Додана вартість

​

​

Кілька днів тому захотілося мені гарячого шоколаду. Ну, з ким не буває.

Пішов за тим ділом до магазину. Такого, як купував зазвичай у Львові (шоколаду, а не магазину), не було, то довелося взяти інші: один нашого виробництва, а другий якийсь іноземний.

Наступного дня натрапив в кухні на печиво, то й вирішив скористати з такої нагоди і з’їсти його, запиваючи гарячим шоколадом. Спочатку випив той закордонний, мабуть, польський, а потім і наш. На смак вони особливо не відрізнялися. Наш трохи гірше розчинявся, але то таке, бо щоб про те дізнатися, його ще слід було відкрити.

Іноземний навмисне з надрізаним шматком кутика для полегшення цієї нескладної справи. Наш ж суцільний і, таке враження, намертво запаяний, щоб помучитися, перед тим, як добратися до вмісту пакетика.

Це наче не склало великої проблеми, бо легенько зачепив ножем і далі пакетик відкрився без проблем.

Ну, скажете ви, що тут такого – дві секунди, і все вирішено. Для чого розводитися? Але вже переробився, нє? А на текст більше часу не потратив?

Але ж у нас ці кілька секунд додаються у всьому. Постсовкові виробництва ніби запрограмовані на такі головоломки. Не тільки, щоб нашу вигадливість перевірити, але і часу трохи відібрати.

Раз цього прикладу замало, то розкажу про ще один випадок. На днях купили, перепрошую, рулон туалетного паперу. Теж наш, український. З виду то він нормальний, поки запакований. А коли відкрили, то виявилося, що посередині місцями… дірявий. Життя до такого мене не готувало.

В ту мить дуже турбували два питання: як користуватися туалетним папером в дірочки? І чи виробники навмисне розрізали рулон посередині, чи все ж просто брак?

Звісно, за бажанням, і тут можна щось вигадати. Можна складати його в кілька шарів з надією, що дірочки не зійдуться місцями. Можна підклеїти розрізи іншим папером, можна використати на якісь інші потреби. Можна, можна, можна. Але на біса хтось мусить витрачати свій час на вирішення зайвих проблем, яких би не мало бути?

Завше думав, що поступ спрямований на те, щоби полегшити людське життя. Воно то так, але то в цивілізованих країнах. В нашому постсовковому світі все навпаки: все, що твориться – мусить життя ускладнювати. Воістину тобі Festina lente.

В таких дрібницях несамовито губиться час, за котрим потім будемо шкодувати. Та й самі часто любимо прокрастинувати, лиш би не виконувати необхідні завдання. А ці виробники таких пакетиків та рулонів стають нашими невидимими союзниками в цьому ділі, співучасниками злочину проти часу, спільниками та поплічниками, товаришами по зброї і ким там ще.

В нашій країні існує солодка змова тих, хто робить що-небудь лиш би не робити що треба, і тих, хто користується тим, що виробили попередні, щоби не робити нічого. І всі щасливі, і всі радісні. Бо нічого не роблять. Але ці ж людиська потім жаліються: «робота дурна», «ніц не платять», «начальник – мудак, бо не дає сидіти в соцмережах» і т.д.

Даю руку Шуфрича на відсічення, що більшість українців не мають уявлення, що таке ПДВ, за що і чому вони платять ці 20% майже з кожного товару.

В нашому випадку, мені видається, що справжня додана вартість – це ось цей «кайф» від подолання труднощів, котрі вклав в свою роботу виробник. Це ті секунди на пошук ножа та розрізання щиро запаяного пакетика. Це ті спроби умудритися якось використати туалетний папір в дірочки і не заплямувати при цьому свою, так би мовити, репутацію.

Так-так, ми за це платимо. Не грішми, а часом, а час, як ми знаємо, це гроші, тому, мабуть, таки ними.

Заради справедливості варто визнати, що не тільки наші цим грішать, а часто трапляється й іноземна продукція. Здебільшого така, що навмисне вироблена на продаж в Україні та іншому постсовку.

Проте в цивілізованому світі все по-іншому. Товар, котрий продається і в нас, і в них під одним і тим ж брендом, закордоном часто і справді, майже як в рекламі, добре відбілює, відчищає, відпирає. Без будь-якої доданої вартості. Без потреби стирати наніц руки, витираючи плями з килиму чи складати папір в кілька шарів.

В нас теж вміють робити добре, але ці люди в явній меншості. Більшість вирішує: на біса заморочуватися зі всіма технологіями і для зручності інших, якщо можна купити перевіряючого і позбутися того головного болю. Врешті-решт, за додану вартість платитиме споживач.

Пам’ятаєте, однією з претензій Кремля до підписання України угоди про асоціацію з ЄС було небажання переходу Києва на європейські технічні стандарти?

Свідомо чи несвідомо, крім економічних тут є й питання збереження нас в їхньому ментальному просторі. В орбіті ГОСТів і доданої вартості. В рускому мірі крадіжок часу та обважування.

Путін не хоче, щоби ми переходили на кращі стандарти. І не лише тому, що багато людей врешті дізнається, що таке якісний товар і після цього ніхто не захоче купувати російську продукцію, а й тому, що прірва між країнами стане ще більшою. Врешті-решт дійде до таких розмірів, що захищатиме Україну від окупантів не згірш, а може й краще за проект «Стіна».

Інше питання, що і в нас вистачає тих, хто усіляко намагатиметься «адаптувати» технічні вимоги до традицій доданої вартості. Щоб європейські технічні стандарти мали такий стосунок до стандартів, як «євроремонт» до Європи. Консервативна природа українців часто є не меншим ворогом, ніж вороги зовнішні, тому побороти додану вартість передовсім слід і в собі.

Росія – це величезний злодій часу, розміром з 1/6 чи то вже 1/7 суші. І в своїх мешканців вона краде не години, не дні і навіть не роки, а ціле життя. Війною, котру затіяла, котру привезла до нас, як додану вартість до товару своєї «дружби», Москва хоче впливати на наші життя.

Варто врешті обірвати із ними всі стосунки. Всі ці ефемерні «дружби» і реальні «Дружби», і будь-яку торгівлю та співпрацю, окрім хіба що випадку, коли висловлять готовність допомогти засудити їхніх негідників, коли настане для того час.