«Птоломей, цар Єгипту» на Міжнародному Генделівському фестивалі 2020 у Карлсруе
Jakub Józef Orliński (Tolomeo), Louise Kemény (Seleuce). Foto: Falk von Traubenberg
Щорічний Інтернаціональний Генделівський фестиваль у Карлсруе спонукає час від часу повертатися у тихе містечко на заході Німеччині – колишню резиденцію маркграфів і герцогів Бадена. Легенда про Карла III Вільгельма оповідає, що після полювання маркграф відпочивав на лісовій галявині у тіні розкішного дерева й уві сні побачив своє місто. (Ідилічна історія дещо нагадує експозиційну арію з опери «Ксеркс», у якій цар Персії зізнається в коханні платановому дереву). Карл III Вільгельм побудував 1715 року свій замок біля баденського дерева. Його резиденція, а пізніше й саме місто отримали назву Карлсруе – «Карловий спокій» (з нім. – Ruhe). Напевно цей магічний ореол міста, що народилося зі сновидінь, інспірував молодого французького режисера Бенджаміна Лазара на чарівне втілення опери Г. Ф. Генделя «Птоломей, цар Єгипту».
«Птоломей, цар Єгипту» 2020 року – це нова продукція 43-го фестивалю з нагоди 335-ї річниці від дня народження Ґеорґа Фрідріха Генделя (ред. – 23.2.1685). Хоча у своїх opera seria великий німецький Майстер втілював вічні сюжети про народження і смерть, батьків і дітей, владу і зраду, любов і ненависть – опера «Птоломей, цар Єгипту» особлива. Пригадаймо опери «Агрипина» і «Оттон – цар Ґерманії». Чому сюжети цих опер ініціюють психоаналітичні студії навколо комплексу матері-сина у творчості Генделя? Цій темі присвячена стаття «Як – Матері?».
В опері «Птоломей», що створена через 19 років після «Агриппіни» і 5 років після «Оттона» (прем’єра відбулася 30 квітня 1728 року в театрі Короля на Геймаркеті в Лондоні), знову присутня фігура матері, але не на сцені. Із-за лаштунків, що за ними Гендель залишив також політичні інтриги історичного сюжету, мати фатально впливає на долю обох синів – Птоломея-старшого IX, Сотера ІІ, і Птоломея-молодшого X, Олександра I. У 1711 році цей сюжет про правління Клеопатри ІІІ надихнув Доменіко Скарлатті. Він написав оперу «Птолемей і Олександр, або зневірений вінець» на лібрето Карла Сигізмонда Кейпа. Композитор вільно потрактував фрагмент історії Давнього Єгипту, але опера, призначена для малого оперного театру польської королеви Марії Казиміри в Римі, ще не претендувала на відкриття, котрі Гендель і його лібретист Нікола Франческо Гайм зважилися пізніше представити на суд англійської публіки. Прем’єра «Птоломея, царя Єгипту» не мала успіху. Але відновлення опери після тривалого забуття у ХХ столітті переконує, що цей твір – один із найзагадковіших опусів Генделя.
Jakub Józef Orliński (Tolomeo), Louise Kemény (Seleuce). Foto: Falk von Traubenberg
Композитор експериментував з барочним каноном opera seria. «Птоломей» – це опера арій. Кожна наступна арія здається кращою за попередню. Особливий акцент припадає на заключну арію Птоломея, коли герой вдруге опиняється на порозі смерті. Номерна структура опери не пропорційна: речитативи дуже короткі, а дуети і ансамблі не йдуть у порівняння з аріями. Несподівано вирішені дуетні сцени між подружжям Птоломея і Селойки: персонажі наче виринають на сцену з мрій і спогадів. Дует-ілюзія, дует-луна – цікаві жанрові знахідки. Але композитор не порушує головного канону opera seria. Трагічна історія, не зважаючи на дві спроби суїциду Птоломея, мусить завершитися lieto fine (з іт. – «щасливим кінцем»).
Композиційно оперу обрамлюють прощальні арії Птоломея. З причин колосальної редукції речитативів, котрі мали б динамічно рухати дію, акція майже відсутня і підмінена реакцією. Для тодішньої естетики, а головне, для пріоритетів співаків-кастратів це була опера-мрія, адже нічого не перешкоджало показу вокальної віртуозності. У вихідній арії Non lo dirò col labbro на початку першого акту Птоломей вирішує втопитися у морі. А його фінальна арія Stille amare звучить вже як діалог зі смертю. Птоломей випив отруту і передає в арії своє передчуття смертельних мук. Байдуже, що отрута виявилась пізніше не смертельною. Stille amare стала однією з найтрагічніших сторінок Генделівської творчості поряд із арією Альчіни О mio cor, вирішеної, до речі, подібними музично-виразовими засобами.
Jakub Józef Orliński (Tolomeo). Foto: Falk von Traubenberg
Чи хотів Гендель таким чином втілили в образі Птоломея типову для всіх його оперних королів фігуру нездатного до влади правителя? Спільна проблема, що об’єднує майбутнього короля Єгипту з володарями Германії, Римської імперії, Персії, очевидна. Оттон, Нерон, Ксеркс – це слабкі, часом неадекватні персони, котрих мало цікавить доля їхньої держави. А лабільна психіка і життєві трагедії виникають через комплекс матері-сина. Причиною обох спроб суїциду Птоломея стала зрада матері і втрата коханої дружини Селойки.
Коротко згадаємо події сюжету: мати Птоломея IX, королева Єгипту Клеопатра III (160/155 – 101 до н.е.) розчищає дорогу до влади молодшому синові Птоломею X, Олександру І. Птоломей-старший знаходиться у вигнанні на острові Крит. Там він живе інкогніто під іменем пастуха Осміна. Проте факт, що старший син живий і здоровий, заважає матері довести свій план до кінця. Вона доручає молодшому сину вбити старшого. Жорстокі були часи, коли жінки на рівні з чоловіками правили державами! Дії Агрипини, Ґісмонди, Клеопатри та багатьох інших королев свідчать, що жінки не гірше за чоловіків творили криваву історію своїх держав. Смерть була супутницею змін королівських династій, претендентів на престол і продовження роду.
На сцені опери Генделя «Птоломей, цар Єгипту» діють п’ять протагоністів. Проте через наявність двійників складається ілюзія, що насправді персонажів більше: Птоломей-старший – не тільки Птоломей, а й пастух Осмін. Його дружина, яку він вважає померлою і оплакує – не тільки Селойка, а й пастушка Делія. Вона теж живе на острові Крит, але Птоломей-Осмін про це не знає. На сцені вона завжди присутня (зрештою, як і інші герої). Протагоністи то з’являються, то зникають. Невідомо, де закінчується реальність і настає світ спогадів, мрій, ілюзій і містичних зустрічей живих та померлих душ. Головний задум режисера – занурення кожного героя у стан тотальної самотності. Герої сидять на сцені, дивляться у далечінь, слухають один одного, співають контрастні арії, ідентичні за формою (da capo), різні за жанрами і афектами.
Jakub Józef Orliński (Tolomeo). Foto: Falk von Traubenberg
Владні, злісні і мстиві характери вирішуються однопланово. Король Кіпру Арасп хоч і не двійник, але цілковитий союзник Клеопатри. Його сестра Еліза закохана в пастуха Осміна і лютує з будь-якого приводу: то вона покохала недостойного для її високого статусу пастуха, то Осмін не відповідає взаємністю. Герої ревнують, вдаються до помсти, але врешті решт здаються (адже кінець має бути щасливим). Проте любові й влади вони не досягнуть навіть після lieto fine. Бравурним аріям цих персонажів протиставлені ламентозні номери братів Птоломеїв і Селойки.
У перипетіях любовної інтриги розібратися не складно. Існує лише одна пара, яка попри всі астральні мандри та подвійну ідентичність кохають один одного (Птоломей-Осмін і Селойка-Делія). Під кінець вони знаходять один одного і, очевидно, будуть щасливими разом. Але для Генделя суть lieto fine опери «Птоломей, цар Єгипту» – не стільки щастя взаємного кохання, скільки смерть матері Клеопатри III, після якої відбувається примирення братів. Птоломей старший правитиме Єгиптом після смерті матері. А Олександр взагалі не претендує на престол. Він лише виконував бажання матері й удячний старшому брату, який врятував його на березі Кіпру після морського шторму. Цікаво, що Птоломея-молодшого винесло море на берег острова саме у той момент, коли Птоломей-старший збирався покінчити життя самогубством.
Потім любовна інтрига швидко розкручується: Олександр приходить до тями і закохується з першого погляду в Елізу, Арасп пристрасно закоханий у Делію, а Селойка залишається вірною своєму чоловікові і все-таки знаходить Птоломея на Кіпрі. Але протягом спектаклю герої спілкуються крізь призму потойбічного. Вони не вірять у реальність і готові залишити цей світ. Чого вартий лише зміст арії Птоломея з другої дії Ed io, se vivi tu, moro contento (з іт. – Якщо ти живеш, вмираю я щасливим)! Їхні арії інтонаційно споріднені, але ізольовані від партій інших персонажів. Напевно, їхня любов є символом недоторканого острова, навколо якого вирує бурхливе море ненависті й боротьби за владу.
Jakub Józef Orliński (Tolomeo), Louise Kemény (Seleuce). Foto: Falk von Traubenberg
«Птоломей, цар Єгипту» – пасторальна опера. Гендель втілив задум, котрий частково випередив ідеї «природної людини» Ж.-Ж. Руссо. Єдиний вірний шлях до щастя – говорить його музика (а режисерський дует Бенджаміна Лазара і Аделіне Карон прекрасно доповнюють цей посил мистця у сценографії) – це досягнення гармонії з природою. У більшості арій відчутна присутність природних субстанцій і стихій. Гендель поетизував образи вітру, води, скель, рослин, лісу, моря, берегів, острова.
Диригент постановки – італійський маестро Фредеріко Марія Сарделлі небезпідставно назвав «Птоломея, царя Єгипту» «оперою природи» (Naturoper). Під його легким одухотвореним жестом оркестр Німецьких Гендель-солістів (Deutsche Händel-Solisten) живе, дихає, іскриться різними фарбами, зображає море, хвилі, дерева, підводне царство і, насамперед, єдність людських афектів і стихій природи.
Музиканти оркестру Deutsche Händel-Solisten – багаторічного (з 1985 року) гаранту високого рівня фестивалю у Карлсруе – немов насолоджуються бароковим плином звучання mouvement pour mouvement (з фр. – рух заради руху). Тут і розмаїття тембрових поєднань в дуетах дерев’яних духових, чудові імпровізації хітарона і клавесина, польотні пасажі скрипкової групи. Органіку пульсуючого ритму диригент позбавив силового удару типу Barock – це Rock. Разом зі сценічними ідеями Бенджаміна Лазара, елегантною хореографією диригентських жестів Фредеріко Марія Сарделлі оркестр створив істинну акустичну насолоду.
Завдяки живописним відеопроекціям лейтметафорою постановки стало море, що штормить, хвилюється, завмирає (відео – Ян Шапотель). Мимоволі опиняєшся поряд з героями, бачиш крізь великі вікна абстрактного холу панораму безлюдного берега і повз сяючу водяну поверхню сягаєш поглядом за лінію горизонту (світло Маель Ігер, сцена – Аделіне Карон, джерело інспірації – хол відомого старовинного готелю на курорті Франції Трувіль-сен-мер). Потім величезна хвиля занурює сцену на морське дно. Миролюбно колихаються водорості, сонце проникає крізь прозору водяну поверхню, а над сценою нависають чудернацькі лампи-медузи. Фантастична краса сцени заворожує попри меланхолійний настрій, що панує в музиці, а фоном страждань стає візуальна поезія краси природи.
Jakub Józef Orliński (Tolomeo), Louise Kemény (Seleuce). Foto: Falk von Traubenberg
Режисер, добре обізнаний з мистецтвом музичної риторики і пластичного жесту епохи бароко, де-не-де вкрапив статуарні рухи, уникнувши послідовної дивертисментної хореографії. Рухи і жести – плоть від плоті барочної опери – завжди доповнюють музику, уточнюють зміни афектів. Жорсткі, бурхливі колоратури Араспа і Елізи відображені у грубих і різких рухах. Австралійський баритон Морган Пірс в образі лиходія Араспа – володар великого для стилю бароко голосу – переміг темпераментну озлобленість француженки Елеонори Панкразі. Її Еліза попри інтенсивність фразування змагалася з колоратурами наче кокетлива орієнтальна принцеса, і так і не перетворилася на злісну фурію. Закоханий в Елізу Птоломей-молодший Олександр – зворушливий, але артистично одноплановий персонаж, представлений китайським контр-тенором Мейлі Лі з гарним ліричним тембром голосу.
Чарівна дружина Птоломея Селойка вибігала на сцену босоніж. Луїзе Кемені вдалося зобразити у легкій польотній пластиці тендітність і красу, довершену ніжним сріблястим тембром високого сопрано. Британська співачка чудово створила ефемерний образ жінки-ілюзії, яка виринає зі спогадів Птоломея. Бенджамін Лазар порівняв її з Айседорою Дункан і взагалі має пієтет до античних ідеалів краси, котрі намагається відновити у формах, подібних до хореографії 20-30 років ХХ століття. Безумовно, у контексті елліністично-єгипетських мотивів «Птоломея» пластика руху виявилася дуже доречною.
Тембр сопрано Луїзе Кемені ідеально гармонізував з партією Птоломея. Їх чарівний дует з відлуння-ефектом став тихою кульмінацією вистави. Неперевершено представив образ Птоломея молодий поляк Якуб Йожеф Орлінський. Співак, розрекламований агенціями як контр-тенор і брейкдансер, звісно, вміє яскраво передати будь який афект не тільки голосом, а й рухом. Перманентні зміни станів психіки його героя, граничне напруження тіла і духу навіть оживили в уяві скульптурні образи бароко.
Jakub Józef Orliński (Tolomeo). Foto: Falk von Traubenberg
Вокал Якуба Йожефа Орлінського став головною подією оперного вечора і вершиною злагодженості оркестру Deutsche Händel-Solisten з талановитою режисурою і сценографією. Видатний кастрат Сенесіно, для якого Гендель написав цю партію, славився неперевершеною віртуозністю. Проте і Орлінський блискуче оволодів секретами італійської школи messa di voce – найважливішим технічним здобутком співаків-кастратів, котрі майстерно управлялися зі складною динамічною орнаментикою на одному довготривалому тоні.
Журнал Opernwelt слушно назвав співака Гамлетом в музиці за манеру співу на грані меланхолії і драматизму. У партії Птоломея розкрився колосальний потенціал контр-тенора: глибина і виняткова забарвленість середнього регістру, вільне володіння диханням, прозорість, інтелектуальна контрольованість фразування, невимушена легкість колоратур. Існує багато ірраціональних загадок музичної культури бароко. Їх пізнання неосяжне, не кожному відкрите, але, здається, глибоко притаманне голосу Орлінського. Адже він вражає своїм співом немов медіум тої далекої епохи. Великий скарб для Генделівського фестивалю у Карлсруе і для будь-якої оперної сцени!
© Аделіна Єфіменко
Foto: Falk von Traubenberg
Jakub Józef Orliński (Tolomeo), Louise Kemény (Seleuce)
12.03.2020