Не думаю. Хоча й однозначної відповіді теж не маю. Зате маю нав'язливу підозру, що без мовного критерію нам не обійтися. Не кажу, що він єдиний, але й ніяк не можу визнати його другорядним. І, до речі, людям, яким у цьому місці спадають на думку порівняння зі США, Швейцарією, Ірландією чи Латинською Америкою, ліпше далі не читати. Бо з людьми, які не бачать, чим наша мовна – і літературна – ситуація відрізняється від американської, швейцарської, ірландської чи бразильської з арґентинською, мені в принципі нема про що говорити.
Як і з людьми, які запитують: «А навіщо взагалі ділити письменників? Адже їхньою творчістю мають право насолоджуватися читачі в усьому світі» і те де, і те пе. Еге ж, читачі мають право. Натомість літературознавці, подібно до решти науковців, мають обов'язок – перш ніж братися за об'єкт свого дослідження, чітко і вмотивовано визначити його межі. Інакше це буде не наукове дослідження, а типова соцмереживна маячня на тему «Коло мого читання». І ще раз до речі: найпаскуднішою рисою «русского міра», яка псує життя і йому самому, і всім довкола, є його – цього «міра» – нездатність чи небажання окреслити власні кордони і припинити спроби «об'ять нєоб'ятноє». Власне, в цьому й полягає головна різниця: де століттями плекалося усвідомлене поняття межі, там виріс сад європейської культури; а де ні – там дотепер переважно дике поле, «чєбрєци да ковилі».
Відтак: Андрій Бондар мені старий друг, але коли він на пропозицію Павла Коробчука не визнавати російськомовних авторів приналежними до української літератури відповідає гнівною філіппікою, мовляв, чи «це така велика радість і почесна роль – належати до цієї гнилої і болотяної субстанції? Це гівно, а не література. Гівно. Відсотків на 90», я його – старого друга Андрія Бондаря – не зовсім розумію. По-перше, кожна література – зокрема й російська – це в усі епохи на 90 або й більше відсотків гівно, тож ми – не виняток. А по-друге, до чого тут радість і почесність? Чи аж така велика радість і почесна роль – належати, наприклад, до класу комах? Навряд. То чому б не зачислити до них, скажімо, павуків? Ніби й схожі, лазять десь там, їдять усіляку гидоту... А ні, заперечують ентомологи, не можна, бо комахи – це комахи, а павуки – це павуки. І що характерно: хто там із них відчуває з цього приводу більшу радість – це ентомологів абсолютно не обходить.
Інша річ, що бути такими впевненими ентомологам дозволяє наявність давно вироблених критеріїв, яких у нас немає. Ну то на те й існують дискусії, щоб ці критерії врешті-решт сформулювати і домовитися, які з них є важливими, а які не дуже. Мовний критерій, наполягаю я, є дуже важливим. А деякі інші, що здобули велику популярність останнім часом, на моє переконання, критеріями взагалі не є. Як-от громадянсько-територіальний. Бо є такі миротворці, які вважають, що для визнання письменника представником української літератури досить, аби він був громадянином України чи бодай проживав на її території. Страшенно доброзичливий підхід. Але чи допомагає він навести якийсь лад у цьому питанні? Чи, навпаки, ще більше заплутує ситуацію?
Щоб нікого не образити, абстрагуймося від конкретних російськомовних авторів і поговоримо про уявних. Припустимо, десь у Криму, хай буде в Ялті, неподалік будинку знаного українського поета Чехова, жили собі до певного моменту і творили двоє літераторів – Голєніщев і Кутузов. Творили вони російською мовою, але паспорти мали українські. Я їх за це, ясна річ, не засуджую: яким інструментом ми краще володіємо, на тому зазвичай і граємо, так є і так має бути. Просто констатую: творили російською. Аж раптом – анексія. І, припустимо, Голєніщев, який у глибині душі недолюблював Путіна, з того всього взяв і переїхав до Києва. А Кутузов, який у глибині душі Путіна сильно шанував, залишився в Ялті й отримав російський паспорт. При цьому обоє далі пишуть російською про кримскіє звьозди, тосклівих чайок і дєвятий вал. То куди їх тепер зараховувати? Обох до української літератури? Чи лише Голєніщева? Чи й Кутузова також, але строго до березня 2014 року, а вже від березня – до російської?
Паралельно, припустимо, десь на Донбасі також проживали й видавали «на-гора» повісті про трудові шахтарські подвиги ще двоє російськомовних письменників – Лоханкін і Птібурдуков. Тільки Лоханкін жив у Горлівці, а Птібурдуков – у Дзержинську. Тобто й далі живуть, але Дзержинськ сьогодні перебуває під умовним контролем України, а Горлівка – під безумовним ДНР. То як, назвемо Птібурдукова українським автором, а Лоханкіна – деенерівським? Чи, може, визнаємо його «тимчасово окупованим письменником»? Чи наразі зачекаємо і подивимося, чим воно все закінчиться? Що й говорити: цікаве літературознавство.
А є ще мислителі, які пропонують, сказати б, зображувально-предметний підхід. У сенсі не важливо, де живе автор і якою мовою він пише, важливо – про що. Пише про Дублін – значить ірландський. Пише про Миргород – значить український. Плідна пропозиція: стільки всього спонукає поперекласифіковувати. Приміром, Андруховичеву «Московіаду» можна за цією логікою записати до російської літератури, а його ж таки «Перверзію» – до італійської. А Гемінґвеєву «Фієсту» – до іспано-французької. А «80 днів» Верна – до навколосвітньої. А «Марсіанські хроніки» Бредбері – до марсіанської. А всю творчість Фолкнера – до йокнапатофської. Тощо.
І про серйозне. Запитала мене якось мимохідь Іра Славінська, чи не здається мені несправедливим той факт, що українські критики послідовно іґнорують українську російськомовну літературу. Я тоді – бо мимохідь – віджартувався, що українські критики й україномовну літературу своєю увагою не надто розпещують. То, може, зараз є сенс сказати кілька слів по суті. Критик – якщо він критик, а не продуцент ґлянцевих оглядів «ніачьом» – мусить для початку бути спеціалістом з історії та теорії літератури. І мусить знати, що жоден літературний твір не постає в порожнечі, а розвиває якісь традиції чи відштовхується від них і так чи сяк, навмисно чи мимоволі, «співпрацює» з іншими творами – як давнішими, так і сучасними. Адже й школярам відомо: щоб адекватно сприйняти текст, особливо в наші постмодерні дні, необхідно знати й розуміти контекст.
Уявимо, отже, що згаданий Голєніщев-Кутузов або Лоханкін-Птібурдуков видав в Україні роман російською мовою. Питання: яку національну літературу повинен досконало знати наш потенційний критик, щоб належно оцінити цей роман? Українську чи все-таки російську? Як без знання Пушкіна й Лермонтова, Толстого й Достоєвського, Сорокіна й Пєлєвіна etc. критик зможе визначити, що в рецензованому романі є ориґінальним, а що запозиченим? З ким автор полемізує, а кого підтримує? Чи є його, припустимо, блискуча стилістика особистим досягненням, а чи хитро замаскованим набором прийомів, украдених в Антона Чехова, Вєнєдікта Єрофєєва і Саші Соколова? І ще питання: скільки років мав би витратити український літературний критик, щоб засвоїти всю російську літературу разом із її 90 відсотками відвертого гівна? І чи не стане він після цього, як воно часто траплялося в недавні русифікаторські часи, російським, а не українським літературним критиком? Бо якось дивно – покласти ціле життя на вивчення російської літератури лише задля того, щоби проаналізувати Голєніщева з Кутузовим і Лоханкіна з Птібурдуковим...
Коротше, я нічого однозначно не стверджую і навіть нікому не нагадую, що російська мова в Україні не увінчана жодним «особливим статусом», тож теоретично критик міг би нею добре й не володіти. Я тільки висловлюю тихий сумнів: чи доречно говорити про приналежність до української літератури творів, писання й розуміння яких практично неможливе без ґрунтовного знання літератури сусідньої країни?
07.10.2015