Добре, ще раз. Щоб не казали, що навіть не спробував. Хоч і не сумніваюсь, що все це намарне. Воно і в давніші часи було, за відомим формулюванням поета Тютчева, «нє дано прєдугадать, как слово наше отзовьотся», а що вже говорити тепер, в епоху епідемії функціональної неграмотності. Це така розумова хвороба, коли людина ніби знає різні слова і може їх прочитати, але вловити бодай найпростіший загальний зміст прочитаного не здатна і край.
За прикладами далеко ходити не треба. Написав, припустимо, колись автор колонку. Колонка як колонка, нічого складного. Мало того: на радість прийдешнім поколінням автор прямо, в самому тексті, вказав дату і місце написання. 2013 рік, Варшава. І уточнив, що, сидячи в Польщі, стежить за політичними новинами з України. А які у 2013 році надходили з України політичні новини? Приблизно такі, що кримінально-совкова банда Януковича взяла за горло всю країну, і щось не схоже було, що банду цю вдасться подолати шляхом демократичних виборів. Звісно, членами банди були представники різних регіонів, але очевидно, що без Донбасу і Криму вона, по-перше, ніколи б не сформувалась і, по-друге, не захопила би владу. Натомість у Польщі – і тоді, і тепер – жінкам часто легше вмерти, ніж добитися дозволу на аборт.
І ось, зіставляючи ці два факти, автор подумав: яка несправедливість. Польські жінки безуспішно борються за право усувати небажану вагітність, а «така кількість» кримських і донбаських, маючи це право, ним не скористалася. «Чому воно так?» – риторично запитував автор у фіналі, цілком прозоро натякаючи, що для України було би значно ліпше, якби Янукович «со товаріщі» просто свого часу не народилися. Що у цьому запитанні аж такого скандального, особливо – на тлі всього, що почалося в Україні трохи згодом? Знайшовся однак десь у Харкові функціональний герменевт, якому в нападі гострого інтерпретаційного натхнення відкрилася прихована ідея згаданої колонки. Як виявилося, вживаючи слова «така кількість», автор мав на увазі не минулі часи і матерів кримсько-донбаських регіоналів та комуністів, а часи теперішні і всіх жінок Донбасу та Криму. І бродить відтоді цей герменевт соціальними мережами, збагачуючи чужі пости своїми просвітленими коментами.
Але функціональні герменевти-олігофрени – то таке. Не вони мене сьогодні хвилюють. А хвилюють мене сьогодні мої друзі й знайомі, які сповідують ліберальні цінності. Або й не знайомі, головне – щоб ліберальні. Ну і, звичайно, Фьодор Івановіч Тютчев. Бо вірші віршами, але цей улюбленець Ніколая і добровільний агент Бенкендорфа був чи не першим послідовним творцем концепції «русского міра», тобто керованого Росією союзу слов’янських держав, об’єднаних православною вірою і консервативною ідеологією. Крім того (або передусім) Тютчев особисто – через закордонну пресу – займався формуванням позитивного іміджу Росії у світі. Освічений і розумний, він, десятиліттями живучи на Заході, наче якийсь Чуркін, свідомо брехав «світовій громадськості», намагаючись усіляко відбілювати свою безнадійно варварську вітчизну, оскільки вважав, що мета виправдовує засоби.
І власне тут, коли я починаю думати одночасно про Тютчева і Донбас, у мене виникають непорозуміння з моїми ліберальними друзями, ліберальними знайомими і ліберальними незнайомими. До речі, думати про Крим я наразі сенсу не бачу. Точніше, не бачу можливості придумати щось нове. У віддаленому майбутньому – після краху Росії і щасливого пришвартування всіх півострівних путінолюбів у гавані Москва-ріки – Крим слід повернути кримським татарам. А вже захочуть вони увійти на правах області чи автономії до складу України або ж вирішать створити незалежну кримськотатарську державу – це буде їхня справа. Оце й усе, що я нині думаю про Крим.
Тим часом – Донбас. Люблю я його чи не люблю – це не має ніякого значення, бо моя любов чи нелюбов жодним чином на становище жителів Донецька й Луганська не впливає. Має значення лише те, що я вже багато років пропоную: якщо Донбас не хоче бути частиною України, то й слава Богу, треба йому дати спокій і зайнятися своїми проблемами, яких у нас і без Донбасу вище голови. Ясна річ, після подібних заяв я регулярно довідуюсь, що моя позиція є антиліберальною, ксенофобською, націонал-ізоляціоністською і так далі. Не біда: я жодній ідеологічній доктрині на вірність не присягав і беру з кожної те, що мені подобається. Але, любі непохитні ліберали, послухайте самі себе.
Уважно послухайте самі себе, коли ви твердите, що не можна розкидатися українськими землями. Логічно почути таке від правовірних співців «крові й ґрунту», але від вас? Ви що, серйозно вважаєте, ніби самим по собі кавалкам території притаманна національна свідомість, і відтак ці кавалки бувають українськими чи там російськими, польськими або німецькими? Так, на вашу думку, виглядає мислення, згідне з ліберальними цінностями? Бо мені здається, що вираз «українська земля» (чи будь-яка інша) – це просто метонімія, троп, в основі якого лежить принцип суміжності. Доки на якійсь землі більшість становлять українці, доти вона й українська. А заселять китайці – стане китайською. Чи ні?
У зв’язку з чим не уникнути запитання: а хто це такі – українці? Правду кажучи, я не знаю, кого можна визнати українцем, зате знаю, кого не можна: не можна визнати українцем того, хто сам себе українцем не визнає – якщо тільки ви не є прихильниками все тієї ж ідеології «крові й ґрунту», для яких національність визначається фактом народження, незалежно від особистого вибору людини. Але ж ви – не прихильники ідеології «крові й ґрунту», бо ви – ліберали. Чому ж вас у такому разі не цікавить вибір жителів Донбасу? Ви не здогадуєтеся, що на так званих окупованих територіях абсолютна більшість – ага, не всі, але абсолютна більшість – населення ненавидить Україну і все українське? Не здогадуєтеся, що у масі своїй тамтешні люди за жодні скарби тепер не хочуть визнавати себе ні українцями, ні громадянами України? Здогадуєтеся, але в ім’я великої соборної мети продовжуєте розказувати небилиці про «українські землі», на яких тим, хто визнає себе українцем, насправді дуже мало хто був би радий. Зрештою, можливо, я страшенно помиляюся, і більшість донеччан та луганчан на відповідному референдумі вибрали б Україну? То чому за стільки років було не дати їм висловитися з цього приводу? І чому – приміром, під егідою міжнародних організацій – не спробувати зробити це сьогодні?
Підсумуємо. Якщо пропозиція дозволити жителям Донбасу самостійно прийняти рішення щодо свого державного майбутнього – це ксенофобія і націонал-ізоляціонізм, то нема ради: я – ксенофоб і націонал-ізоляціоніст. Ви ж, друзі, знайомі й незнайомі ліберали, подумайте на дозвіллі, чи готовність і далі класти трупом тисячі військових та цивільних заради повернення до складу України територій всупереч волі населення, яке на цих територіях проживає, – це аж такий бездоганний лібералізм? Чи, може, щось набагато ближче до ідеології Тютчева і Чуркіна?
22.03.2017