Люблю я мовні срачі. Нічого з собою зробити не можу. Ні-ні, та й убгаю ще й своїх п’ять копійок, щоби було десять.   Бувало, вискоче якийсь пилип-з-конопель та й почне роздувати з лайна бульку. Дивись – уже та булька як баня Троіцкава сабора. Росте, росте, бо й інші дмухачі підбігають і свої пуки додають. Так вони з мухи й слона напукають.  

​   Немов свідок повільної смерті найрідніших, спостерігаю, як магма мовної проблеми пробивається з надр свідомості і виливається у публічний простір, ризикуючи спалити дерев’яні конструкції нашої незалежності.   Я мовчав з цього приводу усі 26 років нашого вільного життя. Хоча діяв і жив так, ніби ця проблема для мене найголовніша.  

  Протягом останнього тижня мене так часто ставили через кому поруч із Тарасом Прохаськом, що я знову змушений вдаватися до пояснень очевидного (заняття, яке потроху починає визначати ледь не сенс мого існування – принаймні тут, на батьківщині).  

  Президент України – країни, в якій я живу і громадянином якої є, нещодавно налічив сто сорок чотири здійснені ним реформи: цифра, яка вражає. Але що вона означає?  

​  

   

  2017 рік. В Україні триває другий термін президента Віктора Януковича. Президент дотримав своєї передвиборчої обіцянки і надав російській мові статусу другої державної. Українська домінує лише в кількох західних областях. На решті території нею спілкується тільки частина інтелігенції і мешканці сіл — суржиком. Окрім 2,5 тис. пам’ятників Леніну, комуністи недавно відкрили пам’ятник Сталіну, який тепер цілодобово охороняє міліція.  

    Щойно я висловив на Фейсбуку свою думку про зйомки фільму «Шляхетні волоцюги», почалися гарячі дискусії і скандали.