Хочеться, щоби діти — випускники шкіл, які з таким завзяттям готувалися до тестових завдань ЗНО, знайшли себе, реалізували. Ні, не в університетах, це очевидно, та й університетів і студентів у нас не бракує — а потім, на ринку праці. Бо конкуренція буде шалена; конкуренція буде така, що до нас в Україну потягнуться навіть поляки «ябка й трускавки збирати», що вже казати про Африку, Азію і весь колишній «братній Союз». Рівень зарплат у нас буде вищий у рази. В медсестер, лікарів, будівельників, водіїв, учителів та навіть лісорубів і комбайнерів. Звичайно, продуктивність праці українців зросте настільки, що ми доженемо не тільки Європу, від якої відставали в чотири рази, а навіть Америку, де відставання аж в шість разів.
Ну, хочеться помріяти, наче ми стали настільки заможними, що заробітчани і всі, хто виїхав, не змігши реалізуватися тут, повернулися додому; і вже не ми, а на нас гарують гастарбайтери з інших країн. Ліс рубають і нафту видобувають росіяни, «на плантаціях» — поляки і шведи, будують португальці з іспанцями, на заводах — чехи з словаками, за старими і немічними по лікарнях і госпісах доглядають італійці і греки. А турки... от турки і зараз у Львові дороги кладуть.
Тобто Україна стане економічно успішною настільки, що вже не буде випрошувати в когось гроші, а сама позичатиме — як було, наприклад, із Бразилією і МВФ; і зброю сучасну зможе купити, власну — і нові танки, і чужу, як не така вже й багата Грузія купила ракети для ППО у Франції. І перейматися наша влада й бізнес будуть радше інвесторами, а не банальними туристами, витрачаючи шалені гроші на два Євробачення чи Євро-2012 так, ніби ніхто не помітив наших доріг, будинків і всього іншого. Мексика провела олімпіаду і два світових чемпіонати з футболу, мундіалі — це наймасовіші події у світі; але Мексика так і не стала такою економічно привабливою, як Канада. Відповідно, і рівень життя.
Очевидно, що успішна країна — це не тільки економіка й армія, тому і в науці, і в культурі, які отримають потужне фінансування, відбудуться раніше небачені речі, чудові перетворення. Діти наших партійних бонз, нащадки олігархів будуть учитись у вітчизняних вузах, бо це престижно. Книжки укрсучліту стануть цікавіші, ніж передмови до них. Фільми наші опиняться на вершині рейтингу глядацьких симпатій, витісняючи звідти навіть сам Голлівуд — як це було в Польщі, коли «Огнєм і мєчем» переміг у прокаті «Титанік». А теле- і радіоефір окупує україномовний продукт: телесеріали, телепрограми, популярна музика, а не тільки випуски новин і реклама. Тож водії, таксисти, спортсмени, хулігани і важкі підлітки, та навіть на зоні будуть слухають український шансон, рок, фолк, панк чи хіп-хоп.
Ну хочеться помріяти, хочеться заглянути в майбутнє, бо якось не виходить у нас з теперішнім часом. Буксуємо, якщо бути дуже політично коректним. Хоча рецепти побудови успішної країни і шляхи виходу з кризи — вони ж відомі й випробувані не раз і не одною країною. Незалежні та чесні суди, вільні вибори, непідконтрольні ні владі, ні олігархам медіа, ринкова економіка. Плюс функціональна прозора політична система, ротація влади, контроль її гілок, конкуренція між ними. І не можна сказати, що нічого не робиться з цього — робиться, але неймовірно повільно і мало, прориву немає. Більше шоу і самореклами. Арешти на камеру, бо в парламенті час звітувати; дорогу асфальтують, бо прем’єр приїхав. Результатів немає.
Можливо, проблема нашого повільного поступу ще й у тому, що крім писаних, формальних рецептів і правил, є ще й неписані, порушення і невиконання яких не призводить до кримінальної відповідальності, але руйнує репутацію і, відповідно, кар’єру політиків (мова про Захід), змушує їх іти у відставку і навіть спричиняє — свіжий випадок у Південній Кореї — імпічменту Наприклад, не брати на державну службу й не просувати по ній кумів, сватів, братів, синів, коханок, тобто рідню і добрих знайомих, колег, коліжанок, на чому і погоріла президент Кореї. Не шикувати багатством, особливо в бідній країні — й особливо коли у ній війна. Про жлобські декларації нашої верхівки всі знають, а купувати третю машину за чотири мільйони, коли в гаражі дві не дешевші, і користуватися при цьому службовим авто... Ну і що, що теперішній депутат колись була бізнес-вумен — віддай гроші на армію, стань волонтером. А мільйонні квартири, коли і так є власне житло в Києві, і то не одна — дві квартири. Отримання матеріальної допомоги, лікарняних, інших подачок від держави мільйонерами депутатами, міністрами, суддями. А про всі ці пільги — житло, транспорт, медобслуговування і мови немає, але верх цинізму — це виписувати самому собі премій під сотню тисяч, маючи такі оклади.
У 2016 з держбюджету на преміювання пішло 6,5 млн гривень. Найбільші премії отримали керівники уряду, парламенту й Адміністрації президента. Не воююча армія, де кожен день втрати, поранені — ні. 2,3 мільйони, кожна третя гривня, пішла на відзнаки керівників Генеральної прокуратури. А рекордсменом 2016 року, з сумою 144,5 тис. гривень, за даними УП, став керівник спеціалізованої антикорупційної прокуратури. У таких випадках треба писати «без коментарів». І той факт, що керівник НАБУ Артем Ситник — єдиний, хто не взяв собі трохи грошей з бюджету, то це той виняток із загального оправила, що його і підтверджує. І все це законно: тобто якою б не була сума преміювання, антикорупційні органи не знайдуть тут порушень законодавства, бо д—ля держслужбовців у нас і далі діє норма, що розмір премії визначає керівник. А якихось чітких критеріїв у нормативних документах не передбачено, все на власний розсуд, а чесніше — жадібність. А наверху у нас, за рідкісним винятком, не шляхта з кодексом честі, а гопота, для якої навіть десять заповідей нічого не означають, бо поклоняються вони тільки золотому тельцю.
Залишається тільки війна і спорт — не командні види, а одиночки, де ми, Україна, представлені на найвищому, на світовому рівні. Тут неважливо, чи ти когось знав, не знав, спав, не спала, пив, не пив, діти з ним хрестив, в армії разом служив, в бані чи на зоні сидів, дав сотню інтерв’ю на камеру чи у пресі — тут треба бігти, плисти, стрибати, кидати, вийти в ринг і тримати удар, боксувати чи відбивати тенісний м’яч — на очах мільйонної публіки. І є правила чесної гри, і є дискваліфікація. А на війні... На війні це все набагато простіше й страшніше. Там є перемога або підступ, поразка і смерть.
21.06.2017