Вони йшли вулицею ліниво і перевальцем. Двоє дебелих чолов'яг і троє огрядних жінок середнього віку. Погляди самовпевнені і знуджені, погляди вдавано бувалих, як демонстрація того, що їх тут нічим не здивуєш. Не тому, що це неможливо, а тому, що вони в цьому нізащо не зізнаються. Голоси їхні гучні і антипривітні. З нотками бутафорної авторитетності й беззаперечної правоти, як в італійців. Тільки італійці говорять естетично і зі смаком, тут же навпаки. Не треба бути особливо кмітливим, аби здогадатися, звідки ці люди. Перші ж зрозумілі слова, які долинають від них, підтверджують здогад: “Да чьо ви ноєтє пастаянна, бл...ть?! Водкі, да водкі!..”
З одного боку, тема поведінки російських туристів за кордоном вже стала моветоном в поважному товаристві. Адже що нового можна сказати про мешканців десятка найбільших російських міст, середнього чи вищого класу, які можуть собі дозволити подорожувати по Європі? Про їхні однаково злі та пихаті обличчя з викличними ворожими поглядами?
А з іншого — поведінка “руссо турісто” настільки показова і шокуюча, що не втрачає актуальності попри всю заяложеність теми. Бо навіть у найтихішому болгарському селі обов’язково почуєте слово “бл...ть”. Гучний російський матюк, як неодмінний атрибут російськості, супроводжуватиме на вулицях, в готелі, на пляжі і навіть за буями у морській воді.
Контраст між поведінкою європейців і росіян виразно унаявнює відмінність світів. Часто настільки жорстко, що аж неправдоподібно. Це як російська пропаганда — аж не віриться, що буває така нахабність. Хуцпа! — як би сказали Микола Рябчук з Оксаною Забужко.
Малий років семи бігав, сміючись і лементуючи, навколо столу, вимахуючи патиком. Хвилину тому він намагався збити ним гніздо ластівок під стелею літньої веранди ресторану... Батьки вдоволено за цим спостерігали. Та враз хлопчик перечепився за ніжку столу, який продзвенів посудом, але втримався на ногах, продовживши сміятися. Батько різко ловить його за руку, притягує до себе і видушує йому в лице: “Смєшно? Смєшно, бл...ть?”.
Внутрішня злість, яка агресивно і вульгарно виривається назовні покаліченою мовою, грубість та безцеремонність, лайка у стосунках між своїми ж, близькими та рідними, — це і є “рускій мір”, його побут. Він не обмежується територією країни походження. Він постсовковий, заразний і живучий.
А загляньте, наприклад, на польські форумні сайти. Вас здивує: поляки пишуть майже без помилок і матюків. У них немає в’їдливого суржику і настільки масштабних мовних бентег. Видно, що поляки люблять свою мову.
В комедії Юліуша Махульського про пошуки вкраденої "Дами з горностаєм" Леонардо да Вінчі один з детективів постійно називає великого художника “Вінчі”. І коли напарник запитав його чому — той відповів: а я що, росіянин якийсь, щоб казати “да”. Звичайне польське кіно, з внутрішнім контекстом, побутова розмова. Зразок того, як наші західні сусіди дистанціюються від наших сусідів східних — аби навіть словом не асоціюватися з ними.
Зразок хіміотерапії від метастаз “руского міра”.
16.08.2017