​  

​  

​   Хто пише, той знає, яке це щастя – писати. Більшим за щастя писати є тільки щастя не писати. Читати, дивитися, слухати – і не мусити з жодного приводу висловлювати свою так звану думку, не втрачати жодної чудової нагоди промовчати.   У році, що минає, я нарешті досяг омріяної досконалості і в абсолютно бездоганному стилі не написав ані слова про:  

​  

​  

​   Історія, кажуть, не знає умовного способу дієслова. А мені що до того? Я ж не історія, я – філолог. А філолог умовний спосіб знає. І може собі пофантазувати на різні теми. Наприклад, на популярну останнім часом: чи став би такий-то «діяч російської культури» сьогодні ватником? Якби дожив. Зокрема – чи став би ним померлий 25 років тому Сєрґєй Довлатов?  

​   Протягом липня одночасно п’ять центральноєвропейських міст – Брно, Острава, Кошице, Вроцлав і Львів – приймають у себе широко закроєний, хоч і криворуко зшитий літературний фестиваль «Місяць авторських читань». Ніде правди діти, я на всілякі закордонні виступи їздити люблю. Щоправда, не люблю там виступати. Бо виступати я люблю якраз у Львові. А в закордонні воно зазвичай якось механічно виходить. Мовби серед зими сіяти. Тобто посіяти, може, й посієш, але чи щось зійде? Не думаю.  

​  

​  

​