Не найгірший варіант

​

«Я ніколи не вбив людини, і я завжди думав і думаю, що убивство людей на війні – таке саме вбивство, як і без війни... Коли я в роки 1941–1945 робив усе можливе, щоб ухилитися від солдатчини, я це робив не тільки тому, що з обох боків це не була війна мого народу, а й тому, що я не мислив себе вбивцею».

Юрій Шерех (Шевельов)

Буває й таке: сама подія є однозначною, натомість враження від однозначних реакцій на неї – ні. Про подію гомоніла вся Україна і багато хто за її межами. Спочатку популярний в YouTube харківський «нємножко дебіл» обізвав – також народженого в Харкові – одного з найвидатніших і наймиролюбніших українських науковців Юрія Шевельова «пособніком» і «фашистскім мєрзавцем». Потім його – не Шевельова, ясна річ, а «нємножко дебіла» – кримінальний корєш підписав рішення Харківської міськради про демонтаж пам’ятної дошки одному з найвидатніших і наймиролюбніших українських науковців. Одразу після чого троє зовні схожих на антифашистів невідомих ту дошку в друзки й демонтували.

Одне слово, безсумнівний акт вандалізму, який серед людей, причетних до української науки, культури, історії і просто здорового глузду, викликав обурення, виражене в численних коментарях, колективних листах, авторських колонках тощо. Підсилював обурення той факт, що головними вандалами виявилися не якісь «антидержавні елементи» чи випадкові відморозки, а представники місцевої влади. Тобто влади, яка мала би бодай вдавати, що вона відстоює інтереси України, а не Луб’янки. То чому ж я кажу, що моє враження від цього справедливого обурення неоднозначне? Тому що все могло скластися ще гірше. Значно гірше, але про це наприкінці.

А тим часом – два порівняння. Перше віддавна любить повторювати Микола Рябчук. Ще за правління помаранчевих він зауважив, що наша «політична еліта» нагадує родину Корлеоне зі знаного роману П’юзо чи радше фільму Копполи «Хрещений батько». І дон Віто, і згодом ще наполегливіше його син Майкл, досягнувши влади й багатства, починають мріяти про леґалізацію сімейного бізнесу і спокійне життя у злагоді з нормами цивілізації та статтями карного кодексу. Але, як на зло, у вирішальний момент завжди виникає нездоланна спокуса ще раз «порєшать вопроси» випробуваними ґанґстерськими методами.

Особливо актуальним, зрозуміло, це порівняння стало, відколи Україна реально опинилася в руках «донів». Причому, сім’я головного «дона», з одного боку, почала методично зачищати територію від конкурентів, а з другого – дослівно як у «Хрещеному батькові ІІІ» – серйозно надумала пробитися в Європу. Єдине, що змушує Рябчукову аналогію трохи накульгувати – це деяка різниця між сім’ями дона Віто і дона Віктора. Не згадуючи вже про інтелектуальні здібності та який-не-який кодекс честі, просто спробуйте собі уявити у фільмі Копполи замість облич Марлона Брандо й Аль Пачіно фізіономії старшого й молодшого Януковичів. Отож: антропологічна прірва.

Смішніше – хоч ніби куди вже смішніше? – було б уявити собі на місці Брандо й Аль Пачіно тільки Добкіна з Кернесом. І зокрема тому цілком має рацію Юрко Андрухович, коли пише: «Їхня ненависть до професора Шевельова природна і зрозуміла до тієї ж міри, що й ненависть відомого персонажа російської літератури Шарікова до іншого професора». Оце і є друге порівняння, про яке мені йшлося і яке, мабуть, не одному Андруховичу спадало на думку. Тільки я би ще додав сюди для арифметичної точності й Швондера – «выбранного на заседании жилтоварищества нового главу домкома». Чи могли би Шаріков і Швондер змиритися з увічненням пам’яті професора Преображенського на підконтрольній їм території? Нізащо. Ну то й Добкін із Кернесом не можуть змиритися з увічненням Шевельова.

І тепер нарешті легко пояснити, чому розбивання шевельовської меморіальної дошки – ще далеко не найгірше з того, що могло статися і з Шевельовим, і з нами. Отже, по-перше, дон Янукович, як уже було сказано, здається, справді наважився вивести сімейний і прилеглі бізнеси в Європу. Тому він останнім часом поводиться вкрай обережно, майже не вдається на людях до своїх фірмових нісенітниць, постійно веде перемовини з європейськими політиками і сам усіляко намагається виглядати європейцем. Аж декотрі наївні громадяни починають сумніватися: може, влада Януковича не така й погана? Може, він дійсно приведе нас в Європу? На щастя, соратники дона Віктора, як ті ж таки Добкін і Кернес, продовжують демонструвати нам сутність цієї влади і не дозволяють забути, що в будь-якому разі, в Європі чи не в Європі, а ми мусимо її повалити.

По-друге, будьмо відверті: попри всі заслуги Юрія Шевельова, попри його фундаментальні мовознавчі праці й блискучі літературно-критичні статті, абсолютна більшість жителів нашої амнезійної країни до вересня цього року не мала про нього зеленого поняття. І не мала б далі, якби не Допа з Гепою. Звісно, не можна сказати, що після харківського скандалу ми натовпами кинулися на штурм бібліотек у пошуках «Історичної фонології української мови», але принаймні до Вікіпедії не один із нас зазирнув, правда? І в такий ото спосіб двоє недоумків можуть іноді зробити для популяризації гідного імені більше, ніж сотня найосвіченіших культуртреґерів.

А по-третє, хоч яким огидним був той «демонтаж», моє, наприклад, серце набагато більше здригнулося б від іншої картини. Як бачу: оркестр, квіти, кульки, зігнані з сусідніх шкіл дезорієнтовані учні – і на цьому тлі Добкін із Кернесом урочисто відкривають меморіальну дошку Шевельову, говорять про його неоціненний внесок в українську науку і про важливість відновлення історичної пам’яті загалом. Для кого як, а для мене це стало би таким ударом, після якого я вже не написав би до смерті жодного публіцистичного рядка. А так – усе нормально. Не для шарікових і швондерів жив і працював Юрій Шерех-Шевельов. Не їм його і вшановувати.