Толстой би плакав

КАМО ГРЯДЕШИ, ОСВІТО?

Ці роздуми адресовані насамперед освітянам, а також усім, кому не байдужа доля української школи, отже, доля майбутнього України. Упродовж року ми мляво обговорюємо проект закону про освіту, що його розглянула Верховна Рада в першому читанні 6 жовтня 2016 року. Ще до того суспільство подекуди реагувало на зміни у викладанні рідної мови та літератури у старшій школі, що проривалося на сторінки та в ефіри мас-медій.

Стверджувати в цілому, що переформатування освіти викликало в нас шквал емоцій, буде перебільшенням. Окрім кількох епатажних людей, по суті, ніхто особливо не дискутував з авторами проекту закону – ані вчителі, ані вчені, ані учні. Більше того, сподіватися на чисельну реакцію громади на освітню реформу годі. Адже минули ті часи, коли доярки в пресі засуджували, до прикладу, роман Оксани Забужко, що був уперше виданий 20 років тому. І смішно, і дивно було тоді з тих реакцій (однією з «доярок» була і я, грішна, до речі). Але зараз не про це: сьогодні не те що дояркам, а навіть фахівцям «від» чи то ліньки рот відкривати, чи нема коли, чи просто всім все «по фігаро».

Тому я насмілюся пригадати детальніше суть освітніх обговорень: а раптом, раптом комусь із учителів, учених, письменників спаде на думку щось сутнісне й раціональне? Адже, окрім багатьох методично-дидактично-ідеологічних перетворень, майбутній закон призведе до суттєвих змін у гуманітарному сегменті освіти. На ці зміни упродовж багатьох років «уповали» небайдужі – як на оплот того, що національна ідея отримає нарешті вагоме освітнє підґрунтя.

І що ж? По-перше, реформа середньої та старшої школи передбачає злиття уроків української літератури та світової. Іншими словами, урок української літератури стає частиною уроку літератури світової. Ще точніше: предмет української літератури як такої зникає зі шкільної програми. Мовляв, школа не буде навантажувати учнів мертвими знаннями й інформацією, натомість діти повинні оволодіти компетентностями, що практично наблизять їх до життя, соціалізують і, насамкінець, зроблять успішними. Компетенція аналізувати текст – це не те саме, що знання біографії письменника та його історичної епохи. Врешті, пощо аналізувати «заунивну» рідну класику, якщо поруч велика світова? Тут ставимо дрібні три крапки, за якими читач легко відчитає красномовну деталь. І про неї пізніше.  

Але чи не парадоксально на тлі сказаного вище виселяти зі школи «душу» України, як багато хто з освітян називає урок української літератури? Бо де ж іще, як не на уроках рідної словесності, пояснять, а що ж таке українськість? Звичайно, добре було би й явищами матеріальних досягнень демонструвати національну окремішність, а не тільки музейними експонатами, не тільки літературою, але це довга тема, довга велика розмова, і до неї повернемось так чи інакше в іншій статті.

Якщо цю дискусію про уроки української літератури окреслити пунктирно, то дискутанти поділилися на два табори: одні – за внесення програми української літератури в програму світової, інші – проти цього й за те, щоби українську літературу в школі й надалі викладали як окремий предмет, що має виняткове виховне й патріотичне значення для духовного формування майбутніх українських громадян. У першому таборі – літературознавець і методист Григорій Клочек, другий представляє учитель-методист Ганна Токмань. Усі цікаві можуть за тегами в Інтернеті легко вийти на суть дискусії в деталях.

А висновок? Добре було би зберегти урок рідної літератури як окремий предмет (позиція Ганни Токмань), але видозмінити його відповідно до стандартів епохи постмодернізму. Що це означає? Звертати на уроках більше уваги на форму літературного твору, на засоби художньої образності, на те, як письменник відповідно до своєї індивідуальності зі звичайного повсякденного слова творить образ, що вражає наші почуття й емоції. Більше говорити про самого письменника, деталі його біографії, що становлять «психологію творчості», врешті, дослівно окреслювати живий образ, портрет автора: ось, діти, відчиняються двері нашого класу і входить Тарас Шевченко, опишіть його: очі, статуру, одіж. І постане в уяві дітей Тарас у костюмі денді перед відвіданням спектаклю з Марією Тальоні, видатною балериною, кремезний вогненно-рудий Франко з бірюзовими очима, дрібний Микола Хвильовий з чорною шевелюрою, схожий на Чарлі Чапліна... А далі запитання: де ви про це прочитали?

Окремо слід сказати про викладання в школі основ літературно-мистецьких стилів, незважаючи на те, що поняття стилю та методу в літературі має надзвичайно різноманітні та неоднозначні трактування. Іншими словами, література узагальнено повинна постати в уяві учня як частина відповідної епохи, включно зі світоглядними основами та мистецькими вподобаннями відповідного часу. Мовляв, мистецтво слова має свою модну в різні епохи поставу, як дама, яка в одному столітті соромливо кутається в хутро, а в іншому – ризиковано оголюється. І на це є цілий комплекс історико-культурних причин.

Література як мистецтво повинна превалювати на уроках у школі, адже годі сьогодні дівчат виховувати на прикладі «Марусі» Квітки-Основ'яненка. Хоча аналізувати цей твір з допомогою скальпелю гендерного аналізу можна й треба.

А от біографії письменників-мучеників за слово, особливо в епоху Петра-Катерини та гетьмана Калнишевського, «розстрільний календар» потрібно вивчати в деталях і нюансах. Розшифровувати в історичній конкретиці Шевченкове «минулося – не вернеться» та «минулу славу», яку Кобзар прославляє-оплакує у своїх геніальних рядках. Оце й буде виховання та формування молодого покоління на тому, що нас із росіянами навіки роз’єднує. Справді, нічого ж нового у цьому світі...

Війна без оголошення, найпідліша та найпідступніша від усіх попередніх, що їх провадить Росія проти України, сьогодні всіх нас зробила правими патріотами, позбавила того «загальнолюдського», «загальноєвропейського», на чому виїмково паразитує режим Путіна. З цієї категорії – поняття прав нацменшин, що його на всі боки мусують «работнічкі ФСБ», яких, як ми знаємо й не сумніваємося, в українській освіті не бракує.  

Окремо кілька слів про викладання світової літератури. Хто не знає, тому пригадаємо: програма цього предмету містить велику кількість російських авторів: Пушкін, Достоєвський, Толстой... Якою мовою все це буде звучати в українській школі? Ще вчора освітяни журилися, що російську мову перестали вивчати в школі як обов’язковий предмет, як мову цієї великої літератури. Сьогодні я би поставила вимогу: з російської літератури вивчати в школі тільки те, що існує в українських перекладах. Щоправда, наших перекладів російської романістики надто мало через логіку «і так понятно», що панувала в усі часи. Нарешті настала пора такої логіки позбутися. Оскільки переклад – це завжди певною мірою перепрочитання, то ВЕЛИКА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА може зробити унікальну послугу російській – відчистити її, наскільки можливо, від великодержавного шовінізму способом перекладу українською.

Особливу роль тут може зіграти кінематограф. Уявіть собі українську шляхтянку Анну Кареніну. Толстой би плакав.

Отже, демаркаційна лінія в освіті можлива. Це основа ментального відмежування від ностальгійної радянізованої пост-епохи – епохи примар, епохи «в нікуди», яка все ще загниває й ніяк не зігниє на сході. Зацікавлені, не дрімаймо!