​  

​  

​  

​  

​   Сумно відомий у фахових психіатричних колах доктор національно-екзистенційних наук Петро Іванишин знову прославився. І знову, ясна річ, на ниві борні проти космополітизму, постмодерного неоцинізму та іншого генітально-ліберального пацифізму – цього разу в особі Юрія Андруховича. Так, того Юрія Андруховича, який у часи Майдану, певно, найбільше захищав українських націоналістів від сформульованих Кремлем західних звинувачень у неонацизмі. Дозахищався.  

​   Що мене в українському, сказати б, інтелектуальному дискурсі часто розчулює до формально-логічних сліз, то це гідне подиву вміння озвучувати правильні засновки у поєднанні з жалюгідним невмінням робити з них висновки.  

​  

​   Тут декого – і то зовсім не Сергія Жадана – моя попередня збручівська колонка обурила. Мовляв, де це бачено, щоб жителів Донбасу з неандертальцями порівнювати. Ганьба, мовляв, расизм і нацизм, вимагаємо вибачень.  

​   Діло було в Торонто. Або в Торонті – це вже кому як подобається. Мав я у них наприкінці жовтня, сказати б, літературно-публіцистичну імпрезу. На відміну від Чернівців чи Львова, публіка там зібралася майже винятково поважного віку. Але на відміну від, приміром, вересневого Харкова, вона там зібралася. Попри пронизливий вітер з Онтаріо, дощ зі снігом і мистецьку фундацію десь на транспортній околиці міста. На відміну від погідного харківського вечора в пішохідно зручному центрі.

​ ​   Різниця між законами від 16 січня та законами від 16 вересня полягає в тому, що перші чітко відділили «нас» від «них», другі ж – і то якось вельми туманно – відділяють «нас» від «нас». Тоді, у січні, все було зрозуміло: хто за драконівські закони, той «вони»; хто проти – той «ми». Тепер, у вересні, далеко не кожен із «нас» може сам собі пояснити, де «ми», а де «не ми».