Замикання кола

1.

Теребовлянське коло пошани, чи просто Коло, – це відтинок дороги, в центральній частині міста. Насправді коло це – чотирикутник із вулиць, котрими гуляють закохані парочки і ходять старі бабці до церков і за пенсією, котрими блукають приїжджі в пошуках замку та в надії на ще хоч якісь атракції, це місце всіх основних мимовільних і не дуже здибанок. Це середмістя, перетин всіх основних шляхів, центр міста, його серце, кор.

Коли теребовлянці, збираючись вдома на променад, кажуть «іду до міста», то мають на увазі саме цей клаптик свого старого бургу.

Цей простір особливий не лише тим, що тут відбувається більшість основних міських подій, а й тому, що об’єднує Старе місто із Новим.

Частина локацій, розташованих в Колі, перебували за міськими валами, а деякі з будівель й поготів побудовані вже в повоєнні часи. Тут вмістилося майже все, що можна було впхати в настільки невеликий простір, тут змішалися різні епохи, тут залишили свої відбитки різні влади, тут перемішалися всі періоди історії Теребовлі і не лише її: а й Київської Русі, удільного князівства, .

Аби від мого дому добратися до цього Кола, потрібно пройти повз котельню, тоді біля моргу, звідки вийти до вулиці Січових Стрільців біля погологового, тим самим уже, власне, опинившись в цьому ключовому чотирикутнику міста.

Далі потрібно рухатися в тому ж напрямі, минаючи школу, котру в народі називають «рускою» (там колись навчалися діти військових і мова викладання була російською), взуттєву фабрику, лікарню, міліцію, бар, кілька магазинів і житлових будинків, пам’ятник Шевченкові та парк його імені.

Тоді повертаємо праворуч біля «Кулька», себто Вищого училища культури, рухаємося мостом, минаємо ратушу і Рінґпляц, котрий так ніхто, звісно, не називає, екс-костел, а тепер православну церкву з неодмінними блискучими банями, кінотеатр, в холі котрого багато років була міська дискотека, йдемо повз декілька банків, пару аптек.

На перехресті біля відділення зв’язку та греко-католицької церкви з бляхою на даху, що радше нагадує зім’яту фольгу від шоколадки знову повертаємо праворуч. Проходимо повз перукарню, супермаркет, будівлю районної ради та адміністрації, спортивну школу, що часом слугує виборчою дільницею, суцільну забудову з кам’яниць не то австрійського, не то міжвоєнного періоду, бібліотеку, поліклініку, пошту, костел, суд, єдиний цілодобовий магазин, якщо не брати до уваги заправки, парк Василька Ростиславича із пам’ятником князеві.

Тут знову беремо вправо і виходимо на міст, котрий в народі досі називають дерев’яним, хоча він давно вже бетонний і асфальтований, минаємо прокуратуру, стадіон, парк із вічно недобудованим будинком культури на самім його дальнім краю, і знову виходимо до школи та пологового будинку, аби замкнути коло. Це, якщо коротко, якщо майже не вдаватися в зайві деталі й не оповідати історії про кожну конкретну локацію, її мешканців чи працівників.

Це ділянка дороги в кількасот метрів, на подолання котрої вам знадобиться від 20 хвилин і до кількох годин, якщо раптом забажаєте «розтягнути задоволення». В ній вмістилося майже все основне життя міста – його бюрократичні установи, заклади дозвілля, освіти, культури, крамнички, банки та інші неодмінні атрибути сучасного містечка.

Якщо замешкувати десь в цьому просторі, то можна майже ніколи не виходити за межі цього трапецієвидного Кола, покидаючи їх, лиш в рідкісних випадках.

Цей простір – чотирикутник із вулиць: Січових Стрільців, Шевченка, Князя Василька та 22 Січня. В їх назвах можна відшукати багато сенсів, пояснень, ключів до розуміння міста та краю. Не відаю, чи хтось навмисне задумував, аби саме такі наймення мали ці міські дільниці, чи це колективне несвідоме, якийсь дух, genius loci Теребовлі доклався до такого їх називання, бо більш вдалих варіантів й бути не могло.

Вулиця Шевченка – традиційна назва для галицьких дільниць середмістя, котрими ніколи в своєму житті сам Тарас Григорович не ступав. Така мусить бути усюди, часто вони ще й бувають центральними в наших бургах та градах, але не у випадку Теребовлі. Вулиця Кобзаря – данина Великій Україні, єднання з нею. Ся назва намагається вбити кількох зайців: має тішити любителів мистецтва (поезії, образотворчого), а також традицій та нагадати про національний міф. Шевченкова дільниця з’єднує Теребовлю з передмістями Сади та Садики, себто єднає центр та периферію. В давніші часи це було цілих три вулиці: Шевченка, Міцкевича та Скалатська дорога.

Вулиця Січових Стрільців вказує на галицькість цього міста та його історію. На боротьбу на кілька фронтів, на розділеність українського народу між двома імперіями. На те, що Теребовля завше була в полі чиїхось інтересів, місцем якихось битв, в стані перманентної війни.

А ще тут постійно квартирувалися війська, часто чужі, а часом й свої. Руські дружини, улани, драгуни, січовики, червоноармійці (власне, до 91-го вулиця так і називалася – Червоноармійська), упівці і солдати незалежної України, поки в 2002 частину не перевели до Стрия. При чому австрійські і польські касарні, та совіцькі й українські військові частини розташовувалися саме на сій дільниці.

Вулиця Січових Стрільців означає готовність стояти за своє, стояти до кінця, стояти на смерть. За Польщі це була вулиця Яна Собеського, що, власне, лише підтверджує якусь мілітарність сієї дільниці.

Третя дільниця – вулиця 22 січня. Це соборність, Акт Злуки, що тримає під єдиним дахом Україну та Галичину, стирає між ними кордони й вселяє надію: «ех, заживемо». За совітів ця дільниця йменувалася 17 вересня.

Остання вулиця чотирикутника – князя Василька. Головна, центральна, що тягнеться ще з Плебанівки і виходить за межі міста в напрямку Кровінки. По ній іде ключова дорога міжнародного значення з Тернополя на Чернівці, з литовської Клайпеди до грецького Александруполіса, майже «шлях із варягів у греки», що в сучасности має назву Європейський маршрут E-85.

Ся вулиця – се шлях Теребовлі, данина її історії, названа на честь князя, за котрого зажила великої слави, котрий разом з братом Володарем на Рожному полі розбив Святополка, князя Київського. Той так боявся, що Василько відбере у нього престол, що осліпив його. Брати Ростиславичі ж вирішили, що їм немає сенсу іти далі і залишилися в своїй Галицькій землі, розширюючи її території в західному та південному напрямі. Власне, якраз вони і дали початок Галичині.

Вулиця Василька – це згадка про славне минуле, це надія на велике майбутнє. Це численні міські легенди. Це локальні герої, що ставали персонами, якщо не світового, то загальноукраїнського масштабу. Це те, що апелює до особливостей міста, те, чим воно відрізняється від інших, чим воно незвичайне, чим цікаве й багате, чим важливе й загадкове.

Після осліплення Василько ще 27 років князював на своєму престолі в Теребовлі. Ще 27 років ходив в походи, 27 років розширяв свої володіння.

Тому вулиця його імені ще й про те, як важливо битися до кінця. Це про сенс міста і, як би банально це не звучало, про його місію. Це те, без чого Теребовля ніколи не буде Теребовлею. Це головна вулиця міста, його серце, його суть.

В різні часи вона називалася Панською, Широкою, Софії Хшановської, Тернопільською, Леніна та Сталіна, але жодна з них навіть на йоту не варта того, щоби бути йменням головної вулиці міста. Навіть Софії Хшановської, легендарної рятівниці теребовлянського замку при його облозі турками в 1675 році.

Якщо спробувати змінити котрусь із назв цих дільниць на іншу – ефект буде не таким, вони більше не відображатимуть так повно дух цього міста, не даватимуть в своїй сумі його суті. Якщо би в перші дні Незалежности теперішню Шевченка нарекли Франка, то центр міста втратив би зв’язок (звісно, не буквально) з Великою Україною.

Якщо Січових Стрільців називалася б УПА чи Героїв УПА, то втратилася б тяглість традицій війська та боротьби за своє. Та й УПА зродилась на Волині, а усусуси – галицькі.

Якби 22 січня змінили на 24 серпня, то Соборність підмінилася б Незалежністю, а справжню незалежність можна здобути тільки ставши направду соборними і єдиними.

Якби вулицю князя Василька назвали будь чиїм іншим іменем – це було б помилкою, в не залежности від імені, бо жоден із тих, хто причетний до сього краю не зробив стільки й не дав Теребовлі того головного першого міфу, як те зробив князь Василько. Тому всі вулиці на своєму місці і утворюють собою міське коло пошани з кількох кам’яниць, магазинів, аптек, церков, лікарень, суду та іншої бюрократичної тяганини.

2.

Якщо у Франківську всі, хто знаходяться в центрі міста кілька разів за день перетинають стометрівку, то в Теребовлі міщани щодня роблять як мінімум одне, а то й декілька кіл довкола цієї центральної осі.

Лише недавно, міркуючи про це щоденне замикання, цей обряд ходіння по колу, зауважив химерну близькість пологового будинку та бюро судмедекспертизи, цього майже медичного кварталу на вулиці Січових Стрільців. Місто ніби показує нам чи то навіть попереджає про те, що шлях від життя до смерти не такий вже далекий. Теребовля в цім розташуванні пологового та моргу наче злегка іронізує, замикаючи коло за нами. Правда, між цими будівлями ще є трохи простору, який займають гаражі з медичною технікою та будинок інфекційного відділення лікарні. Життя – це інфекція, каже нам місто, і який вид транспорту ви б не обрали, з якою швидкістю би не тривав ваш рух, воно завше має летальний кінець. Ось воно, народження, а ось вже й вона – смерть.

Проте місто насправді не обмежує нас цією короткою відстанню, бо кожен сам обирає куди і коли йому прямувати. Воно навіть не зобов’язує нас ходити своїм загадковим прямокутним колом, хоча й напхало у нього якнайбільше закладів, котрі не можеш оминати.

Так само в сім середмісті ви не знайдете ні автостанції, ні залізничного вокзалу. Хоча вони будуть зовсім поруч. До них рукою подати: автобусна трохи північніше перехрестя з церквою та відділенням зв’язку на вулиці Князя Василька, а колєя – за парком цього самого князя.

Теребовля винесла подорожі за рамки свого центру. Вона відтягнула їх на периферію, бо хоче затримати всіх в своїм середмісті, приректи на блукання вуличками, на розгадування таємниці прямокутного трапецієвидного кола. Вона не бажає нікого нікуди відпускати, бо ж за свою історію втратила надто багатьох. Хоче, щоб по вулицях вчили її минуле, щоб на цих дільницях поставало її майбутнє. Вона не хоче залишитись наодинці. Врешті-решт, вона хоче, щоб нам жилося якнайкраще, тому зібрала в центрі все компактно і зручно, лиш трохи розкидавши по периферії різні цікавости, щоби ми не забували рухатися, щоб не забували, що місто більше, ніж видається на перший погляд, що воно цікавіше, ніж виглядає при біглому огляді. Різне, заплутане, складне, норовливе і таке рідне.

Місто любить нас, тому дає поживу для роздумів, роздумів про минущість, роздумів про ритми, роздумів про минуле, роздумів про майбутнє, роздумів про своє місце в ньому, про місце міста в цьому світові, про тут-і-тепер. Воно злегка нагадує нам, що рано чи пізно замикання кола відбудеться, тому за сей час потрібно встигнути якнайбільше: для нього, для себе, для всіх. Аби ходячи по колу, не ходити по колу.

​