Уявлення про натхнення в мене складалося якось маятникоподібно: то нічого не вдається без натхнення, то натхнення взагалі перестає мати значення — головне просто змусити себе зробити заплановане. Врешті прийшло розуміння того, що певною доконечною необхідністю існування матерії натхнення є закулісна антиматерія — антинатхнення.
Бо настільки натхненно, що і не потрібно докладати до праці жодних зусиль та мотивації, буває не так часто. Але коли натхнення немає зовсім, то навіть доклавши всі сили та бажання, у результаті можеш отримати щось зовсім нездале.
Коли натхненно — то все робиться, коли посередньо — то робиться завдяки докладанню зусиль. А коли зовсім антинатхненно і в дусі цього звихнутого на продуктивність ХХІ століття, до матриці якого хоч-не-хоч є підключеним, починаєш себе ганити — краще подумати про те, що ніщо не береться нізвідки.
Мабуть, саме тому безліч геніїв так і не створили свої праці життя: почали, але залишили нащадкам лиш клапті; написали основну частину, але не зібрали докупи; інколи, може, придумали, задекларували, але навіть не наважилися почати писати, малювати, ліпити чи ще що-небудь інше робити.
Очевидно, та їхня праця була чи мала бути дуже затратною: на час, на думки, рефлексії, сили. Бо на всяку креацію потрібні ресурси: натхнення, мотивація, фізичні сили чи віра у себе, а це не береться нізвідки, а зі сну, бесіди, досвіду, байдикування чи шоколаду. Кожен потребує чогось свого, а також часу, щоб одне перейшло в інше. А ще — потрібен стартовий імпульс: ми ж всі більш-менш знаємо, яким важливим є початок, цятка, з якої усе почнеться, з якої побіжать відцентрові кола. Буває, що ідейне поле майбутньої праці окреслене, межові камені розставлені, сектори позначені, зерна привезені, але так вони з мішків при дорозі і не потрапляють у ґрунт.
Що менша ідея за своїм значенням, то простіше її виплекати у матерію. Кинув у землю — і проросло. А на вирощення ідеї глобальної потрібні колосальні затрати енергії. І якщо раніше здавалося, що чогось цінного можна зробити багато — адже робиться воно інколи дуже швидко — то потім стає зрозумілим, що то страшна омана, адже час та енергія — це речі абсолютно не тотожні.
Врешті, що ж із антинатхненням?
Беручи за взірець невеликий текст, також беру за мірило, що пишеться він кілька годин. У такому разі — якщо б калькулювати потенційний результат за день, тиждень, місяць — назбирується три, п’ятнадцять, шістдесят одиниць. Це якщо закладати лиш час написання: передруку з себе на папір вже бодай більш-менш готового тексту.
Але вариться текст чи будь-що інше довго. І що краще вдалося, то довше потрібно було часу не лише подумати про це, а й про це не думати. Займатися чимось абсолютно іншим: заглядати у дворики; сидіти на лавці; пити квас; ходити через базар, роздивляючись помідори і зелень, обдумуючи майбутнє готівки; слухати випадкові розмови сусідів за вікном на балконі; гаяти час на новини й мережі, накопичувати окремі електрони.
Врешті поглинутого потребу та непотребу стає вдосталь, щоб петрушка і Трамп, бджоли і середньовічна торгівля — кілька піщинок, зароджених у найрізніших міських ситуаціях — засмокталися в серце нової зорі й там поєдналися в цілість.
Твори, праця, всі наші звершення, що ми ними пишаємося і які видаються нам вартісними, є зірками. Вони — зорі — становлять один процент маси нашого Всесвіту. А, відтак, не мали б бути сенсом нашого буття. Адже дев’яносто дев’ять відсотків ваги спостережуваного Всесвіту — так безконечно багато — становить той колосальний, безмежний простір, на якому губляться навіть зірки.
Однак саме так — мандруючи від зорі до зорі — ми проживаємо наше життя. Ми проходимо сотні світлових років порожнечі і вічної низької температури, аби кілька разів на нашому шляху трапилась зірка. І хочеться, щоб зір тих було більше; але не може Всесвіт, не може наше життя бути суцільною зорею, бо тоді, вірогідно, стався б колапс, буття втратило б мету, не кажучи вже про те, що ми не в змозі були б витримати сяйва й тепла.
Тож все найвагоміше — той один процент маси — розподілено у нашому житті шматками-точками у безмежних просторах порожнечі, сповненої пилом, космічним льодом, астероїдами і кометами, що час від часу загрожують життю на тій чи іншій планеті.
Це найвагоміше не можна створити, не можна прийняти без антинатхнення, без цієї порожнечі: нам залишається бути магнітом, що летить у просторі та притягує металеву стружку — всякі уривки книг і фрагменти фільмів, шоколад і м’ясо, гулянки й перебування наодинці із собою — і дуже повільно переплавлює її на творіння — зорю. Потім це залишається позаду, а перед тобою — наступні ошурки, які нам — ввібравши їх та пропустивши крізь себе — вдасться ще на щось перетворити, а потім укласти із цього саме буття.
Отак ми — за дуже блідими образом і подобою — творимо з нічого шедеври. Ми втягуєм крихти з повітря, затрачаємо місяці і роки, вовтузимо у собі колосальні енергії: душевні терзання і пошуки сенсів, щоб потім із визбираних у безмежжі (часткою 99%) часток темної матерії та енергії, газу і пилу породити зорю: 1-відсотковий сенс нашого існування.
09.08.2017