Існує такий міф, що українці дуже працьовиті. Трудящий, так би мовити, народ. Ані ВВП, ані рівень добробуту цю патріотичну казочку не підтверджують, та це не заважає нам і надалі самих себе обманювати.
Якби ж лише політики з різноманітних екранів і майданчиків розхвалювали українців! Ні, всілякі «Українські прориви» й маячня про азійських тигрів не народжуються десь там, нагорі – вони виникають знизу. У маршрутках, у черзі, за великоднім столом. Мовляв, ми багатюща країна – така земля, такі ресурси! – але живемо погано. І народ у нас працьовитий, таких у Європі більше нема, але свою країну побудувати нам важкувато. То нас ті обкрадають, то інші снують проти нас змови, а ще треті нападають відкрито, йдуть проти нас війною, щоб зупинити перед неймовірним ривком. Проблема завжди зовні, не в нас. А якби не та зовнішня проблема, то ми б уже зажили.
Третина країни – економісти й юристи, а якраз із законністю й розвитком господарки у нас найбільші проблеми. Зв’язку між цим не помічаєте? Адже йдеться не так про роботу, як про її якість. І про відомий ще зі школи ккд – коефіцієнт корисної дії. Бо можна працювати багато, навіть цілодобово, а хосен з того – жодний.
Заводи, фабрики й цехи на Закарпатті вже почали довозити на роботу людей із віддалених гірських сіл. Вакансій – безліч, але мало хто хоче працювати. Чимало людей – і серед них найбільш кваліфіковані – виїхали працювати на заробітки. Ті, що залишилися, байдикують, стоять на обліку в центрах зайнятості, живуть за надіслані заробітчанином з-за кордону гроші і так далі. А за «таку малу зарплату», що її пропонують підприємства, навіть пальцем об палець не готові вдарити. Всі скаржаться на малі зарплати, але ніхто чесно не оцінює власної кваліфікованості.
Бо ж що б там не говорили, а робота в Україні є, тож охочий заробити може і дістати нормальні гроші, і кар’єру збудувати. Біда в тім, що мало охочих. Є в мого друга Василя в Чернівцях невеличка кав’ярня. Якось їздили ми з Василем місяць машиною по Україні, і я помітив, що він часто дивиться якісь трансляції в телефоні. Виявилося, що в кав’ярні у нього встановлено відеокамери. Параноїк, подумав я спочатку. Але виявилося, що камера мусить бути – і не лише проти крадіжок, а проти ліні. Камеру встановлено над мийкою, в якій громадиться брудний посуд. Без камери його б не спішили мити. Та все одно після повернення Василь із жалем запримітив, що частина постійних клієнтів уже до нього не ходять. Причина? Замість 8 грамів кави бариста засипав 5, і виходила бурда. Зате на кожних двох кавах він заробляв собі на третю, щоб продати обіч каси. Кльовий винахід, бізнес-підхід!
І це при тому, що Василь усім розповідає: має забагато праці, тож шукає адміністратора, який би тою кав’ярнею керував. Повністю: набирав персонал, здійснював закупки, стежив за сервісом, лічив виручку і теде. Тобто потенційно будь-хто з офіціантів міг би зробити стрімку кар’єру – і стати керівником закладу. Але ніхто не зробив – бо для цього потрібна старанність, чесність, нелипкі руки, пунктуальність, працьовитість. Нема таких.
Є лише охочі швидко заробити, хай навіть обманним шляхом. Минулого тижня мав я гостів з Польщі – і одна з них зайшла в центрі Ужгорода у перукарню. За те, що називається «укладкою», заплатила 300 гривень. А реальна ціна – 70-100. Чому її надурили? Бо іноземка. Раніше я думав, що так лише таксисти поводяться, але виявилося, що тренд масовий.
Знайти в місті майстра для ремонту помешкання – майже нереально. Черги! Якщо непитущий, та ще й не дере втридорога, то записуватися треба за кілька місяців. Є й інші «майстри», але вони крастимуть матеріали, виходитимуть на безкінечні перекури і розпиватимуть алкоголь. Працьовиті, нічого не скажеш.
Минулого тижня на Z був цікавий матеріал про «какономіку» ‒ коли люди погоджуються на низькоякісний обмін. Ви погано відремонтуєте мені кімнату, але за ті гроші, які я вам плачу, кращого й не варто очікувати. Зарплатня маленька, але на роботі можете сидіти за комп’ютером і грати в танки. Маршрутка дешева, але в ній немає кондиціонера, а колеса час від часу просто відпадають.
Гійом Левассер де Боплан писав в «Описі України» (1660) про лінощі тутешнього люду: «Не знаю також серед християнських народів тих, хто б так мало дбав про завтрашній день. (…) Вони беруться до роботи лише тоді, коли притискає їх біда чи не мають за що купити найнеобхідніше. Тож краще підуть позичити все, що їм треба, у своїх сусідів турків, аніж докладуть зусиль це здобути. З них досить, коли мають що з’їсти й випити». Чи щось змінилося? Хіба сусіди, в яких зичимо.
Так і живемо: є охочі заробити, нема бажаючих працювати.
08.08.2017