Такі дві історійки. І що важливо: не про мову. Тобто і про мову також, але не вона тут головне. Бо головне — що в Україні, подейкують, нарешті формується політична нація, яка охоплює різних людей, незалежно від їхньої етнічної приналежності, місця народження чи тієї-таки мови домашнього спілкування. І я з цим категорично погоджуюсь. Та і як не погодитися на тлі такої кількості прикладів: і на фронті, і в тилу, і в політиці, і де хочеш. Втягуються, коротше, люди, обрєтают родіну. Чого ще хотіти?
Хіба одного: навчитися відрізняти про всяк воєнний випадок тих, хто втягується, від розумово неповносправних ді-джейок та інших світоглядних креолів. Навчитися — і відповідним чином до них ставитись. Як-от до героїні першої історійки.
Діло було у Варшаві, на стипендії міністра культури Польщі. Ну, на тій стипендії вже стільки митців з України побувало, що ліньки й розказувати. Приїжджаєш на півроку, дістаєш помешкання, гроші на харчування та професійні витрати — і працюй. А наприкінці міністр вручає кожному диплом, який, зрозуміло, треба обмити. Тоді стипендіати — хто має бажання — збираються гуртом, дякують керівникам своїх проектів і закушують. І підходить по колу черга виголосити тост до певної на вигляд тридцятилітньої художниці з хай не кажу якого міста, але декотрі вважають його українським. Територіально, як на те, воно і є українським. Ще й сьогодні. І ця художниця в преамбулі заявляє:
– Ви уж ізвінітє, — заявляє, — могу по-русскі ілі по-польскі. Как хотітє?
На що я, звичайно, цілком доброзичливим тоном голосно запитую:
– Ти бач, — запитую я голосно свого приятеля-перекладача, — наскільки українська мова все ж таки важча за польську? Тридцять років людина може прожити в Україні — і ні в зуб ногою, навіть на тост кілька речень не назбирає. А посидить шість місяців у Польщі — і проше бардзо, юж щека, як карабін машинови.
У відповідь представниця штук пєнькних передбачувано обурюється, мовляв, настоящій художнік нє обязан национально самоідєнтіфіціроваться, он імєєт право ощущать сєбя гражданіном міра і владєть язикамі, какіє єму нравятся. І ще там щось про всємірную отзивчівость достоєвской души.
Тоді вже, ясна річ, не витримує мій приятель і, як то кажуть, ретельно добираючи слова, виціджує приблизно таке:
– Слухай, мендо упєрдліва, як ти там владєєш язиком — це твоя особиста справа. Але цю стипендію призначають винятково громадянам кількох східнопартнерських країн. Гражданів міра серед претендентів не вказано. То ти від якої країни заповнювала аплікаційну форму, га?
На тому дискусія про право митця на самовизначення і закінчилася: художниця, схопивши манатки, вибігла в липневу варшавську ніч, а ми залишилися протяжно співати сумних пісень.
Друга ж історійка належить до тих, які виразно не годяться для романів чи оповідань, бо мудрі критики відразу зауважать, що автор перестарався, відійшов задалеко від художньої правди і впав у кітч. І правильно зауважать. Ціле щастя, що романів з оповіданнями я писати не мушу, тож можу собі дозволити — замість художньої — правду життєву.
Отож у моєї дружини є подружка. Близька. Одна з найближчих. Родом вона із Красноярська, але після школи вступила до Чернівецького університету, познайомилася на першому курсі з моєю майбутньою дружиною, і от вони собі дотепер ходять одна до одної в гості з тортами й фісташками. А оскільки відтоді в житті моєї дружини з'явився я, то так автоматично склалося, що це вже й моя подружка. Наша, одне слово.
З іншого боку, у моєї дружини є ще й вуйко. А оскільки це моя дружина, то й вуйко, знову ж таки, якоюсь мірою мій. У сенсі наш. Народився він невдовзі після Першої світової війни в українському селі на території тодішньої Польщі. Тому під час Другої світової пішов в УПА. Відтак після війни потрапив до таборів Красноярського краю. Про його лісоповальні поневіряння ми знаємо далеко не все: не любить вуйко згадувати ті морозні роки. Але щось, однак, знаємо: про криївку, з якої його, непритомного від газу, витягли енкаведисти; про табори, в яких він сидів; про місце заслання; і про бунт у зоні, коли політв'язні голими руками забили до смерті якогось нелюда-наглядача.
Натомість наша подружка про свого діда донедавна не знала майже нічого. Знала тільки, що діда не стало, коли її мама була зовсім маленькою. Нарешті дізналася — і прибігла до нас. Ви вже теж здогадалися, чи не так? Так, її дід працював наглядачем у тому таборі, де сидів наш вуйко. І саме його колишні упівці, відповідаючи звірством на звірство, як виявилося, дослівно роздерли на шматки.
Чи вплинула ця інформація на наше ставлення до подружки і навпаки? Абсолютно ні. Як працівниця державної установи вона спілкується на роботі українською, але як етнічна росіянка вдома послуговується російською: нас це не обходить. Вона і з нами зазвичай розмовляє зручнішою для неї рідною мовою: нам це не заважає. І ще нам все одно, що вона думає про Бандеру і Мельника, Петлюру і Скоропадського, Івана Мазепу і Богдана Хмельницького. Є тільки одна, сказати б, морально-політична обставина, яка могла би зіпсувати наші стосунки: якби наша подружка раптом зажадала від нас співчуття з приводу лютої смерті її діда. Але їй таке й на думку не спадає. Просто вона чітко усвідомлює, що живе в країні, за яку воював наш вуйко, а не в країні, де здійснював свої вертухайські подвиги її дід. І цього досить — не лише для її українського громадянства, а й для нашої з нею міжетнічної дружби.
28.12.2016