Але цей час вже минув, і сьогодні вони вдаються до різних способів протидії. Один із них – заходи офлайн, наприклад, зміна структури власності на соціальні медіа, встановлення відповідальності за матеріали, які у них поширюються, тощо. Ми також бачимо чимало спроб з боку держави обмежити доступ до соціальних медіа, причому не лише під час політичних криз, а й більш систематичним способом (найвідоміший приклад – великий китайський «фаєрвол»). Крім того, провладні сили вдаються і до заходів онлайн, коли вони прагнуть не просто обмежити доступ до соціальних медіа, а й вплинути на дискусію, яка у них відбувається. Інколи у цьому явищі немає нічого поганого. Це можуть бути прихильники влади, які з власних переконань залучаються до онлайн-дискусії, або ж урядові чиновники, до службових обов’язків яких належить спілкування з громадянами. Проте дуже часто це таки набуває шкідливих форм, особливо коли йдеться про тролів або ботів, які поширюють повідомлення.

На мою думку, ключовим у взаємодії політики і технологій є те, що це гра кота з мишкою. Технології розвиваються настільки швидко, що дуже небезпечно робити висновок про те, якою ситуація буде в майбутньому. Спочатку соціальні медіа дозволили людям самоорганізовуватися. Згодом політичні режими на це відповіли, і тепер люди шукають нових способів протистояти владі у кібер-площині. Під час останніх президентських виборів у США був момент, коли масове поширення фейкових новин могло вплинути на дуже невеликий розрив між двома кандидатами. Тоді це явище було відносно нове. Тепер усі звертають на нього увагу, впроваджуються як технологічні, так і політичні відповіді на нього. Тож в розмові про технології завжди потрібно уникати спокуси стверджувати, що речі завжди залишатимуться такими, якими вони є тепер.

— Моє наступне питання стосуватиметься не стільки соціальних медіа, скільки технологій в цілому. В лютому у впливовому американському виданні «Scientific American» вийшла стаття під заголовком Will Democracy Survive Big Data and Artificial Intelligence? Її автори стверджують, що розвиток цифрових технологій – це виклик для демократії. Адже ці технології можуть бути використані для масового стеження, контролю та маніпуляції. Крім того, соціальні медіа та пошукові системи створюють ефект так званих «інформаційних бульбашок», які звужують інформаційну картину світу і посилюють когнітивні упередження. Багато дослідників пов’язують з цим феномен постправди, що став «словом року» за версією Оксфордського словника. У відомому романі Дж. Орвелла «1984» описаний пристрій, який дозволяв державі стежити за людьми. Чи може таку функцію виконувати й Інтернет? Тобто чи поділяєте ви ці занепокоєння?

— Ви згадали Орвелла і його «1984». До слова, я тільки вчора прочитав роман Дейва Еггерса «Коло» (The Circle), який тепер також екранізований. Він переносить цю тему ще далі, на більш цифровий технологічний рівень. Дозвольте мені відповісти на кілька речей. Не збираюся коментувати концепцію «держави стеження», оскільки я цього питання не досліджував. Хоча зрозуміло, що більше у нас стає камер і що досконаліші технології розпізнавання зображень, то серйознішою це стає проблемою. Своєю чергою, я можу прокоментувати проблему інформаційних бульбашок.

Для початку важливо зрозуміти, що ми маємо на увазі під «інформаційними бульбашками». Звернімося до прикладу Сполучених Штатів. Під час мого дитинства у 1970-х в Америці були три головні телеканали. Ці канали були дуже незалежними і дуже популярними. Усі вони показували вечірні новини близько сьомої години вечора, їх дивилися 50 мільйонів людей. У цей період у вас були підстави стверджувати, що американці отримують більшість новин з однакових джерел.

Це була певна антитеза до інформаційних бульбашок. Однак ми не перейшли до соціальних медіа безпосередньо від неї. Їм передував досвід урізноманітнення інформації у формі кабельних телеканалів. Мій колега зі Стенфордського університету Маркус Прайор (Marcus Prior) написав чудову книгу, в якій проаналізував, як проліферація кабельних каналів істотно змінила те, як американці отримують новини. Відбуваються дві речі. Одна полягає в тому, що зненацька ми отримали канали, які весь час показують спорт, гольф або кулінарію. Тож людям, які не цікавляться політикою, більше не потрібно дивитися новини. Тепер вони можуть переглядати інші речі. Коли я був дитиною, о сьомій годині вечора по телевізору не було нічого, окрім новин. Тепер ви можете дивитися що завгодно. Але з розвитком кабельних телеканалів почали розвиватися також агентства упереджених новин, зокрема праве Fox News, якому останнім часом протистоїть зліва NBC. На цьому етапі у вас появилася велика кількість людей, яких цікавлять конкретні політичні інтерпретації, зокрема праві, і ці люди тепер мають змогу споживати лише новини з цим упередженим ухилом.

Тепер поговоримо про соціальні медіа. Соціальні медіа роблять cаме те, про що я говорив раніше, а саме дозволяють знаходити однодумців. Уявіть підлітка-гея, який живе в маленькому місті, в якому, як він собі думає, більше ніхто не приймає гомосексуальності. Така людина може почуватися неймовірно самотньою. Але за допомогою Інтернету ці підлітки-геї тепер можуть знаходити одне одного і формувати спільноти. Це дуже позитивна роль соціальних медіа. Але на їх місці може бути також особа з дуже екстремістськими поглядами, яка, наприклад, думає, що потрібно вислати всіх мусульман зі Сполучених Штатів. І вона також може знайти однодумців із такими самими поглядами і сформувати спільноту. В Інтернеті існує дуже багато місць, де ви можете знаходити однодумців і формувати спільноти, наприклад, Subreddits або 4chan.

З іншого боку, найбільша кількість людей в Інтернеті (це, звичайно, залежить від кожної країни; особливим винятком є Китай) є на Facebook. Приблизно 1,2 мільярда людей на планеті (один із п’яти) зареєстровані в цій соціальній мережі. Ви приєднуєтеся до Facebook або вирішуєте фоловити когось на Twitter не обов'язково з політичних причин. Основною мотивацією зазвичай є зацікавлення у підтриманні стосунків з родиною або друзями. Але ваші друзі постять інформацію про новини. Люди зі схожими поглядами схильні збиратися разом, тож якщо ви ліберал, ви, мабуть, бачитимете більше ліберальних новин у своїй стрічці, але водночас не бачитимете лише ліберальні новини, якщо, звісно, ви не заводити друзів лише на політичній основі. Тож Facebook може стати для вас джерелом альтернативної інформації. Людей непокоять алгоритми і те, чи Facebook штучно не підсилюватиме ваші переконання, встановивши, наприклад, що ви не любите консервативних новин, і не показуватиме їх у вашій стрічці. І це є проблемою. Але думаю, що, порівняно з кабельними новинами, де ви могли лише дивитися Fox News, на Facebook у вас значно більше шансів отримати альтернативну інформацію.

Ми провели дослідження в нашій лабораторії, проаналізувавши 150 мільйонів твітів від трьох мільйонів користувачів Twitter у Сполучених Штатах. Зокрема нас цікавило крос-ідеологічне поширення. У Сполучених Штатах воно відбувається. Якщо ви знаходитеся на ліберальній частині політичного спектру, то з більшою ймовірністю будете поширювати інформацію, яку отримуєте від інших лібералів. Якщо ж ви на консервативному боці, то будете поширювати інформацію, яку отримуєте від інших консерваторів. Але це не відношення один до одного. Відбувається також поширення інформації з протилежного боку спектру, яке особливо залежить від теми. Якщо тема більше політизована, крос-ідеологічне поширення зменшується. Якщо вона менше політизована, його стає більша кількість.

Але, знову ж таки, світ розвивається дуже швидко. Однією з тенденцій, про яку ми чули в Сполучених Штатах, був так званий великий «дефрендинґ» в контексті президентських виборів 2016 року. Я цього явища не вивчав і тому не знаю, якою мірою воно відбулося насправді, чи, можливо, воно відбулося тільки трохи, але люди багато про це говорять. Ці речі, звичайно, завжди можуть змінюватися. Наприклад, можуть з'являтися нові платформи. В Китаї WeChat наздоганяє Weibo або вже його обігнав. WeChat – це передусім сервіс обміну повідомленнями, а Weibo більше нагадує Twitter. WeChat дозволяє створювати спільноти, натомість Weibo має на меті поширювати інформацію до широкої аудиторії (так само, як Twitter). Така зміна платформи може мати суттєві наслідки. Якщо щось подібне ми побачимо в Сполучених Штатах – наприклад, дискусія про політику мігрує із Twitter на Reddit, то кількість такого крос-ідеологічного поширення може знизитися. Але я передусім хочу звернути увагу на те, що це складний феномен, в якому не існує однобічних залежностей.

— Президентські вибори у Франції стали, мабуть, найбільш обговорюваною політичною подією травня. Після «Брекзит» перемога єврооптиміста вселяє надію на збереження ЄС і ліберальних цінностей в міжнародній політиці. Проте посилення правих партій в країнах Європи також не можна недооцінювати. Чи не вважаєте ви, що зараз у світі відбувається зміна цінностей? І якщо так, то які наслідки це матиме для демократії?

— Так, звичайно, перемога Ле Пен у Франції на президентських виборах, за якою могла б настати перемога «Національного фронту» на парламентських виборах, потенційно були б загрозливими для Європейського Союзу. Той факт, що Ле Пен програла, я думаю, в короткій перспективі дуже сприятливий для Європейського Союзу. Щодо «Брекзит»... Європейський Союз колись існував без Сполученого Королівства, і я думаю, що він функціонуватиме без нього і надалі.

Однак актуальним є велике питання, яке полягає в тому, чи справді в суспільстві наростає розчарування традиційними партіями. Виглядає на те, що крайні праві мають найсильніші позиції, щоби скористатися з цього розчарування. Чи є зовнішня підтримка окремих із цих крайніх правих партій, а також координації їхньої діяльності між різними країнами? Я думаю, що відповідь «так». Чи означає це, що демократія приречена? Ні! Ви щойно бачили чудовий приклад Франції, де центристи підтримали кандидата, який не був представником мейнстримних партій, і який переміг представницю ультраправих, набравши аж дві третини голосів. Ми не бачили ситуацію, щоб ультраправі набрали дві третини голосів. В Сполучених Штатах Дональд Трамп висунув свою кандидатуру поза процесом основної номінації в Республіканській партії. Він боровся з шістнадцятьма іншими кандидатами, що свідчить про дуже погану координацію виборчого процесу серед республіканців. У результаті він програв народне голосування на кілька мільйонів голосів. Свою перемогу він завдячує Колеґії електорів – туманній процедурі непрямих виборів президента, яка історично існує в Сполучених Штатах. У випадку з «Брекзит» результат був дуже близький. Крім того, в людей були причини голосувати за «Брекзит», які не пов'язані з підтримкою правої ідеології. Також не можна забувати приклад Гайдера в Австрії й інші випадки, коли праві партії вже були при владі.

Чи відбувається щось системне у світі, а саме перерозподіл вартостей, який змушує людей відвертатися від традиційних партій і вірити, що еліти втратили зв’язок із потребами звичайних людей? Я думаю, що так. І, на моє переконання, є кілька основних причин цьому.

Однією з них стала реакція на економічну модернізацію. Історично економічна модернізація завжди зумовлювала політичні проблеми, але сьогодні кілька речей відбуваються одночасно. Це, насамперед, глобалізація та перенесення виробничих професій, які дозволяли людям без вищої освіти, передусім чоловікам, заробляти на життя й утримувати свої родини. Ці професії переходять до інших частин світу з дешевою робочою силою та заміняються професіями у сфері обслуговування. Також є величезний ефект автоматизації праці. Навіть якщо ви встановите торгові бар'єри і силою змусите заводи повернутися назад, вони однаково найматимуть на роботу набагато менше людей, ніж в минулому. Багато країн у північній півкулі відходять від ситуації, за якої велика кількість людей могла бути зайнята у виробничій сфері. Натомість швидкими темпами зростають інші сектори економіки, наприклад все, що пов'язане з ІТ, комп'ютерами, програмуванням, аналізом даних тощо. Розвиваються й інші сектори, наприклад сестринська справа. Але існують суспільні стереотипи проти того, щоби чоловіки ставали няньками, що стримує нормальний приплив робочої сили в цю сферу.

Я думаю, що ці процеси заторкнули, принаймні в Сполучених Штатах, певне покоління чоловіків. Найболючіше вони вдарили по старших переважно білих чоловіках без вищої освіти. Ми не очікуємо, що вона повториться в наступному поколінні, адже наступне покоління більше не розраховуватиме на цей тип професій і відповідно адаптується.

Іншою причиною є почуття на кшталт: «Я почуваюся чужинцем у власній країні», «Це більше не нагадує Францію». Вони особливо загострилися під впливом сирійської кризи, внаслідок якої до Європи прибула велика кількість арабів мусульман. Ці почуття стають живильним ґрунтом для політиків, які відчувають розчарування традиційними партіями і прагнуть перехопити їхніх виборців. Легко показати пальцем на Сирію та біженців, а також на такі інциденти, як випадок у Кельні новорічної ночі, коли біженці поводилися погано, хоча це був лише невеликий їх відсоток. Ці сили можуть однаково використовувати соціальні медіа для збільшення розголосу про ці ефекти. В Сполучених Штатах це питання не пов’язане з Сирією та біженцями, а стоїть дещо по-іншому. Ми входимо в історичний період, коли білі люди більше не будуть історично домінуючою більшістю населення у США.

Потреба в освіті також стала набагато більшою. Якщо ви маєте вищу освіту, а особливо науковий ступінь, то ви, як правило, будете непогано почуватися в цій новій економіці. Можна зробити висновки з досвіду посткомуністичних країн, в яких молоді було легше розвинути навички, необхідні для життя в ринковій економіці, натомість літнім людям це вдавалося набагато важче. І ви знову потрапляєте в ситуацію, у якій є переможці, які здатні скористатися ситуацією, і невдахи.

Усі ці чинники зумовлюють успіх крайніх правих партій і розчарування в традиційних центристських політичних силах. Але, знову ж таки, чи означає це, що громадяни почали масово відвертатися від демократії? Поки рано щось однозначно стверджувати. Якби Марін Ле Пен перемогла на виборах, у нас була б зовсім інша розмова. Я також думаю, що в Європі відбувається реакція на перемогу Трампа, хоча й не знаю, як це перевірити. Перші кілька місяців адміністрації Дональда Трампа були, м'яко кажучи, далекими від гладких. Мабуть, у Європі є люди, яким абстрактно й подобається ідея потрусити системою, але коли вони побачили хаос, який коїться у США і пов'язаний не стільки з ідеологією Трампа, скільки з його особистою ексцентричністю, то вони подумали: «Може, й не слід міняти все аж так радикально».

— Ви є одним із редакторів блогу Monkey Cage. Будь ласка, розкажіть нашим читачам про блог, його цілі, теми, які в ньому висвітлюються, а також, звичайно, про назву. Чому він називається «Monkey Cage» (мавпяча клітка)?

— Назва походить від відомого вислову політолога і журналіста Генрі Льюїса Менкена, який якось сказав: «Політика – це мистецтво керувати цирком зсередини мавпячої клітки». Ціль нашого блогу – ділитися результатами політичних досліджень із ширшою аудиторією. Ми пишемо про політологічні дослідження доступною мовою, щоб вони були зрозумілі людям, які цікавляться політикою, але не мають спеціалізованої вищої освіти або наукового ступеня, й тому можуть не орієнтуватися в методології та науковій термінології. Причина, чому ми це робили, полягала у відчутті, що блогосфера розширюється. Економісти – попри те, що їхня наука більше технічна – зуміли чудово засвоювати уроки зі своїх економічних досліджень, натомість політологи переважно говорять тільки між собою.

Тож ми намагалися це виправити, пишучи про політичні дослідження у значно доступніший спосіб. Намагаємося писати переважно про політичні дослідження, пов'язані з сучасними подіями. Наприклад, у нас недавно вийшла стаття Джона Керрі (John Carey), відомого дослідника виборчих систем і спеціаліста у сфері європейської політики, який писав про французькі вибори і постійно нагадував читачам: «Дивіться, всі говорять в медіа про вибори між Ле Пен і Макроном, але потрібно пам'ятати, що парламентські вибори у Франції також дуже важливі».

Ми публікуємо два головні типи статей. Перший тип можна коротко означити так: «Це відбувається у світі. Ось цікаві політологічні дослідження, які проливають на це світло і дозволяють зануритися в цю проблему глибше, аніж це дозволяє часто поверхневе висвітлення подій у ЗМІ». Другий тип – статті просвітницької тематики. Американський читач може нічого не знати про кримських татар. Ми розкажемо йому п'ять важливих речей про кримських татар або, наприклад, п'ять важливих речей про мирний план у Колумбії.

Основна ціль блогу – об'єднати сферу академічних досліджень та суспільство. Ми публікуємо статті політологів, які хочуть поділитися результатами своїх досліджень із ширшою аудиторією.

Блог знаходиться при виданні Washington Post. Спочатку ми були незалежними, але перемістилися до WP чотири роки тому, щоби збільшити відвідуваність. На жаль, нас досить важко знайти. Ви повинні зайти на сайт WP, клікнути на секцію з блогами і рухатися до самого низу. Врешті ви знайдете нас у політичній частині блогів.

Ми публікуємо в середньому 4–5 постів на день у будні, а також декілька постів на вихідних. Однак наші читачі можуть стежити за нами на Twitter та Facebook. Крім того, є змога отримувати оновлення від Washington Post, які регулярно пересилатимуть вам статті, які появилися протягом кількох останніх днів.

Ми дуже зацікавлені в тому, щоби серед наших читачів були політики, аналітики, журналісти, люди, які працюють з урядами. Наше завдання полягає в тому, щоби вони могли отримувати інформацію про результати досліджень у сфері соціальних наук, які інколи можуть тривати роками. Ми прагнемо надати їм цю інформацію прямо в руки і намагаємося писати про ці дослідження так, щоби кожен, хто цікавиться політикою, міг отримувати користь від висновків цих учених.

— Розкажіть про ваші майбутні наукові плани. Чи плануєте й надалі досліджувати пострадянські країни і, зокрема, Україну?

— Так, звичайно. Протягом усієї своєї кар'єри я досліджував політику пострадянських країн. Належу до ґенерації науковців, які закінчили університет у 1990-ті і першими почали досліджувати цей регіон після падіння комуністичних режимів. В «Тіні комунізму» ми проаналізували перші два десятиліття після розпаду СРСР. Тепер нас цікавить те, як змінилися установки, цінності та політична поведінка після світової фінансово-економічної кризи.

У мене є ще й інша лінія досліджень, яка стосується зв’язку між корупцією та електоральною поведінкою, зокрема те, як сприйняття корупції впливає на виборчі преференції. Нас цікавить, чому країни з низьким та високим рівнем корупції залишаються на цих рівнях корумпованості. Багато досліджень цієї специфіки здійснили економісти – переважно в рамках вивчення бюрократії. Ми ж намагаємося ввести на сцену політиків та виборців.

Я також планую надалі досліджувати соціальні медіа та політичну участь. Я є співдиректором лабораторії SMaPP (Social media and political participation), яка займається цими питаннями. Зокрема нас цікавить те, як громадяни використовують соціальні медіа для політичних цілей та як на це реагує влада. Тепер ці дослідження вийшли на новий рівень, адже в нас з’явилася можливість аналізувати великі масиви даних, які подають чудові дороговкази до того, чому люди поводяться і думають саме так, а не інакше. Це справді глобальний рівень аналізу. Крім того, нас цікавить зв’язок між онлайн та офлайн активністю в соціальних мережах, а також питання поширення фейкових новин, неправдивої інформації та маніпуляції у ЗМІ.

Розмовляв Євген Ланюк