Зіграти на випередження

​

Як ви думаєте, що простіше — скосити траву в місті або, як варіант, висадити на клумбі тисячу троянд (Донецьк), в центрі квіти в вазонах на стовпах, відкрити / відновити фонтан, знести / поставити / переставити пам’ятник, перейменувати вулицю, наліпити тисячу маленьких скульптур, закласти / перезакласти парк (Харків), сквер, бульвар, тобто зробити щось красиво-декоративне — чи збудувати очисні споруди, сміттєпереробний завод, крематорій, транспорту розв’язку, міст, лінію метро, трамвайну лінію, новий вокзал, летовище, лікарню, тобто щось інфраструктурне, велике, серйозне і, найголовніше, довгобудне?

Навіть маючи кошти на балансі міста, не кожен мер ризикне починати робити щось справді вартісне. Одна річ — вся ця «краса», яку побачить і правильно оцінить мало не кожен мешканець, він же потенційний виборець, бо «голосує серцем», і яку опише й розхвалить журналістська братія, а інша справа — трамвайна лінія чи лінія метро, за яку на виборах «подякують» хіба мешканці цього мікрорайону. Що вже казати про очисні споруди, каналізацію, чи сміттєзвалище. Винесли, викинули, вивезли — і хто його там бачив, те сміття. Забули. Аж поки не станеться біда, катастрофа, тобто не завалиться міст, не буде масового отруєння дітей, відпочиваючих, цілого весілля, з крана чорна вода, почнуть горіти Грибовичі.   

…

Скоро День Незалежності, і всі міста й навіть села, та всі населені пункти нашої Батьківщини будуть прикрашати до цього святкового дня. Підметуть і вивезуть сміття, в центрі; на головній вулиці пофарбують бордюри і залатають покриття, асфальт чи  бруківку; іржу, де є, де кидається в очі, замалюють жовтою і блакитною фарбою; вивісять тисячі прапорів. З трибун скажуть правильні слова — а десь там далі, з центру не видно, будуть чадіти сміттєві полігони, «стогнати» від напруги і текти зношені очисні споруди, в парках буде гнити папір і не гнити пластик, на розбитих дорогах буде ламатись автомобільна техніка й гинути люди.

І так з року в рік, з дня на день, бо справа не тільки в тотальній корупції, популізмі політиків, некомпетентності нашої влади на всіх рівнях — все це дуже вагомі фактори, але проблема ще й у нас, посполитих.

Наскільки в нас поширена профілактика? Найпростіше — власного здоров’я, щоби не після реанімації про це думати? І не потрібно гламуру у вигляді дорогих і модних спорт-центрів, не потрібно постійно кивати на рівень медицини і викуповувати все, що продається в аптеках. Достатньо пробігтись парком, достатньо дружити з головою і не купувати, споживати горілку – пиво – сигарети, а також деякі продукти такими дозами. І щоби вчитись, зовсім необов’язково купувати книжки, постійно нарікаючи на брак книгарень і бібліотек. Бібліотеки, медіатеки, тепер і в сільських бібліотеках є комп’ютери й Інтернет безкоштовно — а нікого, зали порожні. Дітки не відкривають вікіпедію чи ґугл, а дивляться відео, сидять у соціальних мережах або ігри грають. Тільки коли приходить пора складати екзамени, ЗНО — давай вчитись, тобто репетитори й інша імітація навчання. Прибирання міст і миття вікон — на Паску, до Дня міста / Незалежності, або зовсім нове — Гройсман має приїхати. Вибивання, тріпання килимів, хідників, доріжок і покривал — коли випаде сніг або аврал «завтра гості!». Чому не робити це регулярно, не чекаючи, поки все зникне, розвалиться, перестане функціонувати? 

Класика жанру — Грибовичі. За 25 років скільки мерів у Львові змінилось — не можна було почати хоч щось робити, зіграти на випередження? Ті ж Грибовичі мали стати пересторогою,  спричинити бум будівництва заводів з переробки сміття. Нічого, ніде, а заводів в Україні таких немає, жодного. У Києві на єдиному заводі сміття не переробляють, а спалюють. Кожен населений пункт, кожен — це потенційні Грибовичі, адже вивозять сміття десь у поле і закопують; або, коли вже нікуди, розгортають бульдозерами, утворюючи гори і терикони — це називають «по мудрому» полігон. У селах викидають на береги річок, виносять в ліс. Топлять у ставках. Те саме стосується очисних споруд і транспортних розв’язок. Чекаємо на біду? Завалився міст (у Києві), впала стіна гуртожитку (Житомир), дах, жителі перекрили трасу — починається якась імітація роботи. А приїзд самого прем’єра взагалі призводить до того, що навіть асфальт кладуть. У містах серйозною проблемою є питання нових кладовищ, брак вільної площі. У Києві є крематорій, у Львові є збудований і не запущений в дію.

Про все це можна говорити і писати, писати і говорити — такий собі плач Ярославни, але є одне «але». Все колись має закінчитися. Як це виправити, показала війна, яка засвідчила, що в країні не було армії і була реальна загроза існуванню України. Але волонтери і добровольці не можуть і не повинні заміняти собою професіоналів — надто велика ціна, надто багато крові. І війна ця — це відкладена війна, її не могло не бути. Росія не збиралася нас «відпускати», ніколи. «Великий демократ» Єльцин, «давши» волю республікам, говорив «куда они денутся, приползут обратно». Ці хлопці наверху, у владі, це знали — всі, починаючи з Кравчука, це знали. Єдине, чого вони не знали — коли, сподіваючись, що минеться. Так, не лише вони — колективний Захід також так думав і займався умиротворенням агресора, забувши про Гітлера й мюнхенську змову. Але це в нас усі випуски новин починаються з фрази «сьогодні на Східному фронті», це в нас уже є покоління батьків, в яких воювали й загинули діти.

Ні, не все так зле: люди працюють, воюють, вчаться, виїжджають за кордон, дехто повертається, збирають врожай — і так кожен день, рік за роком. Будемо надіятись — а що ще залишається — що осінь не буде дощовою, зима дуже морозною і сніжною, і в опалювальний сезон ми будемо з теплом, весна не принесе повінь, а літо — неймовірну спеку. Будемо надіятись, бо зіграти на випередження, мінімізувавши втрати, у нас ще не вміють; будемо надіятися на те, що уроки, за які заплачено такою ціною, будуть засвоєні, і гордитися ми будемо не тільки ракетами. «Союз нерушимий» називали Верхньою Вольтою з ракетами, як теперішню Росію — Нігерією зі снігом.

Будемо надіятись і щось робити самі, не чекаючи….