Навряд чи воно багатьом цікаве, але най буде. Це ж я не сплю і думаю, а мені воно цікаве. Щоразу взимку забуваю про це – і щоразу з початком «гастрольного сезону» згадую. Куди дівається публіка, яка приходила на літературні вечори десять років тому? Чи бодай п’ять. Де вони – ці знайомі обличчя? Протягом тижня запрезентував нову книжку в чотирьох містах. Зокрема й у рідних Чернівцях. І майже рідному Львові. І душевній Вінниці. І скрізь – одне й те саме. В залі – кілька колег, товаришів, так би мовити, професійної недолі, а решта – цілком незнана молодь. Симпатична, як завжди, а все ж – незнана. Страшенно тішить, що є ця молодь, але чому не прийшли ті, хто був минулого разу? «Як тобі сказати, щоб не образити, – вмикається внутрішній голос. – Очевидно, ти ще минулого разу їх усіх задовбав. Набрид ти їм, от що». Логічно, погоджуюсь, я вже й сам себе цими виступами добряче задовбав. Тільки як тоді пояснити вечір в Івано-Франківську? Бо в Івано-Франківську прийшли всі свої, всі давні. Кожного й кожну знаєш, із кожним і кожною є що згадати і про що поговорити. І всі прийшли. Просто станіславський феномен якийсь…
* * *
Відомо: що бачиш, з того й черпаєш порівняння. Поїздиш трохи нашими дорогами і думаєш: таке й життя в Україні, як ці дороги. Яма на ямі, ні вказівників нормальних, ні розмітки. Але мусиш кудись рухатися на свій страх і ризик, намагаючись оминати найбільш небезпечні вибоїни і не збитися з курсу. Час від часу зустрічаєш на дорозі реформаторів у помаранчевих камізельках. Щось латають за старою звичкою відчайдухи: дощу не бояться, насипають асфальт лопатами. Доки одну діру сяк-так заткають, на попередній ділянці несподівано дві нові звідкись беруться. І гори сміття по боках. Ясна річ, так само добре наше життя можна порівняти з нашими ж лікарнями, школами чи громадськими туалетами. Але сьогодні поїздив, то порівнюю з дорогами. Втім, ніякі це не порівняння, а класичні синекдохи. Частини від цілого, які й означають ціле.
* * *
Кажуть, один талановитий російський (у сенсі «русский», а не «российский») поет заявив днями, що більше не зможе слухати пісень Олега Скрипки. Ну так, фраза музиканта про ґетто – це скандал, тут нема про що сперечатися. Хоча наслідки її аж такими однозначними не назвеш. З одного боку, українофоби отримали додатковий привід покричати про фашизм в Україні. З іншого – постав, приміром, чудовий психотерапевтичний текст Мирослави Барчук, який допоміг багатьом людям проговорити власні травматичні історії.
Але мені зараз ідеться про дещо інше. Кожен має право ставитися до Скрипки чи до будь-якого іншого «діяча мистецтв», як собі захоче. Мене ж цікавить загальне питання: чи дурниця або й злочин митця автоматично перекреслює всі його здобутки? Чи той-таки талановитий поет перестав читати Бродського після віршика «На независимость Украины»? І чи зміг він взяти до рук, скажімо, «Братів Карамазових», знаючи таке висловлювання Достоєвського: «Если б переселение русских в Крым… потребовало бы и чрезвычайных каких-нибудь затрат от государства, то на такие затраты, кажется, очень можно и чрезвычайно было бы выгодно решиться. Во всяком ведь случае, если не займут места русские, то на Крым непременно набросятся жиды и умертвят почву края»? І що мені особисто робити зі своєю любов’ю до прози Гамсуна, який щиро захоплювався німецьким націонал-соціалізмом і написав некролог на смерть Гітлера? І як нам, феміністам таким, бути з основоположником європейської філософії Платоном? Адже він вважав жінок нижчими істотами, не здатними правильно виховувати власних дітей, тому ними – дітьми – повинні займатися в спецтаборах професійні вихователі. Поетів, до речі, Платон пропонував виганяти за межі держави, щоб не баламутили добропорядне населення. То що тепер, вивчати Платона в університетах чи ну його подалі? Та й наші світочі – Шевченко з Франком – теж, звичайно, задніх не пасли: як не жиди у них в усьому винні, то москалі, як не москалі, то ляхи. Понарозпалювали обоє – за сьогоднішніми мірками – на кілька кримінальних статей.
Одне слово, якщо ретельно пошукати, то в житті, боюсь, мало не кожного вартісного письменника й музиканта, філософа й живописця знайдеться якийсь вельми непривабливий грішок. Ні, я абсолютно далекий від думки, ніби творчість слугує автору індульгенцією за всі земні паскудства. Але водночас і не думаю, що людські провини автора слугують підставою відкидати весь його творчий доробок. Інакше ми ризикуємо залишитися без мистецтва й культури взагалі.
* * *
Що мовне питання викликає у нас такі запеклі (наразі переважно словесні) баталії – це мене якраз не дивує. Дивує велика кількість людей, які влазять у ці баталії тільки для того, аби заявити, що мовне питання не має для них жодного значення. Якщо воно справді не має для вас жодного значення, то якого милого ви влазите? А якщо має, то якого милого кажете, що не має? Для мене, наприклад, жодного значення не має чемпіонат Америки з бейсболу (ліньки ґуґлити: є щось таке на світі?). Тому я ніколи ні з ким на бейсбольну тему й не дискутую. На відміну від мовної. Яка має для мене першочергове значення. Чому? Бо коли зробити все разом неможливо, доводиться робити в першу чергу те, що можливо.
А що можливо? Не дуріте самі себе: ми з нашою нинішньою владою та нинішньою опозицією фізично неспроможні найближчим часом подолати тотальну корупцію, навести лад у судочинстві, підняти економіку і так далі. Та що там, ми навіть ями на дорогах залатати неспроможні. Зате розширити сферу вживання української мови – спроможні. Ну то й слід зайнятися хоча б цим. Але, серйозно кажучи, головна причина – ще інакша.
Які варіанти розвитку подій відкриваються сьогодні перед Україною – звісно, крім найгіршого, тобто нового військового поневолення з боку Росії? Якби ми й змогли у досяжній перспективі збудувати відносно демократичну державу, але при цьому не змінили б мовної ситуації (і ширше – становища української культури в Україні), то збудована нами держава виявилася б зовсім не Україною, а лише відносно демократичною Малоросією. Чого, здається, й прагнуть наші ліберальні, але затято російськомовні співгромадяни. Це один варіант. Другий – це стрімка українізація України, незалежно від успіхів чи поразок наших економічних та політичних реформ. У нинішніх умовах цей варіант передбачає неминучі відступи від норм демократії і всілякі «націоналістичні ухили». У моєму розумінні обидва ці варіанти є поганими, але котрийсь треба вибрати. А для цього треба вирішити, котрий із них усе-таки є гіршим, а котрий кращим. Де більше зло, а де менше? Відносно демократична Малоросія чи відносно націоналістична Україна?
Якби цей вибір мав бути довічним, я б вибрав третій варіант – еміґрацію. На щастя, в історії народів і держав нічого довічного не буває. Тому я тимчасово вибираю відносно націоналістичну Україну. Бо – як підказує європейський досвід – у майбутньому, перехворівши всіма недугами росту, вона має шанси стати Україною і демократичною, і заможною, і толерантною. Україною, в якій знайдеться місце й носіям російської та всіх інших мов. Натомість Малоросія – як підказує російський досвід – дуже швидко втратить риси демократії і стане просто Росією, безглуздою і безпощадною до всього українського.
24.04.2017