Разом із добробутом у карпатські села проникає демон оновлення. Зібравши грошенят, ґазди поспішають зробити євроремонт, і замість автентики, дерева й красивих у своїй простоті речей з’являється пластиковий непотріб.    

​  

Коли відходять митці такого калібру — це завжди, наче грім з ясного неба.

  Українські Карпати зазвучали російською. Її раніше було чутно лише в сезон, а тепер постійно, бо сезон тепер цілорічний, без кінця й без початку. Українські Карпати рішуче увійшли в моду, до них їдуть.   «Женщина, почем вот эти ваши афины?» – «Афіни у Греції, в мене афини».   «А ваши рыжики?» – «То не рижики, пані, то лисички».   «А что такое зупа?».   «А кто такой банош?».  

 

КАМО ГРЯДЕШИ, ОСВІТО?      Ці роздуми адресовані насамперед освітянам, а також усім, кому не байдужа доля української школи, отже, доля майбутнього України. Упродовж року ми мляво обговорюємо проект закону про освіту, що його розглянула Верховна Рада в першому читанні 6 жовтня 2016 року. Ще до того суспільство подекуди реагувало на зміни у викладанні рідної мови та літератури у старшій школі, що проривалося на сторінки та в ефіри мас-медій.  

    А чи не писав я колись, що на Фейсбуку найбільше політологів, істориків та філологів? Щоправда, в лапках. Бо серед них невігласи переважають. А однак і вони мають свою думку. І замість того, щоб свою тупу думку носити в задній кишені, вилазять з нею на люди та ще й потрясають, аби видно було всім їхній безнадійний рівень тамбовського інтелекту.  

 

​   Уявлення про натхнення в мене складалося якось маятникоподібно: то нічого не вдається без натхнення, то натхнення взагалі перестає мати значення — головне просто змусити себе зробити заплановане. Врешті прийшло розуміння того, що певною доконечною необхідністю існування матерії натхнення є закулісна антиматерія — антинатхнення.  

  Існує такий міф, що українці дуже працьовиті. Трудящий, так би мовити, народ. Ані ВВП, ані рівень добробуту цю патріотичну казочку не підтверджують, та це не заважає нам і надалі самих себе обманювати.