Не він один, але зокрема й Марек Гласко вважав, що добра література робиться за принципом анекдоту. А анекдот – це історія, яка з фактичного погляду не є правдою. Але й не є брехнею. Вона, за словами Гласка, є «правдивим вимислом». Тобто фактичною вигадкою, крізь яку проступає сутнісна правда. Правда про обставини й закони життя, про наші симпатії й антипатії, любові й ненависті, зради й перемоги.
І ось пригадується мені такий анекдот ще з есесерівських часів. Досить неполіткоректний. Зрештою, справжні анекдоти, як і справжня література, тільки такими й бувають, але це інша тема. Отож:
Котресь із чергових загострень перманентного арабо-ізраїльського конфлікту, в якому кожна сторона має сто відсотків рації, бо це її споконвічна земля і так далі. Точиться бій. Раптом з арабського боку настає тиша. Витримавши паузу, з ізраїльського окопу підводиться Мойше і гукає:
- Що сталося, Абдулла? Чого не стріляєш?
- Патрони закінчились.
- То йди сюди, я тобі трохи продам.
Оце і є правда анекдоту. Правда, яка в дослівному сенсі є брехнею, бо, по-перше, навряд чи щось подібне могло трапитися під час арабо-ізраїльського бою, а по-друге, зовсім не учасники тих боїв цей анекдот складали. Але кому, як не нам, знати, що ідея, покладена в його основу, є якнайправдивішою, і ми цю ідею сьогодні успішно втілюємо в життя на Донбасі. Точніше, в смерть.
Мало того: як авторитетно заявив колишній комерційний директор вінницького ринку «Юність», а нині прем’єр-міністр України Володимир Гройсман, альтернативи життю, згідному з логікою цього анекдоту, для нас просто не існує. Так і заявив: без вугілля з ОРДЛО «ми зараз не можемо існувати». І міністр енергетики та вугільної промисловості Ігор Насалик підтвердив: без їхнього вугілля у нас не буде ні світла, ні тепла. А ображені в найкращих почуттях до України тамтешні шахтарі з горя поповнять лави бойовиків. У принципі, вони сплять і бачать, як ми їх звільняємо, але поки що до чого – поповнять не наші лави. На війні як на війні. Ага, і така ситуація, додав Гройсман, потриває ще мінімум три-п’ять років. Та й те – за умови щорічного інвестування в модернізацію галузі п’ятнадцяти мільярдів гривень. А оскільки відомий на весь світ ефективністю використання коштів український уряд і без модернізації знайде куди прилаштувати п’ятнадцять мільярдів на рік, то ситуація нашої залежності від ОРДЛО, додаю я, потриває навіть трохи довше. Трохи довше, ніж протягне з таким урядом Україна.
Але й це ще не все. Бо паралельно із залякуванням «віяловим відключенням» по всій країні електрики, а відтак і тепла, Гройсман встиг зустрітися з молдовським прем’єр-міністром і в чудодійний спосіб знайшов можливість експортувати електроенергію з України до Молдови. Так, ви добре прочитали: не імпортувати, а експортувати. «Ми бачимо, – сказав Гройсман, – можливості поглиблення співпраці щодо експорту електричної енергії та забезпечення більш сталого та енергонезалежного стану наших сусідів та партнерів». Щастить нашим сусідам і партнерам. Де би й нам таких знайти? Таких сусідів і партнерів, які попри власну енергозалежність і загрозу «віялових відключень» заходилися б заради нашої енергонезалежності – і то не після модернізації, а вже, перебуваючи в стані війни з іншими сусідами і, як виявилося, партнерами – постачати нам електроенергію. Підвищуючи водночас ціну за її споживання для власного населення. Задля збагачення безпосередньо винуватого у цій війні олігарха, чиї компанії і постачатимуть згадану енергію. Вироблену з придбаного в інших його ж компаній згаданого вугілля. Є десь поблизу такі альтруїстичні сусіди і партнери?
Якби хтось забув, то, вступаючи на прем’єрську посаду, Володимир Гройсман присягався безкомпромісно боротися з корупцією; відновити довіру українських громадян до влади; забезпечити стабілізацію розвитку держави; зробити все, щоб ні президенту, ні депутатам, ні українському народу не було соромно за його роботу і взагалі показати, що таке управління державою. Ну і прошу дуже: поборов, відновив, забезпечив, зробив і показав. Більше не треба. А от що тепер треба – це зрозуміти, чи ворожому вугіллю справді немає альтернативи. Після чого – зробити вибір. Якщо альтернативи немає, то ми мусимо визнати ОРДЛО як ДНР і ЛНР – і підписати з ними мирну угоду. Бо відсутність альтернативи означає, що ми все одно – відкрито чи приховано – будемо вести з ними торгівлю. То хай у процесі цієї торгівлі принаймні не гинуть тисячі людей.
Якщо ж альтернатива все-таки є, то Гройсман із притаманним йому Насаликом уже завтра мав би піти у відставку, доки сумний анекдот про його «управління державою» не перетворився на суцільну лакримозу. Натомість Петрові Порошенку – якщо він і далі плекає солодкі мрії про другий президентський термін – уже сьогодні варто би було понишпорити між прилавками по вінницьких базарах. Раптом там ще якісь гідні претенденти на пост прем’єр-міністра України поховалися.
18.02.2017