***
Був у бабці в селі. Село як село: за останні роки спорожніло близько ста хат. Взимку їх легко розпізнати за невідкинутим на подвір’ї снігом. На Великдень знову буде легко – за некошеними бур’янами. Стаціонарне відділення лікарні стоїть зачинене. За Румунії там був панський маєток, потім лікарня, потім закрили. Ще стоїть, але вже руйнується. Вікна вибиті, в черепиці проломи, на поріг упала струхлявіла береза. Ну й правильно: ніхто ж до тої лікарні і так би тепер не ходив. Молоді виїжджають, старі тихо мруть вдома. А де їм ще мерти, якщо лікарня не працює. Бо як їй працювати, якщо грошей на лікування у старих нема, от і мруть собі тихо вдома. За тисячу з чимось кілометрів від лінії фронту. У мій минулий приїзд бабця – ясна річ, трохи іншими словами – запитала, чи правда, що за сприяння влади Ахметов на торгівлі себе неокупованого з собою окупованим протягом року війни подвоїв статки. І показала рахунок за світло: в рахунку було виписано на 700 гривень більше, ніж нагоріло. Я видзвонив РЕМ, назвав показники лічильника і поцікавився, у чому справа. «Ну вибачайте, – відповіли звідти, – ми думали, ви захочете заплатити наперед, щоб потім мати спокій». Цього разу бабця зустрічає мене питанням про абонплату за газ. «Лишітси того, бабо, – кажу, – дякуйте Богови, шо ви не громадська активістка, бо ще мусили бис подати на позавчора е-декларацію». На прощання бабця каже: «Ти ж там знаєш якихос пулітиків. Передай їм, шо люди вже зненавиділи їх більше за Януковича. Якби зараз були вибори, у нашім селі всі би за чорта з рогами проголосували, аби лиш не за цих». Політиків я насправді ніяких не знаю, але передаю: щонайменше одне західноукраїнське село вже розкаялося і готове голосувати за чорта з рогами, аби лиш не за вас. Втім, ще кілька років такого життя по-новому – і в селі моєї бабці голосувати не буде кому, то, певно, можете не хвилюватися.
***
Один близький моєму читацькому серцю літературний приятель днями приватно наїхав на мене за те, що я час від часу публічно недолюблюю Порошенка. Це правда: недолюблюю. Бо кожен вихід Петра Олексійовича на люди змушує мене згадувати бачені в житті численні сільські похорони. А точніше, поведінку на тих похоронах новоспечених удовиць, оскільки жінки у нас живуть статистично довше за чоловіків. «Іва-а-ане! – безутішно голосить над тілом небіжчика така вдова, хоч останніх років тридцять ніяк не могла дочекатися, коли його, пияка, нарешті дідько вхопить. – Іва-а-ане, на кого ти мене саму лиша-а-аєш, ану подивиси, діти приїхали, діти, просіт тата, най встане та най шос вам ска-а-аже…». Тоді на мить замовкає, знаходить поглядом куму Марусю: «Кума, голубці в піч поклали? А салат накришили? А хто до віка? Як нема? Бігом скажіт кумі Гані, шоб когос найшла, всьо, йдіт… Іва-а-ане! Чуєш, як я тебе про-о-осю, гай послухай мене ще цей раз!» То десь так і Порошенко поводиться: якби сила вища, то він, можливо, й підняв би своїми ритуальними формулами Україну, але оскільки знає, що не підніме, то в паузах між голосіннями дбає, щоб принаймні у його власному бізнесі все йшло за порядком. І от за таке моє бачення нашого гаранта мій приятель мало не обізвав мене агентом Путіна. Логічно: Путін ненавидить Порошенка і я його недолюблюю. То чим я кращий? Не сплю тепер і думаю: наскільки далекосяжною може бути така логіка? Наприклад, мій приятель не курить, бо вважає куріння шкідливим для здоров’я. І, як на зло, Адольф Гітлер теж так вважав. Отже, співвідповідальним за Голокост… Ні, ліпше не додумувати.
***
Добру підказку знайшов у Єжи Стемповського. Він, щоправда, пише про ХІХ століття, але суть проблеми та сама. Ставши свідками принципово інакших революцій і війн, тодішні письменники були змушені винайти й інший спосіб мовлення, бо стара стилістика вже не могла адекватно виразити новий досвід. Після Першої світової таке ж завдання вирішувала «література втраченого покоління», після Другої – «література руїн». Тобто зрозуміло (і про це у нас нині багато говориться), що на психологічне освоєння такого досвіду потрібен час. Але час потрібен і на вироблення нового лексикону та нового синтаксису. Тому навряд чи нам варто сподіватися, що з дня на день в українській літературі з’явиться епохальний, наприклад, роман про «події на Сході». Хоча… Сергій Жадан ось якраз роман і написав. Не сумніваюсь, що це хороший роман. Але чи може там уже сьогодні – посеред незакінченої війни – постати новий тип оповіді? Скоро побачимо. Тільки-но закінчу його редагувати – і побачимо.
***
До речі. Френк О’Гара – теж, звичайно, добрий поет, але якщо говорити про Євтушенка, то я волію Жадана. У сенсі вірш Жадана «Євтушенко». Написаний, між іншим, дев’ять років тому:
Що це? – запитав він. – Матеріал, –
говорю, – пам’яті Євтушенка.
А що, вже? – запитав він.
Так, – говорю, – я вчора десь
у кафе почув. Або на вокзалі,
коли доганялись. Знаєш, там
є цілодобовий?
Знаю, – відповів він. – Ех,
блядь: а я лише на днях його виступ
слухав по радіо. Про інтелігенцію.
Або про демократію. – Мабуть, все-таки
про демократію, – подумавши,
сказав я…
А так, то я з Євтушенком особисто знайомий не був. Зате був із Семеном Цидельковським. Він мене лагідно називав: «Сашенька, ти ж знаєш, як я тебе поважаю», – а я його шанобливо: «Ісакович, скільки?» Власне, Цидельковський мав лише один виразний недолік: під впливом найгірших віршів Євтушенка він писав ще гірші власні. Пригадую щось таке: «Интеллигенция торгует на базаре…». Поза тим Ісакович був добряком і завідував затишним Будинком культури, в якому я провів кільканадцять літературних зустрічей з авторами, набагато цікавішими з художнього погляду за Євтушенка. Але саме в це – попри всю повагу до мене – Цидельковський повірити не міг. Себто в те, що вони – цікавіші. Мабуть, тому, що в жодного з моїх гостей не було таких феєричних піджаків, як у Євґєнія Алєксандровіча. Коротше, якось на початку 90-х Семен Ісакович організував у своєму БК вечір Євтушенка. Тоді ще між Москвою і Чернівцями курсували літаки. Цидельковський узяв машину і поїхав із хлібом-сіллю в аеропорт. Дорогою він побачив трьох малярів-штукатурів, які в міру сил щось наляпували на фасад котрогось із будинків по вулиці Головній. Меткий Ісакович зупинився, вийшов з авта, вручив робітникам по збірці віршів Євтушенка, пляшку горілки на трьох – і сказав, чим вони мають займатися приблизно за годину. На зворотному шляху Семен знову зупинив машину в потрібному місці і попросив поета вийти з ним на хвильку. Під будинком сиділи на перевернутих відрах троє роботяг. Кожен пихкав цигаркою і в глибокій задумі вдивлявся в поетичні рядки Євтушенка.
Я знаю два типи літераторів. Одні після такого троллінґу впали б від сміху на землю. Інші б гупнули об землю Семеном Цидельковським. Євтушенко натомість щиро розчулився і потім розказував на вечорі, як його досі любить простий народ по всіх кутках колишнього Радянського Союзу. Здається, між цією історією і тим, що він устиг наплести про Україну перед смертю, існує певний зв’язок. Як писав не менш відомий російський поет: «Ах, обмануть меня не трудно!.. Я сам обманываться рад!»
04.04.2017