Можливо, розмова про це ще не на часі. Бо на часі вона буде тоді, коли з’явиться реальний шанс мирним шляхом змінити не лише владу в Україні, а й саму Україну. Тобто цілком можливо, що розмова про це вже ніколи не буде на часі. Але якщо уявити, що такий шанс колись – наприклад, у 2015 році – раптом з’явиться, то є сенс поміркувати заздалегідь і про те, як ми його знову протринькаємо. А ми його без сумніву протринькаємо. Навіть якщо у 2015 році зуміємо повалити нинішню бандократію – все одно протринькаємо. Точніше, так: якщо не зуміємо, то просто протринькаємо, а якщо зуміємо, то протринькаємо у феєричний спосіб. І ось чому.
Коли ви бачите істоту з руками, ногами і чимось, віддалено схожим на голову, це ще зовсім не означає, що перед вами людина. Не наважитеся ж ви назвати людиною Януковича, Добкіна, Чечетова і так далі – аж до останнього «беркутівського» тітушки, правильно? Правильно. Адже людина – це не набір спільних із тваринами базових потреб, як от їдло, питво і розмноження. Людина починається там, де виникає наукове і художнє мислення, свобода і гідність, мораль і милосердя. Інакше кажучи, людина – це те, що відрізняє її від тварини, це система цінностей, без яких суто з прагматичного погляду легко можна обійтися.
Та що там обійтися: суто з прагматичного погляду ці «абстрактні» цінності вельми ускладнюють життя, особливо – в дикій природі та здичавілій країні. І власне тому більшість тварин, а також усі зовні людиноподібні скоти такими цінностями у своїй життєдіяльності не керуються. Скажімо, громадянські права. Не знають вони такого поняття – ні одні, ні другі. Інша справа – капуста, територія чи статус альфа-самця. За це одні й другі готові битися хоч до власної, хоч до чужої крові. З тією різницею, що тваринам у звичайному значенні слова матінка-природа все-таки не дозволяє бути надміру захланними і безпричинно жорстокими. Чого, звісно, не скажеш про людиноподібних скотів.
Тепер до діла. Ніхто – чуєте, соборники? – ні один найзапекліший галицький сепаратист, не кажучи вже про волиняків, буковинців чи закарпатців, не твердить, буцім усі люди, в Україні сущі, зібралися на Заході, а всі скоти – на Сході. Не твердить, бо бачить: скотів у нас і своїх вистачає. Мені особисто, щоб далеко не ходити, досить поглянути на чернівецьку – як обласну, так і міську – владу. Та й, зрештою, не лише на неї. А проте принципова різниця між Заходом і Сходом є. І полягає вона в тому, що східні скоти мають у своєму розпорядженні незрівнянно більшу кількість рабів, ніж західні. Бути ж рабом скота – це, як на мій смак, ще гірше, ніж бути скотом. Скільки там осіб вийшло у Донецьку на протести? Триста? Триста на мільйонне місто? Еге ж, Донбас нікто нє ставіл на колєні і хулі, як то кажуть, не ясно? Принциповий, слід визнати, народ – ці донбасяни. Майже як орвелівські вівці. Куди верховний кабан поверне своє рило, туди й правильно. А куди він його поверне, то вже не їхня овеча справа. Такий у них принцип.
До речі, соборники люблять поговорити про те, що нинішня молодь уже не така. Нинішня, мовляв, молодь у Донецьку чи Луганську практично нічим не відрізняється від львівської чи франківської. Не хотілося би зайвий раз їх – соборників – засмучувати, але грудневе опитування на Донбасі показало, що серед молоді, народженої вже за часів незалежності, Євромайдан позитивно оцінюють близько 10%. Оцінюють, розумієте? Тих же, хто активно виступає проти скотської влади, ще набагато менше. А так, то, ясна річ, донбаські юнаки й дівчата від галицьких мало відрізняються: мають руки, ноги і навіть щось, віддалено схоже на голови...
Коротше, слухаючи мало не щодня майданні заклики рушати на Схід, щоб допомогти тамтешньому населенню звільнитися з-під гніту бандитської влади, я щоразу плачу і ридаю. І роблю я це з двох причин. По-перше, як уже сказано, у нас і своїх скотів не бракує. Тож якби ми, на Заході і в Центрі, почали від сьогодні докладати максимум зусиль, щоб їх позбутися, то, хтозна, років за двадцять, може, й досягли б відчутного результату. Але якщо замість цього ми кинемося рятувати ще й Донбас – причому, всупереч його виразній волі, – то на нас незабаром чекає велике розчарування на обох фронтах.
По-друге, як теж уже сказано, уявимо собі, що в 2015 році у нас з’явиться реальний шанс мирним шляхом змінити владу. Себто уявимо собі, що вибори 2015 року пройдуть чесно, і президентом стане той кандидат, який справді набере більше голосів. Питання до того потенційного опозиційного кандидата: яким чином він збирається схилити на свій бік виборців Донбасу? Що він їм може пообіцяти? Свободу, гідність і перспективу життя в правовій державі? Але виборці Донбасу в масі своїй такими речами не цікавляться (див. абзаци про скотів та їхніх рабів). Отже, залишається обіцяти покращення матеріального стану: зарплати, пенсії, соціальні гарантії.
І тут виникають два варіанти розвитку подій: або виборці Донбасу цьому нашому кандидатові повірять, або не повірять. Якщо не повірять, то проголосують за Януковича, і той знову стане президентом. Це – півбіди. Біда станеться, якщо повірять і проголосують за нашого. Біда, бо країна перебуває в абсолютній економічній дупі, і жоден геній її звідти за п’ятирічний термін витягнути не встигне. Надто – враховуючи, що він буде змушений розпочати реформи, які попервах негативно відіб’ються на добробуті населення. І передусім – на добробуті непривченого давати собі раду самостійно населення Сходу.
Неважко спрогнозувати, що відтак на виборах 2020 року це обмануте й озлоблене населення візьме свій, так би мовити, електоральний реванш, якщо тільки ще раніше не підніметься на голодний бунт – як воно й заведено у рабів, безглуздий і безжальний. Так чи сяк, а про європейські мрії нам усім надовго доведеться забути. Зате Схід і Захід будуть разом – щодо цього наші соборники можуть не хвилюватися.
14.01.2014