Місто – це люди

Квартири своїх хазяїв

1.

Кажуть, що собаки схожі на своїх хазяїв. Точно так само можна й говорити про будинки. Лиш з тією різницею, що хати подібні не лише на одного свого власника, а на всіх тих, хто в них замешкував. На їх колективний портрет – з усіма вадами, недоліками чи навпаки – перевагами та привабливостями.

Власне, така різноманітність, кічовість та еклектичність квартир, особливо в старих будинках, спричинена постійними втручаннями в їх зовнішність усіх можливих пожильців. Всіх, хто підлаштовував цей простір під себе, намагався приборкати його, освоїти, підігнати під свої рамки.

Найбільше така мішанка співвідносна з комунальними квартирами, де спільна відповідальність за долю помешкання перетворюється в колективну безвідповідальність. Де обличчя заселеного простору втрачає свої риси. Настільки втрачає їх від усіх цих переінакшень, що губить в тім себе, перетворюючись на загальний портрет, набір хаотичних рис, збірку випадкових деталей різних мозаїк, калейдоскоп зачинань та незакінчень, на втілення безпорядку та відсутности приватности, коли порушене саме право на інтимність простору.

Бо ж будинки наші – найбільш особистий косм, місце найінтимніших подій, де діти роблять перші свої кроки, де відбувалося їх зачаття, де справляють дні народження та поминки, де дають обітниці та зраджують, де усамітнюються та віддаються снам, де тримають найсокровенніші речі та щось просто приховують, де ходять в домашньому одязі та прибирають часто лиш перед приходом якихось гостей чи при вмиканні скайпу і лиш тієї частини кімнати, котрий охоплює око веб-камери. Це простір найбільшої приватности. Свій простір.

Потрапляючи до чийогось чужого помешкання, неодмінно почуваєшся трохи не по собі, наче підглядаєш в щілину за чиїмсь життям та ритмом. Те відчуття не зникає навіть у випадку, якщо господар вкрай привітний та відкритий, себто гостинний. Уздрівши щось в такім помешканні усвідомлюєш: ось чого не вистачало до портрету сієї людини – огляду її квартири, цих важливих штрихів, котрі детальніше показують якісь приховані риси характеру. Вони пояснюють те, чого довго не годен було зрозуміти.

Іноді ж буває і цілком навпаки, коли побачене виринає в голові роєм нових запитань, що змушують згодом уважніше придивлятися до людини, співставляючи вид її домівки та дії її і рухи.

Людська природа міста

2.

В наших краях пожильці тасувалися в будинках не зрідш, ніж змінювалася влада, а бувало що куди частіше. Від цього багато старих рис зникало, од того відбувалися нашарування пам’яти, що виражається в меблях різних періодів; в фарбі, котра відлущуючись, показує під сподом ще три чи й чотири інших кольори; в шпалерах поверх фресок, що означає намагання приховати сліди минулого, закрити їх, заховати під сподом, забути чи просто приховати чуже, перекрити його своїм. Старі будинки – се форма колективної пам’яти. Се картинна галерея портретів, зріз життя кількох родин в просторі одного помешкання. Це культура і побут, це смаки і несмаки, це думки та дії.

Це музеї залишеного, це простори втраченого та забутого. Це локації, де про минуле можуть говорити найдрібніші сліди: фото на стіні, котре чомусь не взяли з собою. Цвях, на котрому колись висіла сімейна знимка чи навіть слід од самого цього цвяху. Або й дірка від цвяха, що залишилася од перших власників, в котру другі запхали шуруп, а треті на тім місці зробили полицю.

Наші будинки – це нагромадження пам’яти, це пам’ять про пам’ять, це минуле в теперішньому і теперішнє, що так і норовить зісковзнути в майбутнє, але приречене завше ставати минулим. Це неоднорідність та нелогічність, це розподіл простору з іншими. Часто еклектичність будинків саме з цим і пов’язана, коли перші поверхи викуплені комерційними структурами: банками та ломбардами, магазинами та барами, кав’ярнями та супермаркетами, офісами та аптеками, перукарнями та бюрократичними установами, комп’ютерними клубами та книжковими магазинами, фотоательє та салонами краси. І кожна інша контора вважає за необхідність підмайструвати, підфарбувати отриманий фасад, під свої барви, загидити своїми недолугими вивісками та рекламами. Мешканці ж тих будинків міркують так само й чинять на свій розсуд, лиш посилюючи кічевість та вульгарність вигляду споруди.

Всі ці колективні портрети, ці галереї несмаку та нашарування пам’ятей тих, хто замешкував в тім топосі, ці сліди їхнього втручання в простір точно так само актуальні й для міст. Вигляд наших бурґів та градів – це все, що колись зробили в них люди, котрі там жили чи були проїздом.

Наші міста – це те, що ми отримали в спадок і те, до чого самі докладаємо руки. Чи навпаки, від чого умили руки, бажаючи уникнути відповідальности за скоєне з простором нашого міста. В його рисах мусимо впізнавати свої. В його пам’яти мусимо віднаходити свою чи додавати свою до його колекції.

Багатьом людям до скупих чи розлогих автобіографій вкрай бракує кількох світлин. Не їхніх усміхнених та стурбованих облич, не лиць їхніх рідних та близьких, а знимок топосів, де замешкували. Як виглядають будинки та квартири, де жили. Як виглядає порядок на кухні. Як складені речі у шафах. Куди винесено сміття після ремонту. Що з кварталом, в якім замешкували. Якими дорогами ходили. Які фасади кам’яниць в центрі міста. Як паркуються водії на центральній вулиці.

По цих фото можна зрозуміти і характер цієї людини. Її активність чи пасивність, її ритми та рухи, її риси та смаки, які на вигляд її рядки та порядки.

Наші міста – картинні галереї портретів мешканців під відкритим небом. Експозиція слави та убогости, досягнень та падінь, вершин та дна, прибутків та набутків, побуту й показности.

Так-так, топоси можна вивчати по фасадах та тріщинах в них, по замішаній фарбі та пластикових вікнах на старих кам’яницях, по слідах оббитої ліпнини та допасованих з вагонки засклених балконах. Ся виставка досягнень народної культури доступна для всіх. Її цілком досить, щоби зняти з вух локшину показної фестивальности та нарочитої кав’ярности. Цілодобово. Двадцять чотири години в день, сім днів на тиждень, дванадцять місяців в рік і т.д, і т.п.

На наших вулицях – показовість епох і їх сума. Найкраще й найгірше. Найсвітліше та найдурніше. На що хто гаразд.

Ніщо не є зайвим в наших містах. Ніщо не зникло колись просто так і не з’явилося натомість. Все, що є – се  колективний портрет львів’ян, івано-станіславців, себто франківців, теребовлянців, калушан, дрогобичан та усіх інших. Портрет, що застиг у просторі кам’яницями, вулицями, подвір’ями, парками, парканами, кіосками та рекламами.

Часом те, що видається поганим в наших містах насправді може бути добрим і навіть необхідним. Наявність совіцької рагульської забудови можна розцінити так само. Звісно, не позитивно загалом, а добре тим, що може слугувати нам за нагадування: чого більше не можна повторити і в що за жодних обставин не варто вертатися.

Кілька совіцьких будинків на львівськім проспекті Свободи роблять в рази сильнішу антирекламу комуністичній добі, ніж виступи Петра Симоненка. Ілюструють її убогість та несмак, показують усі «переваги» окупаційного режиму. Силу доби та потужність епохи.

Слід визнати, ціла купа «покращень» уже часів незалежности виглядають аж ніяк не краще. Особливо в церквах, найчастіше – старих костелах, що отримують над своїми легкими формами важкі цибулясті бані, вкриті блискучою привабливістю. Зорієнтовані, мабуть, на ворон. А ще є любителі оббивати церкви вагонкою і зсередини, і ззовні. Є малювальники дерев’яних храмів на синє. Є зафарбовувачі древніх фресок та фанати пластикових вікон. Є в тім ділі любителі та профі, котрі вміють так переінакшити церкву, що й не впізнати у ній потім рис старих. Перетворюють їх тим усім з пишних храмів на Франкенштейнів від архітектури. Виносять діагнози цілим парафіям та населеним пунктам.

Є ще фасадники. Але ці трапляються всюди. Це ціла філософія та складна (насправді не дуже) система поглядів на архітектуру. А ще політика міських урядників щодо населених пунктів, котрі перебувають в їх віданні. Це спосіб мислення, можливо, навіть форма сприйняття світу.

Фасадництво – це коли ремонтується лише видима для світу частина будинку, здебільшого частина фасаду, що виходить до дороги. Це ремонт напоказ, коли всередині самої хати може творитися жах. Вона може йти тріщинами, мати зігнилу підлогу й провалений дах, але не може мати поганого вигляду ззовні.

Здебільшого фасадництво процвітає до якихось свят, пам’ятних дат, приїзду або навіть проїзду ключових політиків чи іноземних гостей. Коли потрібно вдати, що все гаразд, з усім справляємося, процвітаємо потрохи. Коли на повноцінний ремонт немає часу, терпіння, сили, матеріалів, грошей або навіть бажання. Але ми все одно таки процвітаємо: квітами в ринвах, деревами на дахах, цвіллю в будівлях, цвітом в озерах. Цвітемо як можемо! Тільки погляньте, а ні, не дивіться. Бо при фасадництві можна дивитися лише спереду. Не можна обходити збоку, а часом й заходити всередину. Фасадництво – це мистецтво в анфас.

І всі чудово про це знають. Тому чиновники проїжджають якнайшвидше, щоби не встигнути нічого розгледіти. Тому не заходять туди, куди не ведуть їх. Не обходять те, що не варто обходити, коли уздріють перед ссвоїми очима свіжопофарбований фасад.

Проте фасадництво – не найгірший варіант для міської політики чи філософії. Є ще варварство та «а після мене хоч потоп». Є «потьомкінська модель» та вищий пілотаж від російських розробників – намальовані фасади. Є ще куди рухатися, є куди падати.

Тільки чи варто? Чи такими хочемо бачити простори міст, в котрим нам ще жити? Не міфічні і не фасадницькі, бо то їм, тим, хто проїздом, нікуди не потрібно заходити і обходити. Ми ж залишаємося тут. Нам ступати цими гнилими сходами. Дихати цвіллю нашого процвітання. Споглядати деревця на дахах. Передавати все це у спадок. Або не передавати. Як вже нам схочеться.

Як виглядатимуть портрети наших міст після нас? Чи хтось хотітиме пройтись цими галереями під відкритим небом? Чи можна буде щось з цього всього відчитати? Щось, крім зневаги.

Ми далеко не завше задумуємося над тим, що насправді топоси наші – це передусім люди. І обличчя будь-якого міста – це середнє (загальне) обличчя всіх його мешканців. Все, що коїться в цих локаціях – це відображення дій їхніх мешканців або їх бездіяльности. Вираження думок, порухів, промовлянь – все: архітектура, події, атракції, освоєння простору.

Місто – це люди.