Коли відходять митці такого калібру — це завжди, наче грім з ясного неба.
З Польщі прийшла сумна звістка — цей світ залишив Януш Ґловацький. Драматург, кіносценарист, прозаїк, постать для поляків більш ніж культова. Письменник, якого в грудні 1981-го воєнний стан, запроваджений в ПНР генералом Ярузельським, застав у Лондоні (там саме ставили його п'єсу “Попелюха”) і подальші шляхи якого лежали вже далі, на захід, до США. Письменник, який, прибувши до Америки, створив там свої прекрасні п'єси “Антигона у Нью-Йорку”, “Полювання на тарганів”, “Четверта сестра” — п'єси, що підкорили сцени не лише Бродвею. Географія постановок драматургії Ґловацького обширна аж до екзотичності — не тільки Париж і Варшава, а й, скажімо, Пріштина, Стамбул чи Тайбей, той, що на Тайвані. При тому, що на китайську сцену європейська п'єса потрапляє в середньому одна на десять років. Літературні нагороди, визнання, слава і пошана прийшли до Ґловацького не посмертно, він пізнав насолоду визнання іще за життя.
Ґловацький був великим, і йому щастило на відповідних партнерів. Уже згадану постановку “Попелюхи” в Лондоні здійснював Денні Бойл, той самий, котрий пізніше зняв “На голці” та “Мільйонера з нетрів”. У американських постановках п'єс Ґловацького грали Крістофер Вокен та Малькольм МакДауел, у французьких — Жан-Луї Трентіньян. Дружба з Артуром Міллером і Романом Поланським, постановки у кількох десятках країн і популярність у рідній Польщі не змінили суті особистості Ґловацького — все та ж сама мудра іронія, глибоке осмислення кожного факту, кожної події, чутливість, людяність, увага до малого, дрібного, упослідженого. І водночас — гідність, яка виключає будь-яке сюсюкання, сльозливе замилування.
В Україні творчість Януша Ґловацького знана також — п'єси ставили на сценах академічних театрів Києва і Харкова, аматорські колективи Луцька й Рівного теж зверталися до його текстів. Автобіографічний роман “З голови” і дві збірки драматургії вийшли друком у перекладах автора цих рядків. Постановка “Четвертої сестри” в Київському Молодому театрі, здійснена Станіславом Мойсеєвим десять років тому, зібрала небувалий врожай призів-пекторалей і повні зали глядачів, переваливши минулої осені вже за сотню показів. Януш бував і у Києві, на прем'єрі, й на презентації роману, і у Львові, на Форумі видавців. Його дружина — Олена Леоненко-Ґловацька, народжена у Києві, знана в Польщі співачка й актриса, щедро ділилася з Янушем своєю батьківщиною — і драматург вбирав Україну, приймав її, як частинку свого великого світу.
Наше з Ґловацьким знайомство тривало понад десять років, і щоразу під час спілкування — чи у Варшаві, чи в Києві, Львові, Харкові вражала його безпосередність, щира, не награна. Він чудово знав не лише світову, а й російську класику, неоднораз вражаючи мене, випускника московського Літінституту, своїм глибоким, незвичайним розумінням Чехова чи Достоєвського. Іронія і навіть сарказм не були для нього самодостатніми, за цим стояла любов, приязнь до людини, до кожної людини. Хтось із польських письменників зауважив, що Януш Ґловацький має “усмішку Джоконди” ,— і справді, попри його добру й оптимістичну вдачу, важко уявити Януша в стані абсолютних веселощів — навіть усміхаючись, він тамував у куточках очей серйозність, замисленість. Популярний до неймовірності (якось трапилося пройтися з ним вулицею Новий Світ у Варшаві, коли чи не кожен зустрічний озирався, або вклонявся, або просто усміхався до нього), Януш не був ані зверхнім, ані відстороненим, уважно вислуховував співрозмовника й намагався відповісти максимально вичерпно і доброзичливо.
В одному з інтерв'ю “Ґазеті Виборчій”, відповідаючи на питання про вже згадану вище київську постановку “Четвертої сестри”, Ґловацький переказав одну деталь, зауважену ним із зали: коли похмільний Ґенерал у виконанні Станіслава Боклана шукав десь приховану в квартирі останню пляшку, це виглядало так переконливо, що хтось із глядачів, не витримавши, гукнув до актора: “За холодильником подивися!” Янушеві це нагадало інший випадок — як під час демонстрації фільму “Дитя Розмарі” глядачі кричали до екрану “Не пий!”, в епізоді, де героїні саме пропонували якесь магічне пійло. Мабуть, це і є справжньою силою мистецтва — переконати глядача в правдивості того, що відбувається...
Януш Ґловацький відійшов. Але залишилися його п'єси. І сам автор, розлитий у своїх персонажах, виписаних з любов'ю і співчуттям, назавжди залишиться з нами, промовляючи такі прості й мудрі істини вустами акторів, різними мовами світу. В тому числі й українською.
Вічна пам'ять тобі, прекрасний Майстре!
20.08.2017