Бувають такі загадкові й не раз описані в літературі моменти, коли людина ніби й бере в чомусь участь, в якійсь важливій, може, навіть вирішальній події, але водночас мовби спостерігає за собою збоку чи десь там згори. Джойсівський, наприклад, автобіографічний герой Стівен Дедалус переживає таке самовідчуження на першому побаченні. Зі мною щось подібне трапилося на Майдані, у ніч проти 11 грудня. Зрештою, для мене це також була ніч першого побачення – з «Беркутом». Щоправда, без тіснішого тілесного контакту.
І ось я стояв там, дивився на себе сторонніми очима, зачудовано розглядав позичений танкістський шолом на власній голові і думав про Альбера Камю. Чесне слово. Стояв і думав про Альбера Камю, усвідомлюючи, наскільки це абсурдна в екзистенціалістському значенні слова ситуація – стояти на Майдані і думати про Альбера Камю. Не про козацькую славу, не про відморожених воріженьків і росу на сонці, навіть не про Фолкнера й Селінджера, яких я згадую найчастіше, щойно замаячить на обрії тема України. Ні, я стояв і думав про Альбера Камю, про його роман «Чума» і героя цього роману лікаря Ріє.
А так, то ми переважно думаємо сьогодні відомо про що. І запитуємо одне одного: «Слухай, скажи серйозно, ти справді віриш у нашу перемогу?». Точніше, особисто я – не запитую. І намагаюся не відповідати. Не тому, що не вірю конкретно в цю перемогу, а тому, що в певному віці сам вираз «віра в перемогу» починає звучати надто знущально. Віра в перемогу? Прекрасна річ. Якщо ви – спортсмен або курсант військового училища, вам просто необхідно вірити в перемогу. Бо як би інакше можна було витримати розкинуте попереду ціле життя, приречене проминути в марному очікуванні на ту найважливішу мить, яка все одно ніколи не настане? Але якщо ви вже трохи пожили на цьому світі і встигли до нього придивитися, то на зміну вашій вірі приходить знання: людині не судилося перемогти. Та що там перемогти – людині й позмагатись як слід не судилося. Судилося лише вийти на поле життєвої битви і тинятися ним, щоб нарешті відчути свою повну безпорадність, безглуздість і відчай. Ну, принаймні так вважав один з персонажів Фолкнера.
А один – найвідоміший – з персонажів Селінджера вже в юному віці дійшов висновку, що не варто грати в чужі ігри за чужими правилами. А надто – коли на твоєму боці щось не видно справжніх «відчайдухів» (дослівно: there aren’t any hot-shots). Втім, якщо підійти до справи по-простому, по-людськи, то найвідоміший персонаж Селінджера, м’яко кажучи, біди не знав. Бо це в його Америці існують хоч якісь правила, а результат гри залежить від кількості та якості відчайдушних гравців. У нас, натомість, результат визначають до такої міри деґрадовані покидьки, до такої міри януковичі й азарови, клюєви й захарченки, добкіни й колесніченки, що нестерпним стає сам факт проживання на спільній з ними території у спільному з ними часі. Про яку вже тут гру і які правила може бути мова? І про яку віру в перемогу? Віри в Бога (якщо вона у вас ще чомусь є) – і тої не гріх позбутися, споглядаючи всю цю гидоту та її вірний електорат.
Одне слово, щойно останнім часом десь виникає тема наших шансів на краще майбутнє – я відразу згадую «Шум і шал» та «Ловця в житі». Проте тієї ночі на Майдані, шукаючи якоїсь внутрішньої підтримки, я думав про лікаря Ріє з роману Альбера Камю «Чума». Хоч оптимістами ні його, ні самого Камю, звичайно, не назвеш. Але якраз хтось такий мені й був потрібен, оскільки в товаристві оптимістів я почуваюся ще безнадійніше, ніж у товаристві песимістів.
Отже, лікар Ріє. На відміну від багатьох своїх наївно-оптимістичних чи просто далеких від медицини співгромадян, він розпізнає чуму задовго перед повномасштабним спалахом епідемії. І всіма силами протистоїть їй. Ріє розуміє, що пошесть сильніша за нього і здатна викосити чи не половину населення. Він знає, що сироватка наразі не діє і що чума не заспокоїться, доки не досягне піку своєї могутності, й аж тоді, можливо, почне захлинатися надміром самої себе. Так, Ріє не вірить у перемогу. Або, краще сказати, він узагалі не забиває собі голову такими дурницями. Зате він продовжує боротьбу. Хоч би тому, що в іншому разі його існування втратить сенс. І ще тому, що в життєвій філософії також є аксіоми, які не потребують доведень. Зокрема: незалежно від того, хто в підсумку виграє, людина, якщо вона хоче залишатися людиною, за жодних обставин не має права ставати на бік чуми.
Приблизно такими роздумами я підбадьорював себе і раптом зауважив, що небо над Інститутською почервоніло. Наших ставало щораз більше, щораз частіше траплялися обличчя знайомих і друзів. А потім на Майдані зовсім розвиднилося. Бацили за командою відступили до своїх епідемічних вогнищ. До перемоги, як завжди, було ще дуже далеко. Але тієї ночі ми точно не програли.
