Сучукрліт помер

Сучукрліт помер. Хай живе постсучукрліт!

Ну як помер? Як це – помер? – заперечите Ви, скрушно похитуючи головою, – як помер, коли он Андрухович побіг, он Шкляр щось читає, Карпа знимкується з дітьми, і не з дітьми теж знимкується, он Жадан з собаками, в космосі! Це називається помер?

Ну, гаразд, не хвилюйтеся так, не помер. Конає потрохи собі з останніх сил, так би мовити, та й усе.

Майте терпіння, все зараз поясню. Смерть сучукрліту не означає його повний відхід в небуття, а разом із ним усіх до нього причетних. Ні, аж ніяк, хоча все трохи так, але не зовсім так. Постсучукрліт – це продовження сучукрліту. Трохи неорганічне, трохи дивне, але продовження, нова його форма, перехідний період, проміжний етап. Називайте, як Вам більше до смаку.

Можливо, така заява є передчасною та надуманою. А все ж, є певні ознаки, котрі вказують, що у сучасній українській літературі триває перехідний етап. Він поки не має чітких рис, але тенденції і тренди цілком зрозумілі – принаймні, мені.

Останні Форуми Видавців і Книжкові Арсенали рясніли новими обличчями. Від чого в голові звучало одне й те ж питання: хто всі ці люди? Звідки всі вони взялися? Адже зараз так мало видається книг: долар зріс, папір подорожчав, друк подорожчав, палітурки дорожчають, малюнки дорожчають, букви, врешті-решт, теж дорожчають. А вони всі є, і їх хтось навіть знає.

Звідки вони взялися, добре знає Оксана Забужко. Пані Оксана на Гогольфесті сказала: «…Українська література пішла у Facebook. Я не те щоб уважно читаю, але стараюсь моніторити. Це найбільш жива сфера, в якій можна почути справжній голос – голос свідків, голос учасників».

Отак прямо і сказала, уявляєте собі? Ну і як тут з нею посперечаєшся? Все вона каже вірно, крім того, що пішла тільки в Facebook. В інтернети ринувся наш укрліт. А там вже найкраще вжився в соцмережах, де аудиторія відповідна є.

Та не Фейсбуччям єдиним живе наша нова література. Вона ринулася усюди, де лиш можна: і в Вконтакті (ая-яй, і не соромно по окупаційних ресурсах вештатися?), і навіть в Однокласниках (нема навіть що коментувати), і в Твітер попхалася (просто рай для хокуїстів і любителів лімериків до 140 символів), і в Інстаграм певне теж. (Про останній мав би бути короткий трактатик щодо поетичности фотографії чи фотографії як форми прози, що пахне зів’ялими трояндами, але його не буде).

І тут знову хочу згадати цитату пані Оксани з того легендарного виступу: «Письменник має не по телевізору виступати, а ходити по базарах, вулицях, їздити в громадському транспорті і прислухатися – що говорять люди, як говорять. Відчувати нервові течії, підшкірні спроби історії ще до того, як їх озвучать журналісти, тому що література в принципі є піонером називання речей. Ця рука на пульсі історії, постійна пальпація, називання певних речей – функція літератури…». Бачите, як вона все тонко відчуває? А все чому? Бо сама є в Фейсбуці, і навіть в Твітері.

Так от, на правах автора, який так само по соцмережах гуляє, і на базари часом заходить, вулицями блукає і в громадському транспорті безсоромно (а часом, чесно кажучи, трохи соромлячись, але не червоніючи) прислухається до розмов простого народу, відчуваю нервові течії. Постійно пальпую, прости Господи. Тому, як той, хто намацує пульс суспільства (так-так, мені і справді не завадило би відвідати кілька уроків скромности) можу дозволити швидше за журналістів заявити – сучукрліт помер. Хай живе постсучукрліт! Я це вже казав, і тепер лиш голою заявою точно не відкараскаюся. Тож переходжу врешті до пояснення та аргументації.

Нове покоління авторів, котре за дивною українською традицією мусить іменуватися за роком навіть не випуску, а потрапляння в літературу, величають двітисячідесятниками. Це засадничо інші люди. Це комп’ютеризоване та технізоване покоління, котре, в своїй більшости, не пізнало великих «радостей» життя в різних там есесерах і майже необтяжене досвідом 90-их, окрім нечисленних спогадів, що радше є витворами колективної пам’яти. Якщо хочете якогось більш чіткого та заяложеного означення, то просто назвемо їх «ровесниками Незалежности», і всім стане одразу зрозуміло, про кого мова.

У літературній традиції цього дивного люду помітний не лише вплив технізації та ґаджетів, а й попередніх поколінь, особливо різних там вісімдесятників, під яких зростали. Завдяки своїм батькам та старшим братам і сестрам, що на касетах слухали Плач Єремії та Мертвий Півень, Морозова та Миколайчука. (Останній тут справді ні до чого, але ж хіба не можна просто згадати цього чудового чоловіка, котрий босим та з краваткою на лобі обіцяв втопитися, та все підводив-підманював. Ех, клятий підпільник Кіндрат.)

Так от, вони виростали на літературі тих, хто зараз є її явними лідерами, в фарватері котрих гуде громадська думка. Тому тексти цих двітисячідесятників перенасичені алюзіями та просто мавпуванням (часом свідомим, а часом невимушеним) технік та методів цих авторів. Їх часто звинувачують чи підозрюють в жаданізмі та андруховичівстві, прохаськівстві чи кокотюшництві, іноді навіть в лишезтві, але дуже рідко, на щастя, а чи навіть на жаль. Декотрі з них так добре мімікрують, що видаються жаданнішими та жаданішими за самого Жадана, і прохаськішими та частіше проханими за самого Прохаська.

Намагаючись позбутися цих ярликів, всіх звинувачень в наслідуванні та порівнянь із літературними гуру, вони приречені на пошук нових форм, щоби засвідчити власну відмінність. Свою особливість та особистість. Рано чи пізно всіх задовбує, коли їх кличуть другим Шклярем, Дочинцем серед хіпстерів, Матіос для гіків, молодою Карпою (а хіба є стара?), Подерв’янським ванільок, мажорним Іздриком, а чи львівським, прости Господи, Жаданом. Так-так, навіть Жаданом бути не хочуть. Навіть львівським.

Такі собі Нейл Хоув та Вільям Штраус сконструювали якось поколіннєву теорію. Там розказують про те, що відмінність між поколіннями не стільки вікова, скільки ціннісна. То оцих двітисячідесятників варто віднести до покоління Y (некст, millenials, мережеве, ехо-бумери) – ігрек, якщо по-людськи. Так от, кажуть Хоув та Штраус: між людьми одного покоління могли бути ці самі Ігрики у всьому світі.

Можна довго пояснювати, чому так, і що їх до цього спонукає. Апелювати до Хоува та Штрауса з їх поколіннєвою теорією, розводитися довгими історіями про те, чим всі ці міленіалс-ігрики (двітисячідесятники по-нашому) відрізняються від інших, і в доброму настрої я б навіть все те скоїв, як порядний мудак від літератури. Проте не буду напружувати всіх нас зайвими термінами та знаннями, що, власне, теж цією ж поколіннєвою теорією можна спробувати пояснити.

Повернімося до справи. Якщо коротко, то цей літературний молодняк хоче вміти все і одразу. Ну, такі молоді і гарячі, кров бушує, гормони грають, чи на що там ще спихають все в таких випадках. Тому серед них ще до 30 років з’являються есеїсти та автори художньої репортажистики, організатори відео-поетичних фестивалів та літературних шкіл, творці аудіо-поетичних проектів та їх учасники, куратори фестів та їх літчастин, розробники курсів творчопису та їх викладачі, автори артколаборацій та медіаінсталяцій.

Така мішанка спричиняє до появи цілої купи міждисциплінарних проектів. Вони такі зажерливі, що їм уже замало простого читання власних текстів, недостатньо суміші аудіо та поезії, мало симбіозу відеоряду та тексту, потрібно всього і побільше, і щоб це не просто якось-там звучало, брязкало, тряскало і всі під те трясли своїм патлатими, але й мало сенс.

Вони мають до того добрий нюх. Вони як риба в воді (знаю-знаю, будете розповідати мені, що там риба може нанюхати в каламутній воді нашого сучукрліту). З цього виру виникають ідеї штибу «Амнезії» Сашка Михеда, яка вийшла за межі «просто літератури» й перетворилася в кросплатформний проект (між іншим, потрапила в сімку найкращих проектів світу за версією фестивалю “SOUNDOUT!”).

Теперішня література приречена на вихід за свої звичні рамки, якщо справді хоче вижити. У нашої, правда, трохи зле з інстинктом самозбереження, але двітисячідесятники акуратно візьмуть її і поведуть в потрібному напрямі. У напрямі соціальних медіа, щоби Оксана Стефанівна могла читати справжню літературу. Свіжесеньку, майже прямі включення, наживо з базарів та громадського транспорту, з барів та пабів, з вулиць і площ, постійно пальпуючи пульс, щоби знати, чи всі герої досі живі.

Але ніхто не годен буде намацати той пульс в сучукрліту, бо він помер. Тому хай живе постсучукрліт!