Розмова друга
Друга онлайн-зустріч із співачкою Еленою Панкратовою, визнаною у світі однією з найкращих сопрано ваґнерівсько-штраусівського репертуару, символічно відбулася у день Страсного Тижня, коли оперні театри світу транслювали театральну містерію Р. Ваґнера «Парсіфаль». Отже, особливий акцент другої розмови торкається улюбленого образу Елени Панкратової – образу Кундрі.
Елена Панкратова у ролі Кундрі. Вистава «Парсіфаль». Фестиваль у Байройті, 2019. Фото: Enrico Nawrat.
Аделіна Єфіменко: Ви вже згадували під час нашої першої зустрічі, що у зв'язку з пандемією багато проектів зірвалося, деякі з них призупинені, відкладені на невідомий термін. Ваші плани на майбутнє здалися мені дуже обнадійливими: майбутні ваґнерівські ролі – дебют Ізольди, що відбудеться у березні 2021 року в Валенсії зі Стефаном Ґульдом у партії Трістана, партія Брунгільди у Лондоні з Володимиром Юровським у 2021 році, партія Ортруди у Зальцбурзі і Дрездені з Крістіаном Тілеманном у 2022 році, також Ортруда в Берлінській державній опері та інші. Після Байройтського фестивалю 2019 року Ви знову готуєтеся виконувати партію Кундрі з Андреасом Шаґером і Рене Папе. Вистава запланована в Gran Teatre del Liceu у Барселоні на 2023 рік. Крім того Ви працюєте над ваґнерівськими партіями зі студентами. Яке завдання для Вас виглядає найбільш пріоритетним?
Елена Панкратова: Дебютна Ізольда. Увесь вільний час присвячую вивченню цієї партії. Це – найдовша і найскладніша партія у світовому оперному репертуарі. Постановка планується у березні наступного року в Palau de les Arts Reina Sofía в Валенсії (Іспанія). На жаль, доводиться репетирувати одній, без концертмейстера. Але процес полегшує те, що можу сама собі акомпанувати, бо маю ще освіту піаністки і диригента хору. Отже, Ізольда – безперечно моє головне завдання, але маю і безліч інших планів. Спілкуюся з режисером Дмитром Черняковим щодо планів нової «Електри» (ред. – опера Ріхарда Штрауса). Запланована минулого сезону прем'єра не відбулася. Дмитра надихнули мій ентузіазм обговорити концепцію режисури «Електри» з усіма солістами в онлайн-конференції, а після зняття карантину продовжити влітку наступні зустрічі й розмови у Гамбурзі. У нас всіх звільнився час через скасування літніх фестивалів, отже треба використовувати його на свою користь! Я – оптимістка по натурі, завжди намагаюся з будь-якої ситуації отримати позитив!
Аделіна Єфіменко: Чи складно поєднувати ангажемент оперної співачки з обов’язками професора Університету музики міста Ґраца?
Елена Панкратова: Нелегко. Тому живу як затворниця і працюю за двох. Розслаблятися не вистачає часу, особливо зараз. Але впевнена, що криза, пов'язана з пандемією, допоможе визначитися не тільки артистам з досвідом, а й нашим студентам. Насамперед відповісти на запитання: чи правильно я обрав професію, чи готовий до негараздів, які переживають практично всі професійні музиканти? Складно планувати майбутнє, коли більшість театрів і концертних залів закриті. Невідомо, чи ми найближчим часом повернемося до повноцінної роботи. Проте можна вже припустити, що співаки повернуться до звичайного робочого ритму останніми. Думаю, після закінчення пандемії молоді буде складно входити у професію. Поза сумнівами посилиться і конкуренція. Але якщо у людини є покликання або – як ми називаємо між собою наш голос – «наш діагноз», то така людина залишиться вірною своєму професійному вибору.
Вистава «Парсіфаль». Фестиваль у Байройті, 2019. Фото: Enrico Nawrat.
Аделіна Єфіменко: Час карантину об'єднав багатьох музикантів-однодумців навколо оригінальних інноваційних онлайн-проектів. У чому, на вашу думку, їх перспектива?
Елена Панкратова: Можливо, завдяки цим проектам у майбутньому з'являться нові форми перформенсу. Днями хтось запропонував ідею проводити цього літа концертні виконання опер у кінотеатрах просто неба, куди публіка приїздила би на машинах. Ізоляція, безпека публіки були би забезпечені. Не впевнена, що це стане рентабельним для співаків, але чому б не спробувати? Мене дуже тішить той факт, що інтерес до опери посилився. Люди мали час слідкувати за онлайн-трансляціями. Опера стала доступною кожному.
І все ж оперна трансляція не може замінити враження від живої вистави: немає флюїдів, які виникають між співаками і глядачами. Крім того, зйомки великих планів не завжди вдало змонтовані. Пам'ятаю, під час перегляду трансляції нашої мюнхенської «Жінки без тіні» я не побачила одного дуже важливого жесту, який я показую у кінці другого акту в момент відмови від материнства. Відео-кадр під час монологу раптом миттєво переключався на великий план обличчя моєї колеги, котра просто сиділа без руху. Як можна таке робити? Втрачається сенс усіх важливих знахідок персональної режисури. Подібними зйомками, монтажем повинні займатися не телевізійники, а фахівці, які знають і орієнтуються у кожному нюансі постановки. А що ж до опери з екрана телевізора – напевно, це й надалі залишиться приємною домашньою розвагою. Хоча сподіваюся, що онлайн-трансляції залучать до оперних театрів нову публіку.
Вистава «Парсіфаль». Фестиваль у Байройті, 2019. Фото: Enrico Nawrat.
Аделіна Єфіменко: Ми з Вами спілкувалися на Страсний тиждень, тому хотілося би повернутися до містерії Ріхарда Ваґнера «Парсіфаль» і поговорити про інтерпретації образу Кундрі. На Байройтському фестивалі торік Вам вдалося створити унікальний персонаж. У чому загадка Вашої Кундрі?
Елена Панкратова: Загадка і, водночас, розгадка полягають для мене у багатогранності цього жіночого образу, адже Кундрі приречена на безсмертя і поневіряння у часопросторі. Вона здатна у будь-який момент перетворитися на дбайливу матір, на звабливу коханку, на покірну служницю лицарів Ґраалю. Але головне, заради спокою і спокути свого гріха – глузування над розп'ятим на хресті Христом – Кундрі готова піти на все. Гадаю, Кундрі – це сумарний жіночий образ і своєрідна подяка Ваґнера всім жінкам, які відіграли велику роль у його житті і творчості: його матері, першій дружині Мінні, Матильді Везендонк, другій дружині Козімі і навіть всім майбутнім хранителькам культу Ваґнера, яких він вже особисто не знав – невістці Вініфред Ваґнер і правнучці Катарині.
Аделіна Єфіменко: Насправді дуже цікава ідея, при тому, що питання завжди залишається відкритим. А якими були ваші відчуття того особливого відкритого простору, який створив Ерік Лайфенберґ у байройтській постановці?
Вистава «Парсіфаль». Фестиваль у Байройті, 2019. Фото: Enrico Nawrat.
Елена Панкратова: Сценографія була оформлена досить просто, але в її декораціях співалося і гралося завжди вільно і легко. Велика роль в оформленні сцени відведена елементу води. Мені завжди подобалася купальня Амфортаса у першому акті, наповнена справжньою водою. На стелі, в глядацькій залі відображалися чарівні відблиски світла. Я насолоджувалася кожною деталлю цієї постановки: теплою водою у басейні Парсіфаля, звідки Кундрі підіймала його наче з хрестильної купелі й загортала як дитину у великий пухнастий рушник. А який розкішний водоспад раптом з’являвся і очищував повітря, осяяний дивом Страсної П'ятниці. У цей момент на сцені театру насправді ставало прохолодно, чисто, наче на всіх нас зійшла Божа благодать ...
Аделіна Єфіменко: Якщо вже піднімати питання божественного впливу містерії «Парсіфаль», згадаймо про синтез релігійних конфесій. У цій постановці режисер представив Кундрі в мусульманському вбранні, а храм Ґрааля прикрасив орнаментами. Сцена з дівчатами-квітами у бурках асоціювалася з гаремом, а не садами Клінґзора. Натомість Семен Бичков вбачає в образі Кундрі буддійське коріння…
Елена Панкратова: Ось бачите, як цікаво. А судячи зі спогадів сина композитора Зіґфріда Ваґнера, Кундрі була задумана як єврейка, котра ніде у світі не знаходить притулку і спокою, а потім приймає християнство. Тому твір і можна називати геніальним, якщо один і той самий текст викликає в різних людей різні ідеї і асоціації.
Аделіна Єфіменко: Партія Кундрі складна не тільки образно, а і технічно. Чи траплялися «підводні рифи» для Вашого голосу?
Елена Панкратова: Партія Кундрі не найбільша серед ваґнерівських партій, але одна з найскладніших для драматичного сопрано. Для її виконання співачка повинна добре володіти різними регістрами. За часів Ваґнера до сопрано ставилися більші діапазонні та динамічні вимоги. Недарма прем'єра «Парсіфаля» у Байройті в 1882 році мала відразу три виконавиці для партії Кундрі. І всі були різними. Для мене особисто у цій партії не виникає «підводних рифів», тобто перед «Парсіфалем» у мене не буває безсонних ночей з думками: «Ой, а як на цей раз вийде та чи інша нота / фраза?» – я завжди співаю Кундрі з великим задоволенням! Перед першим актом мені завжди потрібно налаштувати голос на струнке, але об'ємне звучання у першій і малій октаві, оскільки партія опускається до соль малої октави. Для сопрано це не є природною щоденною теситурою. Другий акт поступово піднімається все вище і вище, але при цьому часто звучить дуже низько – ми кажемо, спускається у «підвал». Великі стрибки і зміни регістрів типові для ролей драматичного сопрано. Але у другому акті, до того ж є довгі фрази, де потрібно показати колосальне володіння диханням. Публіка не має почути змін регістрів. Звучання треба витримувати рівно, майже однаково наповненим. Потрібно вміти співати у стрункій високій «зівковій» позиції, не обтяжувати, не намагатися перекричати оркестр. Взагалі партія Кундрі вимагає величезного вокально-технічного досвіду. До Кундрі я вже переспівала у великих театрах світу безліч інших партій. Вокального досвіду в мене було достатньо. Не раджу молодим співачкам братися за Кундрі на початку кар'єри. Лише після того, як вони виконають чимало інших великих партій, можна дозволити собі Кундрі.
Вистава «Парсіфаль». Фестиваль у Байройті, 2019. Фото: Enrico Nawrat.
Аделіна Єфіменко: У вашому виконанні Кундрі позбавлена роздвоєності і проходить велику еволюцію до фіналу. До третього акту всі герої старіють. Квітуча здоров'ям східна красуня зникає, з'являється хвора тремтяча старенька. Чи існували розбіжності вашого розуміння образу Кундрі з таким несподіваним образом, запропонованим режисером?
Елена Панкратова: У третьому акті було досить важко впоратися зі сценічним образом: у моєї героїні з'являвся тремор, припадання на одну ногу, для чого потрібна хороша координація. Але розбіжностей з ідеєю режисера не було, тим більше роль Кундрі в Байройті була моїм дебютом. На постановку я приїхала без упереджень і впливів від інших ролей. Ми вирішили так: оскільки наприкінці другого акту Парсіфаль відкидає всі спроби Кундрі спокусити його і перемагає Клінґзора, то чарівна сила, яка давала Кундрі вічну молодість і впевненість у жіночих чарах, випаровується з її тіла і свідомості – тому в третьому акті ми бачимо її старою бабою, яка намагається всіма силами допомогти літньому Ґурнеманцу (dienen, dienen! – фраза Кундрі: служити, служити). Адже вона досі жадає відпущення гріхів і душевного спокою. Тому так важливе переконливе акторське втілення цієї багатогранної ролі, а для цього потрібен не тільки великий сценічний, а й життєвий досвід.
Аделіна Єфіменко: Ви виконували партію Кундрі у постановках Берлінської Deutsche Oper (режисер Філіпп Штельцль), Нідерландської національної опері Dutch Oper в Амстердамі (режисер П'єр Оді) і в Маріїнському театрі (режисер Тоні Палмер). Яка з них Ваша улюблена?
Елена Панкратова: Я думаю, байройтська – як найбільш відпрацьована, як та, що за чотири роки, що називається, увійшла в кров і плоть. Цій партії я присвятила багато сценічних репетицій, розмов з режисером і колегами. Дуже непростий текст, суть, сенс ролі. За роки постановка змінювалася, частково помінялися і костюми, і перуки. Шкода, що на DVD записаний варіант першого року. Потім спектакль став кращим, розвинувся зовні і змістовно. Наша колективна гра на сцені стала ще більш згуртованою і переконливою. Байройт – це така творча майстерня, де робота ніколи не зупиняється і на торішніх лаврах ніхто не відпочиває.
Вистава «Парсіфаль». Фестиваль у Байройті, 2019. Фото: Enrico Nawrat.
Аделіна Єфіменко: Постановками «Парсіфаля» з Вашою участю керували різні диригенти. У Байройті – Гартмут Генгхен, пізніше – Семен Бичков, в Амстердамі – Марк Альбрехт, у Берліні – Дональд Ранніклес, у Маріїнському – Валерій Гергієв. Як відмінності диригентських інтерпретацій впливали на становлення Вашого образу Кундрі?
Елена Панкратова: У диригентів, з якими мене зводить доля, завжди можна багато чому навчитися. Так, з Альбрехтом в Амстердамі я відчувала особливу довіру і дозволяла собі робити тонкі нюанси, оскільки оркестр під його орудою звучав місцями акварельно прозоро. У Ранніклеса були, мабуть, найширші темпи, але співати при цьому було дуже легко, наче за помахом чарівної палички. Він неймовірно гнучкий диригент і завжди максимально підтримує співаків! З іншого боку, я дуже комфортно почувала себе у Байройті з оркестром Гартмута Генхена. Його темпи були досить рухливі, але по-своєму надзвичайно логічні, що дозволяло моєму голосу звучати оптимально – природно і струнко!
Аделіна Єфіменко: За ці роки змінювалися не тільки диригенти, а й Ваші вокальні партнери. У 2016 році Ви співали з Клаусом Флоріаном Фоґтом, у минулому – з Андреасом Шаґером. Чи впливає на Ваш образ Кундрі зміна партнера по сцені?
Вистава «Парсіфаль». Фестиваль у Байройті, 2019. Фото: Enrico Nawrat.
Елена Панкратова: Образ закладений вже у партитурі. Все вже написано Ваґнером – і ноти, і текст. Отже міняти щось для партнера, співати якось «більш еротично» або «менш драматично» було би дивно. Ваґнер стоїть вище над нашим вокальним чи сценічним марнославством. Безперечно, з досвідом виконання приходить більш глибоке осмислення ролі, вокальна й акторська свободи. Починаєш відчувати себе на сцені як риба у воді: у голосі відкриваєш у ліричних епізодах різні нові фарби, драматичні пасажі виконуєш із більшою свободою і апломбом. За останні три роки у Байройті утворився міцний акторський і вокальний дует з Андреасом Шаґером, виконавцем ролі Парсіфаля. На кожній виставі ми разом отримували велике задоволення від своєрідного «змагання» – майже так, як свого часу Бірґіт Нільссон з Франко Кореллі говорили: ось ми знаємо, що на минулій виставі ми співали дуже гарно, а сьогоднішній заспіваємо і зіграємо ще краще! Цікаво, що абсолютно нова енергетика взаємин Кундрі з Амфортасом розкрилися для мене у 2018 році, коли у ролі виступив баритон Йоганнес Томас Майєр. Пам'ятаю також, як було шкода Клінґзора Ґерда Ґроховського, який раптово помер від інфаркту в січні 2017 року.
Кожен співак виходить на сцену і намагається показати у партії все найкраще, що досягнуто на сьогоднішній день. Кожен спектакль по-своєму неповторний. Коли у 2016 році під час сцени дива Страсної П'ятниці з третього акту поруч зі мною на сцені діяли і співали такі чудові колеги як Ґеорґ Цеппенфельд і Клаус Флоріан Фоґт, у мене на очі наверталися сльози вдячності Богові за те, що я перебуваю в аурі цієї неймовірної музичної краси і щирого служіння своєму покликанню!
Розмову вела Аделіна Єфіменко.
Фото: Enrico Nawrat.
26.06.2020