До його письма не доводиться пристосовуватись, не доводиться робити зусилля, щоб синхронізувати себе з його ритмом, з логікою викладу. Читач піддається його письму, навіть цього не зауваживши, з перших речень. Той випадок, коли слова і звороти, художні засоби і складні конструкції змінюють свою природу, перетворюючись на навколишнє середовище, яке наростає навколо тебе, на матерію, що розгортається поволі й ретельно, матерію, складки й прим'ятості, переплетіння ниток якої відчутні на дотик.
Це приклад горизонтальної прози, в якій важливий не так сюжет, як вистеляння внутрішньої порожнечі або вистеляння дійсності, що розчаровує і не задовільняє, підміна цієї нікудишньої дійсності деталізованою, інтенсивною фантазією, яка притягує, зачаровує, гіпнотизує. Тут немає неважливих деталей, неважливих подробиць, бо саме їхня множина і творить цей світ, усі світи Юрія Косача, і в ранніх новелах, і в п'єсах, і в історичних оповіданнях, і романах: стугоніння соків у лісових травах, потріскування полум'я свічок, брокат жару на обличчях співрозмовників, “кремовий колір сорочки й на тім'ї ледь-ледь видний промінь лисини”, “щурячі обличчя патерів відбивались мерлецькою блідістю у свічадах, і з парку, де знечев'я задріботів дощ по листві, війнуло злючою старістю”. Можна нічого спеціально не вибирати, цитувати цілими творами. Цю прозу хочеться промовляти, хочеться читати вголос. Вона ніби створена для того, щоб несподівано по-новому пригадати собі красу і пластичність української мови, її надзвичайні можливості, її діапазони, її природність і повноту її спроможностей.
Повнокровність і цілісність прози Косача, її гнучкість і пружність натякають, що автор, цілком імовірно, писав не заради обов'язку чи місії, не для виховання інших, не з надзавданням, а для власної насолоди й наповнення. Може, письмо було для нього чимось таким, чим здатна стати для людини алкогольна чи сексуальна залежність: пристрастю, що водночас дозволяє розсунути межі, набути розмаху, злетіти над незугарним життям — але також не дає остаточно насититись, не дозволяє віднайти рівновагу. Невідомо, як було у випадку Косача: чи розхитувала творчість його неспокійну натуру (“...його носило по всіх усюдах, і ніколи не знати було, звідки саме тепер він спаде на вашу голову”, писав про Косача Юрій Шерех), чи бодай трохи пригальмовувала і втишувала внутрішні конфлікти, суперечливі пориви. Чи сама собою творчість може нести руйнацію, деструкцію — чи визначальною у деструкції є вдача людини, її ставлення до творчості і до світу, в який вона спрямовує власну творчість, її очікування від цього світу, її прагнення зайняти в цьому світі місце, яке вона для себе визначила у своїх фантазіях?
Чи обов'язково, досягнувши більшої свободи у творчості, обійшовши обмеження, розширивши межі можливостей — опинитись перед розмитістю меж у повсякденному житті, у зв'язках з людьми, позбутися навіть тих заборон і гальм, які цілком придались би для власного спокою і підтримування стосунків? Чи можна відмежовувати одну сферу від іншої? Чи можна уникнути того, що за свободу у самовираженні, за майстерність доведеться віддати певну ціну? Чим варто заплатити в такому разі: обмеженнями у творчості — чи збереженням образу, прийнятнішого соціально? І чи взагалі здатна людина свідомо здійснити вибір на кшталт цього, наскільки здатна вона усвідомлювати такий вибір?
Життя і складна постать Юрія Косача не менш привабливі, ніж його творчість. Він із тих письменників, кого уявляєш яскраво і чітко, як і його персонажів, хто чарує і дратує, обурює і вабить, кого хочеться розгадати, спробувати зрозуміти, за ким хотілось би спостерігати. Уявляєш, як легко завойовував він симпатії незнайомців із його блискучою ерудицією і освітою, з плинним знанням кількох мов і обізнаністю в багатьох сферах — і як гірко і глибоко розчаровував тих, кому ставав ближчим. Як умів подавати себе, яким цікавим був співрозмовником й уважним слухачем, дотепним у жартах і запальним у суперечках, нестерпним у нав'язливих станах, непередбачуваним у вчинках. Як він розумівся на вині і на фасонах одягу, які носив капелюхи, як покидав тих, до кого прив'язувався і хто прив'язувався до нього, як почувався самотнім і зрадженим, зраджуючи й покидаючи.
Надзвичайно спокусливий образ — такі герої мають значну популярність в сучасній культурі: всі ці серіальні священики й папи римські з їхніми вибриками і слабкостями, авантюристи й злодюжки з їхніми зворушливими людськими душами, неприкаяні і геніальні.
В житті Юрія Косача було навіть більше, ніж треба для хорошої історії. Тягар і багаж роду Косачів-Драгоманових, чудова освіта, заангажованість у радикальному націоналістичному русі, ув'язнення, співпраця з нацистами, подорожі, приємне життя, любовні романи, дрібні крадіжки, шахрайство, концтабір, багато творчості, багато плідної праці, втечі, вигнанство, життя в чужих країнах, скандали, поневіряння, добування золота на Алясці, бомжування, загравання з радянською владою, небезпечні зв'язки, сумнівні коханки, самотність, любов, розчарування, порожнеча, забуття.
Як найкращий літературний твір, його особистість перебувала в постійному конфлікті. Будь-яка теза вимагала негайної антитези. І в цьому, можливо, був один із виявів Косачевої складної послідовності. “Заворожений химерою своєї жаги”, як головний герой роману “Володарка Понтиди” Юрій Рославець, закоханий в авантюристку й імовірну королеву України княжну Дараган, Юрій Косач руйнував межі і створював світи. І цього більш ніж достатньо, щоб про нього багато думати.
[див. зразок прози Юрія Косача — "Рубікон Хмельницького" з "Краківських вістей" 1941-42 рр. — Z]