​  

Два місяці я збирався написати статтю про «Беркут» як новітній спецрозділ СС і Майдан як новітнє Варшавське ґетто. Після минулої ночі потреба в такій статті відпала: все і так зрозуміло. Залишається хіба що навести дві цитати. Перша – від Павла Шеремета: «Невже влада вирішила спалити весь центр Києва, аби лише знищити Євромайдан?». Друга – від группенфюрера СС Юрґена Штроопа. Навесні 1943 року Штрооп керував «зачисткою» Варшавського ґетто, про що згодом сам розповів Казімєжу Мочарському, автору книжки «Бесіди з катом». Цитата буде розлогою.

​   Насправді вона мені не подруга. У сенсі подруга, але не мені. Зате німецька. І то не вигадана, а цілком реальна. З реальним німецьким ім’ям, адресою і світловолосою головою, яку я не раз бачив на фотографіях. Ні, це не Анґела Меркель: аж від таких адресаток Бог мене милував.  

​  

​  

​   Не від сьогодні, а щонайменше від 2004 року, відомо: читати опуси Костя Бондаренка – себе не поважати. Ніхто їх, власне, й не читає. Принаймні з-поміж моїх близьких знайомих – точно ніхто. Як нікого особливо не цікавлять і подробиці його суспільно-політичної полігамії.  

​   У наші – самі знаєте – постмодерні часи чіткий кордон між культурою масовою та елітарною існує хіба що в курсових роботах не дуже розвинених студентів і головах їхніх заблуканих у позаминулій епосі викладачів. А в живому культурному процесі – ні, нема такого кордону. Що не означає, ніби немає і радикальних прикладів масовості та елітарності. Приклади є – кордонів нема. Назвати це виною чи заслугою, але лежить вона не так на тих, хто культуру творить, як на тих, хто її споживає.  

​   «Я ніколи не вбив людини, і я завжди думав і думаю, що убивство людей на війні – таке саме вбивство, як і без війни... Коли я в роки 1941–1945 робив усе можливе, щоб ухилитися від солдатчини, я це робив не тільки тому, що з обох боків це не була війна мого народу, а й тому, що я не мислив себе вбивцею». Юрій Шерех (Шевельов)  

  Крім самого соленізанта (або по-великоукраїнськи «іменинника»), ніхто зазвичай ось таких, як колись казали, «датських» – себто написаних до круглих дат – статей не читає. І правильно. Що їх читати, коли й так наперед відомо, як вони пишуться. На те він і соленізант (або по-діалектному «народженик»), щоб його хвалити. Тим більше, якщо ці уродини вже шістдесяті за ліком.  

​