Чудеса на світі, звісно, трапляються. Щоправда, нечасто і дуже давно. Ну, там якийсь, наприклад, паралізований зненацька встане біля Овечої купальні й піде. Або глухонімому десь в околицях Десятимістя відкриються вуха, і негайно розв’яжеться путо язика його. Або ще, розказують, сліпець єрихонський: попросив як слід – і моментально прозрів. Бувало, одне слово. З тими, хто вірив і не втрачав надії. Але щоб у наші секуляризовані дні мільйони сліпоглухонімих розумових паралітиків водномить прозріли, встали і заспівали гімн України – ні, аж до такого чуда дожити я і мріяти не смів. Гаразд, може, й не мільйони. Та й «заспівали» – це, може, занадто улесливо сказано: не так воно легко з першого разу ту «сво-бо-о-о-о-о-ду» виспівати.
Менше з тим, головне – що прозріли. Прозріли, побачили і від подиву заціпеніли: Росія, виявляється, нас хоч і любить, але не зовсім так, як ми її. Ми ж її і по телевізору цілодобово дивилися, і по радіо слухали, і гороскопи в її газетах читали, і її «пєсні о главном» під олів’є співали – а вона? Хто б міг подумати: світоч цивілізації, батьківщина щів і квасу, ГУЛАГу і фофудьї, здатна, виявляється, на такі не цілком дружні кроки, на таку – страшно сказати – неповагу до нашого суверенітету. Що ж це виходить? Голубка миру і найрідніша в світі нам країна, сестра наша, так би мовити, по крові – і раптом прагне нашої крові? На голову не налазить і край.
Тобто не без того, звичайно, щоб із миролюбної, як правило, російської політики та й не вигулькнув часом сякий-такий збройний виняток. Зрідка, мов ті біблійні чудеса, вигулькував. Зокрема – без порпання у вікіпедії – згадуються: Угорщина і Чехословаччина, Корея і Лаос, Єгипет і Ємен, Сирія і Мозабік, Камбоджа і Бангладеш, Ангола й Ефіопія, Афганістан і Карабах, Тбілісі і Вільнюс, Придністров’я і Чечня, Абхазія й Осетія... Коротше, в середньому вимальовується не більше, ніж якась одна інтернаціональна допомога на три роки. Це якщо говорити про суто мирні часи після закінчення Другої світової. Бо в часи воєн бувало по-різному. І це зрозуміло: що тій бідній Росії залишалося робити, коли вона мусила протягом кількох століть розширитись у 106 разів, а довколишні варвари чомусь не завжди хотіли віддавати їй свої землі? Доводилося воювати.
«Але ж не проти братів-українців!» – продовжують заціпеніло дивуватися мільйони моїх співвітчизників. Що вам, друзі, сказати? Ви вже якщо заходилися прозрівати, то не зупиняйтеся на півдорозі, прозрівайте до кінця. Точніше, до початку – принаймні до 1654 року, відколи у ставленні до «братів-українців» Росія сповідує один і той же принцип: ви нам присягайте і служіть, а ми з вами будемо робити все, що захочемо. Приблизно так, до речі, воєвода Бутурлін і пояснив Богданові Хмельницькому позицію московського царя під час підписання Переяславської угоди. І треба йому віддати належне: не збрехав. Самовіддано служити Росії – це єдине, що нам відтоді дозволялося. Натомість за найменший натяк на політичну чи навіть культурну незалежність українцям відразу загрожувала найсуворіша кара, у чому невдовзі після Хмельницького переконався Іван Мазепа, а разом із ним і всі до одного жителі Батурина.
Що характерно: таке трактування українців російською владою абсолютно не залежало (і не залежить) від політичного устрою Росії. На зміну самодержавству, яке зруйнувало Січ, ліквідувало будь-які ознаки автономії і кілька разів фактично забороняло українську мову, 1918 року прийшла банда Муравйова (т.зв. Красная Армія). Прийшла, розстріляла студентів під Крутами, всіяла трупами вулиці Києва, повалила владу УНР і встановила свою, «совєтську». Як писав сам Муравйов, «эту власть мы несем с далекого севера на остриях своих штыков, и там, где ее устанавливаем, всемерно поддерживаем ее силой этих штыков». І теж не збрехав, у чому невдовзі переконалися тисячі знищених або висланих у табори українських інтеліґентів та мільйони виморених голодом селян.
То чим, запитую я своїх заціпенілих співвітчизників, так дивує вас поведінка Путіна у цих неоголошено воєнних умовах? Коли до вас нарешті дійде, що у випадку Росії всілякі визначення на зразок «самодержавство», «диктатура пролетаріату», «розвинений соціалізм» чи «керована демократія» є другорядними? Тоді як сутність Росії полягає в тому, що вона була і далі хоче бути імперією. А це означає, що Росія є нашим природним – і то єдиним сьогодні – смертельним ворогом. Здобуття Україною справжньої незалежності руйнує імперські плани Росії, своєю чергою реалізація цих планів унеможливлює нам справжню незалежність. Народи, кажете, брати? Країни, кажете, сестри? Ми з ними такі брати і сестри, як Вовк і Ягня з байки Глібова. І якщо ми, наївні ягнята, серйозно вирішили вирватися з вовчих лап Путіна, у нас просто немає іншого виходу, крім якнайшвидшого вступу до НАТО. Оце й уся геополітична премудрість.
Ага, Крим. Що нам робити з Кримом? А що ми можемо зробити з Кримом? Відбити його зброєю у Росії? Ні. Тоді про що мова? Все, що ми ще можемо, це задля порятунку вивести звідти українських військових і ту частину цивільного населення (передусім наших природних друзів – кримських татар), яка не забажає доживати віку на звалищі совково-імперських відходів. І, ясна річ, не забути вимкнути за собою світло та закрутити воду.
11.03.2014