Назарiй ЗАНОЗ

 

Міста мають не лише властивість з’являтися, але й зникати. Часом майже безслідно, часом, залишаючи по собі якісь артефакти, що дають нам змогу більш-менш точно знати – десь тут воно було, ось там, під травою, ще можна відшукати залишки старого бруку, знайти фундаменти кам’яниць та церков, натрапити на пивниці фортеці. Ще недавно тут ступали стопи міщан, котрі прямували на ринок, мощеною дорогою котилися вози та пхали бочки, в повітрі витав дух ґендлю, а поза стінами дитинцю чигала чергова небезпека.

 

І якось всього цього не стало. Необов’язково, що це відбулося якось миттєво, момент сей міг бути розтягнутим в часі на кілька років, а то й десятиліть: колись потужне укріплене місто поступово втрачало свою вагу, торгові маршрути зміщувалися в іншому напрямі, до нових центрів краю, а стежки до старих потрохи заростали, залишаючись цікавими лиш для набігів ворогів чи маргіналів, злочинців та авантюристів, котрі шукали місцину, де можна тихо пересидіти до кращих часів. Після чергового взяття фортеці, енного за рахунком спалення будівель, полоненні міщан влада краю вирішувала більше не відновлювати сей град.

 

І так той бург й не відроджувався, поступово занепадав, перетворюючись на дрібне село, а потім й поготів зникав – спочатку з мап, а потім й з лиця землі, майже не лишаючи по собі сліду. Природа дуже охоче ставала за союзника в таких кампаніях, ретельно переховуючи усі сліди цивілізації. І ось ця втрата себе, цей момент, коли місто перестає бути містом – є дуже важливим й цікавим, не менш, а може й навіть більш цікавим, ніж процес народження міста, ніж постання його, ніж подальша урбанізація простору. Цей зворотній процес втечі в себе, повернення до коренів – з міста в село. Чи це начисте зникнення од пожежі чи втечі міщан, чи їх примусового виселення або й винищення.

 

Ще донедавна здавалося, що цей процес зупинився десь в Середньовіччі, коли міста зникали десятками, сотнями чи навіть тисячами в рік, і від багатьох не залишилося навіть анінайменшого сліду.

 

В XX столітті на наших теренах таке траплялося кілька разів. Окрім двох Світових війн, до цього долучилися й інші процеси: затоплення населених пунктів під час побудови водосховищ на Дніпрі та Дністрі. Цілі села й міста опинилися під водою, поховані заживо, правда, без люду.

 

«Операція Вісла» так само долучилася до запустіння. До зникання цілих кварталів, сіл та навіть міст.

 

Окремо варто згадати й про Чорнобильську зону, котра цікава одразу в двох сенсах: запустінні й повернені самоселів назад. Їх надто мало, щоби встановити статус-кво з природою, щоби кинути їй виклик, проте вони дають життя тим містам, котрі мали померти в тиші. Разом з туристами й шукачами екстремальних відчуттів, вони наче намагаються воскресити мертве, провести спіритичний сеанс, не відаючи до кінця, що самі й стають духами тих населених пунктів.

 

Причини втрати містами своїх рис та статусу завше негативні: війни, міграції, безробіття, епідемії, пасивність населення, погана демографічна ситуація, безгрошів’я, закриття заводу, техногенні катастрофи та природні явища: виверження вулканів, землетруси, торнадо, повені, цунамі та інше. Все це є й зараз, воно не залишилося в Середньовіччі чи Античности, сей процес пройшов крізь віки. Людство навчилося пригальмовувати деякі, стишувати їх ходу, але не зупиняти цілковито. Сей процес страшний, моторошний, жахливий, але водночас тим й вабить до себе.

 

Цікаво, як природа опановує простір, як повертає його в своє лоно, як тихо укутує й перетворює місто на ліс чи, як мінімум, зарослі. Як, наче знущаючись, долає усі перешкоди, вигадані людиною, – всі ці асфальти, бетонні конструкції, як проростає деревами на дахах, котрі потім обвалює, як квітне в ринвах, як виринає грибами на старих меблях, як цвіте на старих постелях пліснявою, як не лишає сліду від вулиць, як перетворює простір колишньої кімнати котельні на маленький лісочок. Як сад перетворює в розсадник чагарників, як будинок перетворює в груду каміння. Як ховає сліди від фундаментів, як повертає справжність ландшафту. Як упокорює найнепіддатливіше, як руйнує найміцніше, як не залишає сліду від колись величного.

 

Ся втрата рис має стати знанням, чого не можна більше повторювати.

 

Для означення основної риси міста слід використовувати таке слово, котрим, здається, для того не послуговуються. А дарма. Слово се – «місткість». Воно прекрасне у своїй багатозначности. З одного боку й в класичному розумінні – се те, що воно, себто наше місто, може в собі вмістити – цей потенційний вміст міста. Це його нутро, все та всі і все, чим і ким воно нашпиговане.

 

Але, крім того се слово може мати й інше значення. Розділімо його на дві частини і зрозуміємо, що воно складніше, ніж видається на перший погляд. Воно складається з самого власне «міста» і з «кости». Втрата місткости – се втрата місця і міста та кости, втрата кости міста чи то кисти міста. Себто хребта, стержня, і поки місту не перебили його хребта, поки не зруйнували чи не зломили його стержня – воно живе, розвивається, рухається, пручається. Коли ж це все таки відбувається - місто здається, занепадає, перетворюється на село чи зникає вслід за своїм стержнем. Розчиняється в природі та просторі, що потім лиш по картах та в археологічних експедиціях можна буде віднаходити давні сліди місткости по ландшафтові та знайденні дрібних артефактів.

 

Проте, якщо послуговуватися тим ж означенням «місткости», як союзу «міста» та «кісток», то можна видобути з нього ще й додаткове фаталістичне значення. Буйні фантазія та уява дозволять будь-кому обіграти це сполучення кілька разів, вдаючись до підстави закладання міст на кістках (згадаємо тут ж Санкт-Петербург як найвідоміший нам приклад), до всіяння простору бургу, за час його існування, людськими рештками й тихому мимовільному перетворенні граду в один великий цвинтар, як паризький оссуарій, або ж просто натякатиме на кончину.

 

Власне, війна за Донбас теж знаменує собою це єднання міста й кісток. Повернення кожного населеного пункту під українську юрисдикцію, на жаль, супроводжується смертями і далеко не лише вояків, а й звичайних місцевих жителів.

 

Коли лиш зачинав писати серію своїх есеїв про цю локаційну урбаністику, то в голову навіть прийти не могло таке, що про втрату місткости та руйнування говоритиметься не як про щось віддалене з позиції часу та топосу, а як щось теперішнє, що існує сьогочасно-і-тут. Що не до одного лиш теоретизування слід буде апелювати, а до реального тепер-і-в-цій-країні, а не десь на маргінесах світу, де війни та зникання відбуваються повсякчас та сприймаються як атрибут буденности.

 

Втрата місткости означає собою втрату міського «я». І з чого ці «я» складаються – дуже залежить від багатьох чинників: часу, локації, цінностей та самої людности. Тому чи виживуть і зможуть наново зажити міста Донбасу вкрай залежить від тих, хто в них замешкував. Здатність міста стояти за себе, чинити опір проявляється не в успіхах армії, а в звичайних мешканцях, що стають на його оборону. Вони і становлять хребет – кістку міста, власне, втілюють собою цю саму місткість. Те саме й відносно можливости відбудови сих бургів та градів: якщо існує спільність, котра до того готова, то все там рано чи пізно налагодиться, якщо ж її нема, то його чекає швидкий занепад або повільна смерть з усіма належними атрибутами – деревцями на коминах, коровами, що пасуться в напіврозвалених будівлях, в порожнечі вікон та порожнечі простору.

 

Із розумінням тієї кількости втрат місткости, що відбулися в довколишній місцевости, виникає розуміння того, що твоє місто вижило, зберегло свій статус і пронесло крізь віки такі-сякі артефакти минулого. Се, безперечно, додає йому немало чести. Важливо, що воно досі існує. В цім розумієш його цінність і силу, що протрималося, незважаючи ні на що, зберегло свій хребет, свою місткість і дає сили тобі, спинатися на ноги та триматися рівно. Дає бажання творити нову спільність, щоби боронити його і надалі.

 

Подібний стержень є й у країн. І, якщо вони життєздатні, то не здаються й існують далі. Якщо ж слабкі і їм не дано жити –  вони розвалюються на шматки й гинуть. Якщо говорити фігурально й на хлопський розум, то країна виживе й продовжить боротьбу, якщо вона має яйця. Наявність їх в держави вкрай залежить від наявности таки в тих, хто в сій країні замешкує. Ця війна за Донбас має показати, чи є вони в України. І здається таки є.

 

 

17.09.2014