«Парсіфаль» і Страсна П’ятниця

«Парсіфаль» у Байройті, 2019. Сценографія – Ґізберт Єкель. 

© Enrico Nawrath.

 

Напередодні Святого Воскресіння Христового світ поринув у пандемію. Із-за загрози невідомого вірусу Covid19 оголошений всесвітній карантин. Назовні виходити небезпечно і недозволено. Позаду десятки тисяч людських жертв, розповсюдження вірусу разом із загальним неспокоєм. Попереду – невпевненість у завтрашньому дні. У роздумах про шляхи подолання психологічної і економічної кризи газета The Guardian опублікувала статтю, у якій автор мотивує власну версію виникнення Коронавірусу помстою природи, що силоміць зачинила людей у клітках власних хатин. The Guardian стверджує: It's not corona, it's karma («Це не корона, це карма»), а карантин – випробування, яке породило різні, але завжди людські надто людські реакції: хтось журиться перерваними контактами, втраченими клієнтами, нездійсненими проектами і поринає у віртуальний світ, інші філософують на теми перезавантаження суспільства, шукають шляхи до себе, спілкуючись із голосами природи. Є й такі, що отримують справжню насолоду від внутрішньої тиші міста, спокою навколо, можливості залишитися сам на сам зі світом літератури, музики, мистецтва.

 

Найкраща терапія у цьому випадку й, до речі, відчутний стимул для StayHome – онлайн-трансляції концертів і оперних вистав з усього світу. Зайвий раз переконуєшся, що опера не тільки здатна знаходити відповіді на болючі питання нашої сучасності, а й рятувати світ. Зараз опера виконує навіть захисну місію, оберігаючи своїх обожнювачів від зовнішньої небезпеки. Музиканти, робота яких зараз призупинена, залишаються вдома не з обережності чи страху, а для того, щоб вдосконалювати свою майстерність або слухати інших, слідкуючи за онлайн-трансляціями сольних виступів улюблених виконавців, концертів і оперних вистав зі світових театрів.

 

Під час всесвітнього карантину оперу дивляться і слухають навіть ті, хто раніше не відвідував оперні театри. Напередодні Страсної п'ятниці акцент онлайн-пропозицій припадає на «Парсіфаль» Р. Ваґнера з Баварської і Віденської Штатсопер, Метрополітен Опери, Фламандської і Римської опер тощо.     

 

«Парсіфаль» на оперній сцені у день Страсної П'ятниці – давня традиція європейських оперних театрів. Не винятком став і другий місяць всесвітньої ізоляції від «непроханого гостя» Covid19. Проте таїнство ваґнерівського Bühnenweihfestspiel у 2020 відбувається не на сцені, а онлайн. Як відомо, останній опус композитор не вважав музичною драмою і відмовився від поняття опера. Bühnenweihfestspiel – це сценічна містерія, священнодійство, у якому ведеться оповідь про рани, біль, гріх, страждання, прощення, містеріальний урок християнської моралі через співчуття до болю ближнього. Цей твір ще і повчальна історія про світ та застереження проти його знищення. В останньому опусі Вагнер дає нам урок служіння нашій вірі у любові. Для осмислення заповіту Майстра не існує актуального часу. У «Парсіфалі» час зникає, трансформується у простір. Zum Raum wird hier die Zeit – попереджає старий лицар Ґурнеманц новачка Парсіфаля, котрий ще не став лицарем, але як reine Tor поверне Святому Граалю загублений спис і вилікує Амфортаса від рани (з нім.– чистий дурник або простак).

 

Темпель Св. Грааля. Сценографія прем’єри «Парсіфаля». Байройт 1882.

© Paul von Joukowsky.

 

Очевидно завдяки онлайн-трансляціям «Парсіфаля» зараз маємо можливість хоча би віртуально об’єднатися, підтримати музикантів, для яких закриття оперних театрів стало не просто шоком, а кровоточивою раною напередодні Великодня. На тлі кризи, що виникла у суспільстві через Коронавірус, творчі люди втратили багато шансів. Музиканти, актори, співаки опинилися в ситуації соціального і психологічного вакууму. Багато з них втратили роботу, адже процес живого музикування припинено. У оркестрантів і оперних співаків зірвалися річні контракти. Літні фестивалі не відбудуться. Байройт одним із перших проінформував про скасування фестивалю 2020. Ці події помітно відобразилися і на стилістиці текстів музичних критиків. У щоденній пресі та спеціалізованих оперних журналах читаємо вже не пізнавальні рецензії, а мемуари, оповиті ностальгією за живим звуком і атмосферою колективної творчості. Катастрофічно не вистачає опери на сцені! Вже навіть не йдеться про критику традиційної чи експериментальної, вдалої чи невдалої інтерпретації.

 

Кожен розуміє, що найважливіші театральні якості не можна відтворити віртуально. Сценічну динаміку простору, розкішні візуальні концепції, світловий дизайн, багатоплановість мультимедійних перформансів онлайн-трансляції не воскресять. Навіть інновації, що залучили до лексикону оперного тексту найновіші досягнення науки і техніки в тому числі кіномистецтва, з телеекранів сприймаються лише як блідий ерзац, «пласка картинка». Годі й казати про препароване звучання живого голосу і оркестру!

 

У віртуальному світі не має шансів на виживання для найважливішої ‛плоті’ театру – інтеракції з її тісним, тілесно-емоційним контактом між артистами і глядачами, слухачами і музикантами, усіма людьми, втягнутими у процес співтворчості. Ми дуже швидко звикли до реальності зовнішньої загрози зараження вірусом від сусіда та почали з кожним перехожим дотримуватися дистанції у два метри. Але ж така дистанція не можлива у живому оперному просторі.

 

***

Напередодні Страсної П’ятниці відбулася онлайн-зустріч і розмова з виконавицею партії Кундрі – всесвітньо відомою сопрано Еленою Панкратовою на тему ролі опери і оперних трансляцій у часи Коронавірусу. Раніше, після літнього фестивалю з «Парсіфалем» у Байройті ми планували робити інтерв’ю і контактували кілька разів. Обговорювали різні ідеї, які я фіксувала і зберігала у ‛комп’ютерній шухляді’. Час йшов, текст наче опирався фазі завершення і можливо так би й залишився ‛незакінченим опусом’. Минуло сім місяців від нашої першої домовленості. За три дні до Страсної п’ятниці Елена Панкратова вийшла зі мною на зв’язок через популярну зараз програму Zoom, яка у часи пандемії всім нам допомагає працювати з учнями і студентами дистанційно. Але зверніть увагу й на числа 7 і 3. Адже коли планувалася зустріч, такої сакральної символіки ми не уявляли і навіть не могли передбачити. Проте разом відчули стан сповільнення темпу нашого життя. Питання цейтноту і термінових проектів відпали. Склалося враження, що байройтський «Парсіфаль» сім місяців тому передбачив ситуацію з Коронавірусом і чекав свого часу. Та не тільки «Парсіфаль». Елена Панкратова, визнана універсальною й однією з найкращих сопрано  ваґнерівсько-штраусівського репертуару, є  професором Вищої школи музики австрійського міста Граца. У день нашої зустрічі вона працювала зі своїми вокалістами, зокрема, над партіями трьох Норн. Згадайте! У пролозі «Сутінків богів» Норни плетуть нитки долі світу, людей і богів, але нитка майбутнього рветься. Тиждень тому, передивляючись трансляцію «Сутінків богів» з Метрополітен Опери, була глибоко вражена пророцтвом Норн: «Чи знаєш, що буде далі? Кінець вічному знанню! Мудрість нічого не благовістить світові» (нім. Weißt du, was daraus wird? Zu End' ewiges Wissen! Der Welt melden Weise nichts mehr).

 

Кундрі – Елена Панкратова. Байройт 2019. ©Enrico Nawrath.

 

Отже під час зустрічі говорили про майбутню долю світу, про проблеми виживання музикантів у період карантину, про проекти, яким не судилося здійснитися, але і про суть вокально-сценічної кар’єри і незабутні переживання, які нас поєднали у Байройті минулого року під час постановки «Парсффаля» німецьким режисером Уве Еріком Лауфенбергом. Хто міг тоді передбачити, що рана Амфортаса і страждання лицарів Граалю відгукнеться зараз болем для сучасних лицарів музики? Міф стиґматизує реальність.

 

«Вічні» питання, про які нагадує Ваґнер у своїй театральній містерії, мають здатність до самоактуалізації і входять у нашу повсякденність. Що це, як не aggiornamento (від іт. giorno – день)? Це поняття вклав у свідомість церковного Синоду Папа Іоанн ХХІІІ напередодні Другого Ватиканського Собору в критичний для католицької церкви час. У «Парсіфалі» йдеться і про втомлену від глобальних духовних, економічних та екологічних катастроф духовну спільноту. Напевно, щось завжди відбувається вчасно. Людство легко позбувається віри, але складно виходить зі зони комфорту, безпечності, легковажності, доки біда, біль і страх смерті не постукають у двері.

 

Амфортас – Райан МакКінні. Байройт 2019. ©Enrico Nawrath.

 

Із вторгненням непрошеного гостя на ім'я Коронавірус відбулося переосмислення багатьох цінностей. Невипадково і оперний світ напередодні Страсної п'ятниці пропонує долучитися поряд зі Священною літургією церкви до бахівських Пассіонів і до містерії «Парсіфаля». Поки лікарі шукають діючу на вірус вакцину проти Covid19, такі онлайн-трансляції, напевно, можуть стати соціально-медійним засобом терапії. Адже «Парсіфаль» – не лише містерія, а й оповідь і вчення, що черпає з різних культово-релігійних і містичних джерел. У своїй інтерпретації містерії Св. Ґрааля Ваґнер залучив теологічні і окультні знання, провів християнсько-буддистські паралелі. Композитор уважав свій останній опус Mitleids-Religion – релігією співчуття. А правнучка Майстра Ніке Ваґнер називає «Парсіфаль» музичною мовою, що оповідає про страждання людства. 

 

Питання про сенс життя у перманентному вирії катастроф не змінилися від часів Амфортаса, Клінгзора, Парсіфаля, Кундри, Гурнеманца. Люди «тепер і тут» виконують повсякденну роботу на своєму місці – політики, лікарі, вчителя, філософи, художники, музиканти. Усіх поєднала спільна воля протистояння цьому «непізнаному ворогу». Кожен мобілізується на користь іншим, відчувши міру власної відповідальності. Згадаймо, як раптом з грудей Парсіфаля виривається пронизливий крик «Амфортас! Рана!» Осяяний знанням цей ще-не-лицар переживає хресний шлях Спасителя і передбачає свою тяжку місію лицарства у майбутньому. Здається, він виліковує не тільки рану Амфортаса, а й кількох слухачів у щільно заповненому залі Фестівшпільхауса, що проливають сльози під розмірене звучання ваґнерівського оркестру.

 

Амфортас – Райан МакКінні. Байройт 2019. ©Enrico Nawrath.

 

Дивовижний стан торішнього «Парсіфаля» і враження від теперішніх онлайн-трансляцій примножують біль людства, але й заспокоюють причетністю до страждань Спасителя. Повернення на круги своя важливі, щорічні сакральні переживання Голгофи і смерті Ісуса на хресті – необхідні. Диво Страсної П’ятниці – шлях через смерть до Воскресіння.

 

Також і через причетність до міфотворчості Ваґнера, до залу, повному глядачів, до будинку, в якому кожен відчув, що потрібна взаємодопомога, множиться досвід співчуття. Ритм життя завжди зупиняється раптово і несподівано, а факт смерті не завжди можна передбачити. Проте зараз ми зупинилися від небезпеки винищення людства і віримо, що життя можна врятувати.

 

Covid19 застав багатьох музикантів у дорозі, в чужій країні. Всі працювали, творили, проводили до останнього хвилини репетиції і надіялися, що концерти і прем'єри відбудуться. Декому довелося догравати свої ролі перед порожніми залами. У Берліні відбулася запланована «Кармен», що тепер увійде в історію як вистава для духів. З чорної порожнечі залу артисти перший раз у житті не почули аплодисментів. Даніель Баренбойм вивів оркестрантів на сцену, щоб музиканти голосно аплодували один одному і заглушили цю мертву тишу залу. Баварська опера проводила камерні концерти по понеділках у порожній залі. У сумній ейфорії з приводу всесвітніх оперних трансляцій, переслухавши чимало музики, розумієш, що теперішній час – це час бахівських Пассіонів, час «Парсіфаля», час великої людської святині – Музики. Разом з неквапливим рухом вічності у музиці «Парсіфаля», разом зі сакральною пермутацією культового простору і часу можна не тільки почути і пережити, а й доторкнутися до цієї святині.

 

Смисловий вектор свого останнього опусу як сакрального феномену Ваґнер спрямував від індивідуального до колективного, що є «соціальною передумовою релігійної свідомості»[1]. Єднання публіки у театрально-мистецьку громаду відбувається схожим чином, як єднання прихожан під час літургії у церкві. «Парсіфаль» –  рідкісний твір, в якому публіка у дивовижній трансформації театрального простору в сакральний відчуває participatio poppuli actuosa. Папа Пій XI дуже доступно пояснив сутність духовної єдності зібрання людей. В апостольській Конституції „Divini cultus sanctitatem“ він зауважив: «Віруючі збираються з наміром черпати благочестя з найпершого джерела – сакральної музики, щоб взяти участь, тобто, бути причетним до високоповажної містерії у відкритій урочистій молитві»[2].

 

Ваґнер виношував ідею театральної містерії понад тридцять років і знайшов у суперечливих версіях міфу певну субстанцію, яка поєднала в очисному ритуалі античний katharsis і християнські ритуали очищення через причастя святині (у першій дії «Парсіфаля») та диво Страсної П'ятниці (у третій дії). Кожен вносить свою суб'єктивну частку через «власну участь у причасті Тіла і Крові Спасителя. (…) Таким чином формується сакральна єдність, досягнута інтерактивно, через actio і reactio у колективній містерії participatio actuosa. Бути часткою таїнства – суть божественного Діяння містерії»[3].

 

Напередодні Страсної П’ятниці 2020 року в розмові з виконавицею партії Кундрі Еленою Панкратовою пригадалося і це participatio actuosa від пережитої події «Парсіфаля» у Байройті. Начебто, суто особистісне, суб’єктивне переживання виявилося колективним духовним досвідом театрально-музичної громади.

 

Лицарі Св. Грааля. Байройт 2019. ©Enrico Nawrath. 

 

Останній звук оркестру в «Парсіфалі» –  відносне поняття, адже музика продовжує звучати. Пауза між кінцем твору і оплесками здається вічністю в мініатюрі. Помалу починають звучати оплески. Зал аплодує, повільно, тихо, потім голосніше, потім голосно і дуже, дуже довго. Виходити зі стану самозаглиблення не так просто! Публіка пліч-о-пліч без всіляких дистанцій аплодує «Парсіфалю» Ваґнера і всім творцям, причетним цієї містерії: режисеру Уве Еріку Лауфенберґу, диригенту Семену Бичкову, Амфортасу – Райяну Маккінні, Парсіфалю – Андреасу Шагеру, Кундрі – Елені Панкратовій, Ґунгеманцу – Гюнтеру Гройсбьоку. Велика музично-театральна громада Байройтського Фестшпільгаусу аплодує стоячи протягом щонайменше півгодини, а виконавці аплодують громаді у відповідь.

 

 Після перегляду цієї постановки у записі гостро згадалося це переживання, але до нього додався біль душевної рани, яку всім нам наніс Covid19. Неначе знову відкрилася рана Амфортаса, а Кундрі, втративши спокій понеслася по світах шукати бальзам для хворих. Але жива опера повернеться і доведеться не раз пережити цей неймовірний стан єднання з творчістю, музикантами, публікою, відчути живу причетність до таїнства лицарів, що зберігають святині музики. А поки що незабутній досвід болю, емпатії, всеохопної любові продовжується. Страсні дні теперішньої трагедії людства тривають. Містерія Erlösung dem Erlöser (остання фраза «Парсіфаля» – Спасіння Спасителю) ще попереду.

 

Амфортас – Райан МакКінні. Байройт 2019. ©Enrico Nawrath.

 

[1] Єфіменко А. Пути обновления теории и богослужебной практики католической мессы ХХ столетия (на примере творчества церковных композиторов) : монография. Луцк : Вежа, 2011. С.8.

[2] Папа Пий XI. Divini cultus sanctitatem. // Meyer H.B. / Pacik R.: Dokumente zur Kirchenmusik. Regensburg, 1981. S. 37.

[3] Єфіменко А. Там само. С.116.

 

P. S. Інтерв’ю з Еленою Панкратовою про містерію «Парсіфаля» і образ Кундрі далі буде. 

 

Текст: © Аделіна Ефіменко.

 

Фото: © Enrico Nawrath, © Paul von Joukowsky.

17.04.2020